Показання потерпілих і свідків є одними із джерел доказів, на підставі яких встановлюються обставини, що мають значення для встановлення істини у справі.

У 100% вивчених кримінальних справах про торгівлю людьми на початковому етапі розслідування проводилися допити свідків і у 90,4% кримінальних справах проводилися допити потерпілих. Крім того, відповідно 85,3% і 96,5% опитаних слідчих та 80,3% і 80,9% оперативних працівників вказали на допит свідків і потерпілих як на найбільш характерну слідчу дію на початковому етапі розслідування торгівлі людьми.

У справах про торгівлю людьми специфіка цієї слідчої дії полягає, насамперед, у предметі допиту, колі осіб, які можуть бути у справі свідками, у способах їх виявлення, послідовності проведення допиту. Специфічність допиту обумовлена обстановкою вчинення злочину, витонченістю способів вчинення торгівлі людьми, функціями певних осіб, яких допитують в справі як свідків.

Допит свідків. Предмет допиту свідка визначений у ст. 68 КПК України й охоплює будь-які обставини, що підлягають встановленню по даній справі, як ті, що входять до предмету доказування, так і ті, що необхідні для збирання і правильної оцінки доказів. Закон обумовлює і правомірність допиту свідка про обставини, що характеризують особу обвинуваченого.

Не можуть бути предметом показань свідка обставини, які вказують на причетність до розслідуваного злочину (що нерідко має місце під час слідства по справах даної категорії при допитах працівниками органів дізнання осіб, фактично підозрюваних у вчиненні злочинів, позбавляючи їх, на якийсь період, права на захист). У таких випадках, коли постає питання про кримінальну відповідальність допитуваного (за наявності підстав, передбачених ст. 43-1 КПК України), пов’язані з цим обставини виходять за межі предмета показань свідка – він повинен бути допитаний як підозрюваний (обвинувачений) із наданням права на захист. З іншого боку, можливий допит обвинуваченого як свідка по іншій справі за фактами, що йому не інкримінуються.

Можна умовно згрупувати свідків у справах даної категорії у три групи:

1. До першої групи свідків можна віднести осіб, які можуть підтвердити вчинення певних дій підозрюваними (обвинуваченими) щодо підготовки або вчинення ними торгівлі людьми. Специфічність цієї групи свідків полягає в потенційно більшій інформованості їхніх показань порівняно з показаннями інших свідків, а також можливості перевірки процесу формування їхніх показань.

Зокрема, підлягають допиту працівники державних органів, організацій та установ, які причетні до оформлення закордонних паспортів, інших необхідних для виїзду за кордон документів та можуть у зв’язку з цим вказати на осіб, які зверталися до них з цього приводу чи прохали їх про прискорення такого оформлення або у разі використання підроблених документів – про підробку таких документів, і т. ін. Якщо при цьому йдеться про рядових працівників вказаних установ та організацій (які виконували обов’язки суто технічного характеру), під час їх допитів необхідно також з’ясувати: вказівки яких саме посадових осіб щодо видачі завідомо неправдивих документів вони виконували, а також роль кожної з таких осіб, що були причетні до цих подій.

У разі встановлення фактів отримання злочинцями грошей за вивезених за кордон людей через банківські установи, з використанням системи переказів „Western Union” і т. ін., в якості свідків можуть бути допитані з цього приводу працівники вказаних установ.

2. До другої групи належать свідки з числа осіб, які добре знають потерпілих (друзі, знайомі, співробітники, сусіди, деякі з родичів потерпілих тощо).

Важливе значення для доказування факту торгівлі людьми можуть мати показання родичів, знайомих потерпілих, яким зі слів останніх може бути відомо про те, що вони були вивезені за кордон обманним шляхом (наприклад, під виглядом працевлаштування), що їх примушували займатися проституцією шляхом застосування насильства, погроз, залучення до боргової кабали. Не виключена наявність у таких осіб переданих у зв’язку з цим потерпілими листів, записок з проханням про допомогу у поверненні в Україну, відшуканні коштів на погашення боргу тощо.

Оскільки останнім часом набули поширення випадки вивезення за кордон з метою сексуальної експлуатації жінок, які попередньо вже пройшли медичне обстеження щодо наявності у них венеричних захворювань (з видачею відповідних довідок), в якості свідків можуть бути допитані й працівники таких медичних установ.

3. Третя група – свідки з числа осіб, які добре знають підозрюваних (обвинувачених).

При допиті свідків цієї категорії варто враховувати деякі фактори, що негативно впливають на об’єктивність свідчень: родинні стосунки з підозрюваним (подружжя, батьки, брат, сестра та ін.); небажання псувати дружні стосунки (сусід, колега по роботі, близький знайомий); підкуп свідків; їх безпосереднє сприяння підозрюваному при підготовці до вчинення злочину.

Питання, що з’ясовуються при допитах осіб, що добре знають підозрюваних, мають бути спрямовані на отримання відомостей про подію злочину, дії підозрюваного, що передували вчиненню торгівлі людьми, особу підозрюваного. Вказані обставини з’ясовуються за допомогою таких основних питань: 1) у яких відносинах знаходиться свідок з підозрюваним (родичі, сусіди, товариші по службі); 2) дані про особу підозрюваного: анкетні; фізичні (ріст, вага, особливі прикмети); психологічні (нахили, навички, характер); інтереси та спосіб життя; 3) взаємовідносини свідка з підозрюваним (дружелюбні, довірливі, неприязні та ін.); 4) що свідку відомо про характер вчинених дій підозрюваним; звідки це стало йому відомо; 5) період злочинної діяльності підозрюваного; 6) що свідкові відомо про коло осіб, які брали участь на всіх етапах злочинної діяльності; 7) чи збиралися в помешканні його товариші, обговорюючи при цьому плани і масштаби злочинних операцій; 8) з якими абонентами підозрюваний вів міжнародні телефонні переговори; як часто; 9) чи має підозрюваний приятельські, ділові зв’язки з працівниками відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, правоохоронних органів, прикордонниками; якщо так, то які і з ким; 10) чи траплялися випадки давання будь-якій посадовій особі хабара для сприяння у вчиненні торгівлі людьми.

Допит вказаної категорії свідків сприяє повному і всебічному з’ясуванню як позитивних, так і негативних сторін особи підозрюваного, його способу життя, нахилів та інтересів. При цьому отримані відомості дозволяють встановити психологічний контакт з підозрюваним.

Показання родичів, близьких і друзів підозрюваних вимагають критичної оцінки і всебічної перевірки. У зв’язку з цим слідчому важливо правильно визначити черговість виклику свідків для допиту. У першу чергу слід допитати тих свідків, сумлінність яких не викликає сумнівів. Осіб, не зацікавлених у встановленні істини по справі, доцільно допитувати після того, як буде зібрано достатньо доказів, отриманих з достовірних свідчень інших свідків.

Допит потерпілих. За своєю процесуальною природою, предметом, особливостями формування показання потерпілого дуже схожі з показаннями свідків і являють собою усні повідомлення про обставини, пов’язані зі злочином, яким особі, яка дає показання, заподіяні моральна, фізична або майнова шкода. Відповідно до ст. 65 КПК України показання потерпілого є самостійним джерелом доказів.

На відміну від свідка, потерпілий зацікавлений у певних наслідках вирішення справи, тому що йому заподіяна шкода. І, даючи показання, він не тільки сприяє розслідуванню, але й одночасно домагається задоволення своїх інтересів у кримінальному процесі. Отже, особливістю показань будь-якого потерпілого є те, що вони виходять від людини, особисто зацікавленої у результатах розслідування справи. Ця зацікавленість має дві сторони: з однієї – прагнення потерпілого до розкриття злочину, а з другої – причина можливої його необ’єктивності.

Особливості співпраці слідчих з потерпілими від торгівлі людьми визначаються наступними обставинами:

  1. Потерпілі зазвичай серйозно психологічно травмовані у процесі торгівлі людьми, а їм доводиться детально розповідати про події, які викликають болючі спогади та мають дуже особисту природу.
  2. Майже в усіх випадках потерпілі почуваються невпевнено та ставляться з підозрою до співробітників правоохоронних органів.
  3. У випадках сексуальної експлуатації потерпілі від торгівлі людьми дуже серйозно побоюються можливого розголошення факту їх участі у проституції.
  4. Потерпілі від торгівлі людьми часто мають великі побоювання щодо особистої безпеки та безпеки близьких та рідних.

Ці питання необхідно одразу ж обговорювати з потерпілими, щоб вони мали можливість заспокоїтись та давати детальні показання.

Якість інформації, яку надасть потерпілий від торгівлі людьми, залежить від умов допиту та способу його проведення. Високу якість цієї інформації забезпечить дотримання таких основних правил:

  1. Допит потерпілого – жінки або неповнолітнього, бажано, щоб проводила слідчий-жінка (потерпілого чоловіка – слідчий-чоловік).
  2. Слідчий повинен ставитися до потерпілого професійно, із співчуттям і повагою, а не засуджувати його. Дуже важливо, щоб у потерпілого не склалося враження, що до нього ставляться не так, як до інших громадян, через участь у проституції.
  3. Якщо це можливо, бажано було б, щоб один слідчий проводив досудове слідство у такій справі з самого початку і до кінця. Це дуже важливо для встановлення взаємної довіри з потерпілими від торгівлі людьми.
  4. Важливо отримати повний, детальний опис всіх торгівців людьми, або осіб, які причетні до цього злочину, імена яких відомі або невідомі, а також опис всіх транспортних засобів та приміщень, які мають відношення до справи. В подальшому опис дверей, замків, меблів, оздоблення, картин або інших особливостей приміщень може виявитись дуже важливим.
  5. У потерпілого обов’язково треба встановити, чи не залишилися у нього будь-які документальні докази, такі як візитки готелів, сутенерів чи клієнтів, квитанції або рекламні оголошення тощо. Якщо такі документи є, він має право подавати їх як докази згідно з положеннями статті 49 КПК України та може посилатися на ці докази у своїх показаннях.
  6. Важливо забезпечити, щоб викладення подій було логічним та послідовним. Це не буде легкою справою для слідчого, і це буде складно забезпечити, особливо у випадку фізично і психологічно травмованого потерпілого. Доцільно витратити деякий час і встановити загальну хронологію подій та основні обставини справи у їх логічній послідовності. У кримінальних справах такого типу хронологія злочину має суттєве значення і потерпілому часто буває дуже складно чітко викласти події в їх часовій послідовності. Треба взяти до уваги, що ці події інколи відбувались протягом кількох тижнів або місяців і відповідні дати складно запам’ятати. Вирішити цю проблему допоможе концентрація уваги на суттєво важливих датах (таких як день народження потерпілого, або ж день народження його близьких родичів, або ж велике релігійне чи інше свято, таке як Різдво). Це робиться, щоб визначити декілька хронологічних точок, щоб інші суттєві події можна було б розглядати в контексті „до” або „після” цих дат, які можна визначити точно.
  7. Необхідно акцентувати увагу на інших особах, про яких потерпілому відомо, що вони також постраждали внаслідок торгівлі людьми або іншої злочинної діяльності, зокрема, їх разом вивозили за кордон, примушували до зайняття проституцією тощо. Як правило, потерпілим відомі лише ім’я або прізвище співвітчизниць, інколи – регіон України, в якому останні мешкали раніше до вивезення за кордон, їх прикмети, час та спосіб перетинання через державний кордон, місце, де вони працювали, дані про їх „хазяїв”, як українських, так і іноземних тощо.

Беручи до уваги найпоширеніші методи торгівлі людьми, якими користуються злочинці в Україні, в більшості випадків доказова база буде обмежуватись доказами проти торгівців людьми, які вербували в Україні, а після цього продавали потерпілих торгівлі людьми в інші країни. Однак, це не означає, що деталізовані показання про те, що відбувалося з потерпілими від торгівлі людьми за межами української держави та злочини, які були вчинені іншими людьми (головним чином, іноземними громадянами), які не підсудні українським судам, слідчим не потрібні. Навпаки, потрібні і необхідні, бо саме так ми зможемо довести зв’язок між особою, яка продала людину, та особою, яка купила цю людину, а головне, доведемо мету – сексуальну експлуатацію. В цьому випадку необхідно завжди зважати на такі фактори:

  1. Можуть трапитися випадки, коли торгівці людьми беруть участь в усьому процесі торгівлі людьми, включаючи й етап експлуатації.
  2. Завжди важливо забезпечити додаткові докази для перевірки показань потерпілого, які можуть бути доступними в інших країнах.
  3. Показання потерпілого про те, що робили з ним в інших країнах, можуть виявитися дуже корисними для правоохоронних органів інших країн, якщо потерпілий торгівлі людьми буде готова до співпраці з ними.

Запитання необхідно будувати таким чином, щоб слідчий, який проводить допит потерпілого, мав можливість отримати якомога більше фактів, які можна було б перевірити і, спираючись на них, здобути додаткові докази вини торгівців людьми.

Практика розслідування злочинів про торгівлю людьми дозволила узагальнити перелік питань, які мають бути з’ясовані під час допиту потерпілих у справах даної категорії [46]:

  1. Питання, що стосуються даних про особу потерпілого: прізвище, ім’я, по-батькові; дата і місце народження; місце проживання; розмір родини; освіта; професія.
  2. Питання, що стосуються вербування потерпілого: як дізнався про роботу, де, від кого; якого типу роботу думав виконувати; як переконали погодитись на цю роботу; чи обіцяли якусь певну заробітну платню; чи були якісь обіцянки щодо робочих годин, вихідних днів, відпусток; чи показували якісь фотографії (наприклад, знімків щасливих облич); скільки було зустрічей для обговорення запропонованої роботи; з якими людьми; де; що було обіцяно на кожній з цих зустрічей; чи говорилося, що потерпілий буде винен якісь гроші до початку роботи; якщо так, то скільки; яким чином передбачалося виплати борг.
  3. Питання, що стосуються переправлення потерпілого за кордон: як потрапив до місця призначення; хто приїхав з потерпілим; коли приїхав; хто оплачував квиток; при придбанні квитка використовувалася готівка або кредитна картка; чи був паспорт у потерпілого; як він його отримав; чи мав змогу тримати паспорт при собі під час подорожування; якщо ні, то в кого він був; яким чином збиралися паспорти; коли збиралися паспорти; чи було під час подорожі забезпечення водою та харчуванням; чи робилися зупинки; чи зустрічали в аеропорту (на залізничному вокзалі, автовокзалі), якщо транспортування було літаком (поїздом, автомобільним транспортом); хто зустрічав; куди їхали звідти; на якому транспортному засобі; хто був за кермом; де розміщувалися.
  4. Питання, що стосуються місця призначення: хто зустрічав; хто ознайомив з „місцевими правилами”; якими були ці правила; робочі години; оплата; місце ночівлі; чи говорили куди не дозволено ходити; чи говорили, що буде, якщо потерпілий піде без дозволу; чи говорили хто хазяїн; як його звали; чи забрали паспорт та гроші; чи забирали щось, що належало потерпілому; якщо так, то чи знав потерпілий, що це станеться.
  5. Питання, що стосуються роботи потерпілого: який тип робіт виконував потерпілий; робочі години; перерви; вихідні; розмір оплати; чи надавалися будь-які записи щодо оплати; чи знімалося щось з зарплатні хазяїном; якщо так, то скільки, за що; чи надавалися будь-які данні про відрахування; умови праці; де працював потерпілий; скільки людей працювало разом з ним; чи потрібно було якось діставатися до місця роботи; куди; як часто; хто контролював роботу; як ця особа ставилася до робітників; чи говорила ця людина якісь жорстокі речі робітникам; що саме; чи примушувалися робітники взагалі працювати проти їх волі; організація робочого місця; якою була роль та обов’язки хазяїна.
  6. Питання, що стосуються інших умов праці потерпілого: умови ночівлі (де спав); на ліжку чи на підлозі; коли лягав спати; коли піднімався; чи було дозволено спати довше; що б сталося, якби потерпілий спав довше ніж звичайно під час робочого дня; що б сталося, якби потерпілий сказав своєму хазяїну, що не хочете працювати якогось дня; чи оплачував проживання; скільки змінного одягу було; чи забирали будь-який одяг; чи дозволялося купувати собі власний одяг; чи додавалася вартість одягу до боргу; скільки разів в день їв; о котрій годині; чи дозволялося їсти в будь-який обраний потерпілим час; чи потрібно було платити за їжу; чи можна було придбати її у когось іншого, окрім хазяїна; брали за це гроші, чи вираховували їх з платні; чи потрібно було запитувати дозволу для того, щоб поїсти; в кого потрібно було запитувати; що відбувалося коли хтось їв без дозволу; чи доводилося приховувати їжу; чи давав хтось їжу таємно; чи хворів хтось коли-небудь; чи дозволялося хворим людям припиняти роботу; кого потрібно було про це запитувати; чи примушувався хтось до роботи, коли він хворів; чи бував потерпілий у лікаря; хто возив; як скоро після того як потерпілий просив, йому надавалася медична допомога; ім’я та місце знаходження лікаря.
  7. Питання, що стосуються примушування потерпілого до роботи: чи говорилося щось хазяїном щоб завадити покинути роботу; що саме; чи погрожували потерпілому; якщо так, то яким чином; чи боявся потерпілий покинути роботу; чому; чи хтось допомагав хазяїну у залякуванні; чи казав хтось, що станеться, якщо потерпілий піде; чи погрожували зверненням до поліції та імміграційної служби у разі не підкорення чи при спробах піти; чи міг потерпілий піти до того, як він виплачував свій борг за його ввезення до країни призначення; що було б з ним; хто розповів потерпілому про це; що говорив хазяїн з цього приводу; чи існували якісь огорожі чи стіни в закладі, де утримувався потерпілий; розміри; висота вікон; чи змінювалися замки на будь-яких дверях; двері зачинялися зсередини чи ззовні; чи був ключ у потерпілого; хто мав ключа; двері трималися відчиненими, чи зачиненими; хто замикав потерпілого; чи пояснювали чому зводилися фізичні перешкоди; чи коли-небудь потерпілий думав про те, щоб зробити спробу піти; чому ні; чи коли-небудь просив дозволу припинити працювати; у кого; чи просив повернути паспорт; кого; якщо так, то що потерпілому відповідали; чи хтось інший намагався піти та не зміг; як це сталося; чи знає потерпілий де вони зараз; їх імена; чи хтось коли-небудь говорив щось робітникам, щоб відмовити їх та інших від того щоб залишити роботу; що говорилося, кому; чи хтось говорив про небезпеку назовні; чи погрожували робітникам зробити щось з їх сім’ями; якщо так, то хто; що саме говорилося; чи відповідав хтось за нагляд за робітниками щоб забезпечувати їх утримання; хто саме; чи були ці люди озброєними; чи когось били або застосовували насильство в закладі де утримувався потерпілий; били когось чи погрожували комусь за відмову виконувати ту чи іншу роботу; били когось, чи знущалися над кимось за спробу втечі; чи чув про випадки вбивств когось хазяїном; чи хто-небудь колись намагався погрожувати чи залякувати робітників якимось іншим чином; чи говорили, що потрібно говорити поліції, якщо потерпілий буде затриманий.

8. Питання, що стосуються втечі потерпілого: як вдалося втекти; з ким зв’язався; чи намагався отримати допомогу до цього; якщо так, то що сталося; що змусило втекти; чи намагався хазяїн знайти потерпілого; чи отримував потерпілий якусь звістку від тих, хто залишися; чи є якийсь зв’язок з ними; чи є ще щось щоб потерпілий хотів розповісти.

Допит потерпілих і свідків – це найбільш поширений спосіб одержання доказів, у тому числі і в справах аналізованої категорії. Безумовно, необхідною передумовою допиту є підготовка до нього. Вона охоплює ряд конкретних заходів: вивчення матеріалів справи; ознайомлення з даними про особу допитуваного; за необхідності – складання плану допиту.

Система загальних тактичних прийомів, застосовуваних при допиті потерпілих (як, втім, і свідків) у першу чергу спрямована на встановлення психологічного контакту з допитуваним.

Безумовно, характер взаємодії в процесі допиту слідчого з потерпілим (свідком) залежить від поведінки останнього. Допит сумлінних потерпілих (свідків), як правило, не призводить до конфліктів. Збіг або непротиріччя цілей (у даному випадку – встановлення істини у справі) створює між учасниками допиту необхідний психологічний контакт.

Тактичне завдання слідчого в процесі такого допиту, що набуває безконфліктного характеру, полягає в тому, щоб підтримувати і розширювати психологічний контакт, допомагаючи потерпілому (свідкові) у правильному відтворенні сприйнятого і зафіксованого. До таких прийомів, зокрема, належать: постановка запитань, які сприяють виникненню асоціативних зв’язків, що допомагають пригадати; пред’явлення для ознайомлення речових доказів; ознайомлення з фрагментами показань інших осіб для згадування тощо.

Інакше встановлюються відносини між слідчим і допитуваним, коли останній або відмовляється від дачі показань, або дає завідомо неправдиві показання. У подібних випадках виникає конфліктна ситуація. У її основі лежить розходження цілей: допитуваний має іншу мету ніж слідчий. При цьому мета, до якої прагне недобросовісний потерпілий (свідок), може цілком або частково не збігається з метою, якої домагається слідчий. Вони не збігаються частково, коли дача неправдивих показань не пов’язана з корінними інтересами допитуваного, тобто з життєво важливими для останнього потребами, наприклад, із захистом його близьких, свого життя, здоров’я тощо. Або ж потерпілий (свідок) не розповідає правду не бажаючи мати відношення до слідства. Для такої лінії поведінки характерна деяка пасивність у протидії слідству. Такі відносини, що виникають між слідчим і допитуваним, називають конфліктною ситуацією з несуворим суперництвом.

Мета слідчого і допитуваного не збігаються повністю, коли неправдиві показання обумовлені корінними інтересами допитуваного. Наприклад, свідок підкуплений. Таку ситуацію допиту називають конфліктною ситуацією із суворим суперництвом.

Отже причиною конфлікту в процесі допиту, як правило, є розбіжність систем ціннісних орієнтацій особи – потерпілого (свідка), а джерелом конфлікту – прагнення допитуваного перешкодити слідчому в досягненні мети допиту.

У конфліктних ситуаціях тактичне завдання слідчого полягає в тому, щоб переконати допитуваного переглянути свою позицію, що не відповідає завданням правосуддя, відмовитися від наміру давати неправдиві показання.

Безумовно, особливою проблемою для розслідування кримінальних справ про торгівлю людьми є небажання потерпілих свідчити під час досудового слідства, тому що без дачі потерпілими показань і ідентифікації ними особи торгівця для визнання його причетності до злочину, успішне розслідування неможливе.

Потерпілі не бажають, щоб іншим стало відомо про те, що з ними сталося, особливо у випадках торгівлі людьми з метою проституції, тому що:

- вони відчувають сором або вважають себе винними;

- вони побоюються громадського засудження з боку сусідів чи родичів;

- потерпілим або їх рідним чи дітям погрожують підозрювані;

- між першим зверненням до правоохоронних органів та судовим розглядом справи минає досить багато часу, щоб потерпіла втратила мотивацію свідчити;

- потерпілі бажають забути, що з ними сталося;

- в інших випадках потерпілі проживають занадто далеко від місця проведення досудового слідства;

- потерпілі не вірять правоохоронним органам, наприклад, через попередній досвід спілкування з жорстокими та корумпованими поліцейськими тих країн, де вони перебували;

- потерпілі не бажають давати свідчення слідчим-чоловікам;

- вони не впевнені, що з ними будуть поводитися гідно та будуть поважати недоторканність їх особистого життя;

- вони не впевнені, що їх свідчення будуть використані належним чином та ефективно [47, с. 76].

Для кожної з цих причин мають розроблятись заходи для їх вирішення, оскільки торгівля людьми – це дуже серйозний злочин, що вже як такий може виправдовувати поліпшення становища потерпілих та застосування відповідних заходів.

Висновок, що жертви не схильні давати свідчення слідчим-чоловікам, в той час, як більшість слідчих – це чоловіки, має спонукати до того, щоб призначати більше жінок для розслідування справ такого типу.

В той же час, треба мати на увазі, що, особливо у випадках торгівлі людьми з метою примусової проституції, найважливішим аспектом є відсутність осуду стосовно потерпілих з боку працівників правоохоронних органів, незалежно від того, чи є вони чоловіками, чи жінками.

І особливу увагу необхідно приділяти заходам, спрямованим на покращення можливостей забезпечення безпеки та недоторканності особистого життя жертв.

Практика розслідування справ аналізованої категорії свідчить, що в основі конфліктної ситуації з несуворим суперництвом лежить побоювання потерпілого за себе і за своїх близьких з боку злочинців. Подолання такої конфліктної ситуації можливе у випадку ізоляції потерпілих від впливу на них злочинців.

Як відомо, потерпілі є не тільки одним з головних, але й одним з найбільш нестабільних джерел доказів у кримінальному процесі. Використання зацікавленими особами різноманітних способів тиску на них, як однієї з форм протидії слідству є дуже поширеним явищем. Торгівці досить широко використовують тактику залякування для того, щоб запобігти дачі потерпілими показань на досудовому слідстві. Навіть взяття під варту торгівця людьми не гарантує для потерпілої або її родини абсолютний захист. Особливо часто це відбувається під час розслідування тих злочинів, коли його співучасники, що залишилися на волі, шляхом погроз схиляють потерпілих до відмови від раніше даних ними показань, які викривають винних.

Прикладом цього може послужити кримінальна справа відносно двох обвинувачених, які під виглядом працевлаштування в якості танцівниць в нічних барах Сирії та Кіпру вивозили в ці країни жительок м. Миколаєва з метою їх сексуальної експлуатації, що розслідувалася прокуратурою Заводського району м. Миколаєва за ст. 124-1 КК України. Слідчий районної прокуратури був вимушений закрити справу за відсутністю складу злочину, в силу того, що за вісім місяців розслідування всі потерпілі (яких було більше 10) відмовились від своїх початкових показань. Конкретних причин, що спонукали потерпілих відмовитися від своїх показань, встановити не вдалося, але передбачається, що це було викликано погрозами і тиском на них з боку обвинувачених [34, с. 59-60].

Іншим прикладом може стати кримінальна справа, відносно трьох торгівців людьми, що розслідувалася прокуратурою Донецької області. Старший слідчий обласної прокуратури допитував по справі 65 потерпілих. Він встановив, що злочинці встановлювали контакти з усіма потерпілими, до того, як їх викликали для дачі показань. Злочинці діяли обережно і прямо нікому не погрожували, вони пропонували жінкам „допомогу”, „радили подумати”. Тільки завдяки досвіду та наполегливості старшого слідчого прокуратури йому вдалося втримати ситуацію під контролем [34, с. 47].

У відповідності до Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та ст. 52-1 КПК України учасники кримінального судочинства (в нашому випадку – потерпілі), які сприяли виявленню, попередженню, припиненню і розкриттю злочинів, у разі наявності реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну, мають право на забезпечення своєї безпеки.

Ст. 7 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” визначає перелік заходів забезпечення безпеки, які можна обрати залежно від обставин справи:

- особиста охорона та охорона житла і майна;

- надання спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

- використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

- заміна документів та зміна зовнішності;

- зміна місця роботи або навчання;

- переселення в інше місце проживання;

- поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення;

- забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

- закритий судовий розгляд.

З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров’я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

Рішення про застосування цих заходів приймається на підставі мотивованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора у провадженні яких перебуває справа, або за ухвалою суду (ч.3 ст. 52-1 КПК), а здійснюються ці заходи за підслідністю спеціальними підрозділами МВС (створені в березні 1997 року) або СБУ (з 1995 року – відділи по боротьбі з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства).

Однак перелічені заходи застосовуються коли у слідчого є дані, що свідчать про наявність реальної загрози життю, здоров’ю, майну потерпілих або їх близьких з боку зацікавлених осіб.

Для попередження можливих протиправних посягань на потерпілих слідчий під час розслідування повинен вживати заходи щодо забезпечення конфіденційності відомостей про осіб, які викривають винних у вчиненні злочинів і про яких винним невідомо (або вони мають недостатню для їх встановлення інформацію).

Ст. 15 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і ч. 1 ст. 52-3 КПК України передбачає серед інших заходів заміну у документах кримінальної справи анкетних даних особи, взятої під захист за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора або за ухвалою суду. Ця постанова (ухвала) приймається, як правило, на підставі заяви свідка (потерпілого). У ній зазначається справжні анкетні дані особи і з цього моменту на цей документ відповідно до Закону України „Про державну таємницю” поширюється режим таємності. До матеріалів справи вони не додаються, а зберігаються окремо. З цього моменту у процесуальних документах зазначається лише псевдонім особи, яка перебуває під захистом, справжні анкетні дані, що містять інформацію про таку особу, вказуються лише в постанові (ухвалі) про зміну анкетних даних. У процесуальних документах не зазначаються обставини, які можуть сприяти встановленню цієї особи іншим шляхом (наприклад, про місце роботи, дійсні мотиви перебування у конкретному місці та ін.).

Застосування псевдоніму служить двом цілям. По-перше, псевдонімом можна скористатись, щоб підозрювані або їх адвокати не змогли встановити дійсну особу потерпілого (свідка). В даному випадку дуже важливо, щоб потерпілі повною мірою усвідомили ризик і слідчий повинен бути абсолютно відвертим з ними щодо цього, адже торгівці людьми майже завжди знають і пам’ятають своїх жертв. По-друге, псевдонім застосовується з метою запобігання витоку інформації до ЗМІ, який може бути пов’язаний з розслідуванням або судовим процесом, щоб близькі та рідні потерпілих не отримали інформації про їх реальну участь у проституції. В такому контексті застосування псевдоніму дуже важливе. Воно допоможе заспокоїти потерпілого щодо цього делікатного питання.

За вказаними мотивами проведення впізнання з дотриманням вимог ст. 174 КПК України проводиться поза візуальним спостереженням того, кого впізнають (у тому числі за фотознімками, відеозаписом).

Заміна у процесуальних документах анкетних даних потерпілого накладає на слідчого обов’язок судового супроводження таких справ у формі, наприклад, забезпечення за викликом суду явки потерпілого у судове засідання (відповідно до п. „г” ст. 15 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і ч.5 ст. 254 КПК України виклик до суду проводиться виключно через орган, який здійснює заходи безпеки) або надання суду письмового підтвердження показань, даних особою раніше.

Щоб заходи захисту функціонували належним чином, потерпілі повинні усвідомлювати свої обов’язки і виконувати необхідні умови. За своєю суттю захист потерпілих пов’язаний з певними обмеженнями, і особа позбавляється повної свободи пересування або свободи рішень. Необхідно пам’ятати, що лише нещодавно потерпіла особа вирвалась з обставин, коли її свобода прийняття рішень та пересування обмежувались, що може негативно вплинути на її спроможність витримати обмеження, пов’язані з виконанням заходів захисту. У ст. 52-2 КПК України та ст. 5 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” передбачені обов’язки осіб, які перебувають під захистом:

- виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів, які забезпечують безпеку;

- негайно інформувати названі органи про кожен випадок погрози або протиправних дій щодо них;

- поводитися з майном та документами, виданими їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку, згідно з установленими законодавством правилами.

Важливо також, щоб потерпілі усвідомлювали свою роль та відповідальність за свою безпеку. Потерпілі мають отримати чітку інформацію щодо таких питань:

- вони повинні уникати з’являтися у місцях, де можуть перебувати підозрювані та їх співучасники, родичі, знайомі, захисники;

- вони повинні бути обережними зі своїми новими друзями;

- вони не повинні розголошувати свою адресу або номер телефону нікому, не проконсультувавшись зі слідчим або співробітниками, які здійснюють стосовно них заходи безпеки;

- вони повинні дуже обережно спілкуватись зі своїми рідними або друзями, особливо якщо такі контакти можуть призвести до розкриття їх нинішнього місця проживання.

Ці законодавчі положення забезпечують конфіденційність і захист особистої інформації про потерпілого або свідка та дозволяють їм свідчити під псевдонімом.