Порівняльне літературознавство
11.5. Межа - центр - марґінес: історична відносність і культуральна продуктивність понять
До проблематики мультикультуралізму і постколоніальних студій належить, з одного боку, вивчення наслідків таких доцентрових та уніфікуючих тенденцій, як американський «плавильний казан» (амерікан melting pot) чи політична стратегія творення «радянського народу» в колишньому СРСР, а з другого боку - дослідження етнічного й культурного багатоманіття, гібридних форм культури та інших відцентрових і межових явищ. Зокрема, крізь призму різнорідності та іншості компаративістика вивчає літературні явища, які функціонують на перетині різних етнокультурних, мовних, релігійних, цивілізаційних утворень. До цього комплексу культурологічної проблематики належать такі питання, як взаємини культур національних меншин та регіональних (місцевих) літератур із загальнонаціональною культурою; поняття «малої .батьківщини» і культурної ідентичності регіону (наприклад, українських лемків у Словаччині й Польщі); культурні потреби співгромадян різного етнічного походження, їхні очікування й стереотипи; зіткнення культур і проблема толерантності.
З огляду на глобалізаційні процеси в сучасному світі актуальним завданням компаративістики є вивчення історичних доль, умов розвитку і перспектив т. зв. малих літератур (тобто письменства бездержавних народів і країн з нечисленним населенням) та інших різновидів марґінальних культур, які не вписуються в панівний канон двох чи більше сусідніх культурних систем і розташовані на їхніх «окраїнах».
Центр і марґінес - це основні / керівні й побічні / підпорядковані елементи, які існують у бінарній системі ієрархізованих нерівноправних відносин (означуване - означник, літературна мова - діалект, Я - Інший, чоловік - жінка, білий - чорношкірий, висока література - масова культура, універсальне - унікальне, закономірність - випадок тощо). «Центр - це штучний конструкт, який може існувати, лише спершись на марґіналізацію (периферизацію) Інших» Скажімо, метрополіальний центр дискримінаційно відсуває на периферію колонізовану культуру, трактуючи її як відсталу, недосконалу, яка має служити доповненням до культури розвинутої або ж бути виключеною. Взаємини між «центром» і «периферією» (околицями) є асиметричними. Це означає, що сучасні країни є багатокультуральними, але переважно за етнічним складом. На презентатувному рівні вони залишаються здебільшого гомогенними (однорідними) - в парламенті, уряді, на телебаченні і в освіті. Етнічні культури й літератури в одному державному утворенні часто мають неоднакові умови для розвитку: одна опиняється у ролі основного чинника, лідера, інші підпорядковуються їй. Так сталося із сербською та іншими літературами колишньої соціалістичної Югославії, з російською та українською літературами в Російській - царській, а потім комуністичній - імперії, де російська література мала бути основною, а українська - провінційним її варіантом, або взагалі заперечувалося її право на існування (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський таємний указ 1876 р., численні постанови компартії у галузі культури та освіти).
У протиставленні «центру» й «периферії» криється клубок болючих проблем національної і культурної ідентичності людської особистості, гідного її самовідчуття в агресивному суспільному довкіллі. Одна з таких проблем - вимушена чи добровільна культурна асиміляція - культурне уподібнення особи чи етнічної групи до іншого етносу, засвоєння його мови і звичаїв. Відома доля асимільованих євреїв, котрі добивалися прижиттєвого визнання лише в метрополіях, а в колонізованих провінціях не завжди: пражанин Франц Кафка чи дрогобичанин Бруно Шульц стали знаменитими лише по смерті, а за життя поневірялися, як мільйони їхніх незасимільованих одноплемінців. Інакшою була ситуація в імперських центрах: імперії заохочують до асиміляції і створюють засимільованим комфортні умови, хоча й не допускають до владних важелів.
Західна культура поширюється у країнах Африки й Азії як неминучий супровід модернізації. Відповідно, культура тих континентів зазнає болючих процесів трансмутації. Такою була, скажімо, історія протиріччя між вестернізацією Японії та її національною культурною ідентичністю, модернізацією і традицією, відсталістю й прогресом. І все ж, як зауважують дослідники, хоча модель «традиція / модернізація» може частково пояснити вплив західної культури на східну, вона не здатна переконливо витлумачити вплив східної на західну. Хіба можна на основі дихотомії «традиційний Схід / модерний Захід» збагнути вагомий вплив конфуціанства на французьке Просвітництво XVIII ст.? Як пояснити вплив традиційного японського мистецтва на зростання естетизму у Франції й Англії чи поширення техніки японського малюнка в імпресіонізмі? Або ж уплив африканського фольклору на музику, поезію, малярство Європи і США; японського гайку - на імажизм Езри Павнда; Гафізових газелей - на європейський романтизм і ранній модерн; ідей дзен-буддизму - на філософію М. Гайдеґґера; буддизму та індуїзму як підвалин «духовного світу Сходу» - на творчість Т. С. Еліота та багатьох інших європейських митців?..
Як відомо, центр і марґінес - відносні поняття: якщо дещо змінити кут зору, то з´ясується, що всі речі маргінальні, бо сусідують із суміжними. Притім саме на часових межах і просторових краях культурних систем відбуваються події, які згодом усвідомлюються як епохальні. Пригадаймо українсько-російського Гоголя, єврейсько-німецько-чеського Кафку...
Річ у тім, що саме на цих межах здійснюється взаємодія культурних систем, адже прикордоння, тобто межова чи спільна територія для двох чи більше культур, є зоною високої комунікативності, у якій долається стабільність і замкнутість національних традицій, опозиція етнічних стереотипів, протилежність мистецького канону і масової культури. Простежуючи міграцію анекдотичних сюжетів про Ходжу Насреддіна у Вірменію, Грузію, Болгарію (тут Ходжа часто появляється під іменем Хитрого Петра), Сербію, Румунію, Італію та інші країни, М. Драгоманов висловив припущення, що
...після балканських народів українці присвоїли собі найбільше оповідань
з сього циклу; такі близькі і різнорідні були взаємні відносини нашого народу з турками і рідними їм кримськими татарами
Один із таких орієнтальних сюжетів зі зворушливим морально-етичним пуантом настільки органічно трансформовано в українській народній думі, що Ходжа Насреддін перетворився тут у рідного для всіх українців козака-нетягу Феська Ганджу Андибера. Зрештою, інтенсивний обмін між Україною та її мусульманськими сусідами відбувався не лише в царині літературних сюжетів, а й у звичаєвих, філософсько-світоглядних та інших культурних сферах.
Отож у прикордонні панує постійна динаміка: різнорідні елементи міжкультурного обміну і випадкові фрагменти, утворені тертям несумісних систем, змішуються в гібридні форми, що вражають оригінальністю. Так формується багатокультурність і стильовий плюралізм.
Культурна мозаїка не усуває, однак, питання індивідуальної та етнічної ідентичностей, культури державних і недержавних, корінних (автохтонних) і некорінних народів тощо. В сучасних демократіях громадяни мають конституційно забезпечене право на вибір національної, мовної, релігійної чи культурної ідентичності. Але етнічна спільнота (народ, нація) такого права не має - вона мусить зберігати власну ідентичність, і сучасна демократія має забезпечити всі умови для цього, інакше світ втратить унікальну свою частинку. Кримські татари на відміну від російських-чи румунських меншин в Україні, або ж баски на відміну від французів у Іспанії, чи лужичани (сорби) на відміну від громадян турецького походження в Німеччині - це не просто етнічні спільноти, а корінні етноси, котрі не мають на планеті іншого місця для розвитку власної культури, мови, літератури, як на предковічній своїй землі - в Україні, Іспанії, Німеччині. Тому супроти «культурного імперіалізму», різних форм відвертої чи прихованої дискримінації, що проявляється у процесах асиміляції нечисленних етнічних груп, Європейська хартія регіональних або міноритарних мов від 5 листопада 1992 р. зобов´язує державні структури захищати ті мови, які використовуються у певному регіоні та є менш поширеними, ніж інші, в межах цього регіону. В першу чергу це стосується мов, яким загрожує зникнення.
У сучасній культурології та загалом гуманітаристиці інтенсивно розвивається дослідницький напрям border studies (дослідження прикордоння) - мультидисциплінарне вивчення взаємодії між культурами і суспільствами, а в ширшому розумінні - між мистецтвами і науковими дисциплінами. У цьому аспекті вивчають культурне життя діаспори і мігрантів (етнічна пам´ять, культурні традиції, інтеграція в середовище іншої культури), а також проблематику альтернативних культур, мультикультуралізму і міжетнічної толерантності.
Відколи американський історик Фредерік Тернер у своїй статті «Значення кордону в американській історії» («The Significance of the Frontier in American History», 1893) запровадив концепцію фронтиру (американського прикордоння)в літературознавстві розвинулося поняття Frontier Literature - американської літератури, яка описує освоєння Дикого Заходу білими поселенцями. До цієї літературної традиції належать «Піонери» (1823), «Останній із могікан» (1826), «Слідопит» (1840), «Звіробій» (1841) Дж. Ф. Купера, «Вершник без голови» (1866) Т. Майн Ріда, оповідання Фр. Б. Гарта та численні інші зразки вестерну. Американська література фронтиру стала мистецьким утіленням ідей свободи та індивідуалізму, протиставивши марнославній суєті метрополії повсякденне життя мужніх піонерів, сповнене небезпечних пригод і незвичайних вражень. Згодом у культуральній антропології поняття фронтиру (прикордоння) почали трактувати метафорично - як зону взаємодії культур, а «фронтир-студії» було поширено й на інші історичні прикордоння та їхні літературні версії, як-от Балкани, канадські, латиноамериканські, південноафриканські фронтири. У працях Юрія Липи, Івана Лисяка-Рудницького та інших українських дослідників першої половини й середини XX ст. ідею фронтиру було прикладено до українського Дикого Поля для осмислення самобутності українського національного характеру: український Степ тут трактовано як зону зіткнення й діалогу між Окцидентом та Орієнтом.
Культурна поліетнічність як наукова проблематика поширена в польському літературознавстві, де виділилася окрема галузь - т. зв. кресознавство Щоправда, польський термін « kresy» (околиці, окраїни) означає не будь-яке міжкультурне і міжлітературне прикордоння, а конкретно-історичне явище - це збірна назва «всіх східних земель першої і другої Республік», тобто теперішніх Литви, Білорусі, України. У «кресовій» літературі поширені міф «утраченого раю», мемуарна та історіософська тематика, топос дитинства тощо. «Втрачені» землі змальовуються то аркадійськими, ностальгійними барвами (розкішна природа, чудове дитинство, рідні місця - благословенна земля молодечих літ, де ріки сповнені «медом і молоком»), то пандемонічними (суспільні й етнічні конфлікти, війни і погроми, що стали апокаліпсисом XX ст.).
Ясна річ, земля іншої етнокультури, в лоні якої народився митець або ж яка стала для нього домом за його власним вибором чи поневолі, наснажує творчість глибшим і різнобічнішим інтертекстом, аніж чужоземна тематика, навіяна мандрівничими враженнями чи літературними ремінісценціями. Такі мистецькі образи неетнічних батьківщин виникають на історіософському, сюжетному, стилістичному рівнях: легендарну Литву оспівав виходець із-під білоруського Новагарадка Адам Міцке- вич, «міф срібної України» створив уродженець міста Кременця на Тернопільщині Юліуш Словацький.
Пам´ять про «креси», яка залишається болючою для багатьох літніх поляків - вигнанців із рідного дому за часів комуністичної Польщі та СРСР, часто ідеологізується. До речі, такими історичними «кресами» Україна мала би бути й для австрійської, чеської, словацької, угорської, румунської, російської, єврейської літератури. Свої історичні «креси», очевидно, має й українська культура: Кубань, Лемківщина, білоруське Полісся, Сірий Клин, Зелений Клин, інші далекосхідні райони Російської Федерації. Анклави (тобто території, оточені іншими державами) етнічних меншин хоча й стикаються дуже часто з політичними перешкодами та іншими складнощами, зате надають національній культурі особливого забарвлення. Адже письменство, що функціонує серед літератур інших етнічних груп, отримує специфічний набір проблем і тем, має дещо відмінну філософію, ідеологію й міфологію, характерне мовно-стилістйчне забарвлення.
Тут будь-якому разі неупереджене вивчення літературного прикордоння як унікальної мультикультурної, різномовної, багатоконфесійної формації дає змогу пізнати складні процеси міжнаціонального співіснування й міжкультурної взаємодії, що відбуваються у глобальних масштабах. Адже сьогодні перемагає ідея не синтезу культур (радянського «злиття народів» чи американського «плавильного казана»), а їхнього діалогу, під час якого кожен «співрозмовник» вповні виявляє свою самобутність і зацікавлено пізнає свого партнера, нічого не втрачаючи, а, навпаки, збагачуючись.