Торгівля людьми в Україні. Проблеми розслідування
§4. Характеристика особи потерпілого
В структурі криміналістичної характеристики торгівлі людьми особа потерпілого відіграє важливу роль як джерело фактичної інформації, що має організаційне і тактичне значення для виявлення та розкриття зазначеної категорії злочинів. Це пояснюється двома обставинами:
1) певної вибірковості дій злочинця, що вказують на взаємозв’язок між особливостями його особи і особи потерпілого;
2) наявністю і характером відношень між потерпілим і злочинцем, які впливають на способи вчинення злочину.
До числа основних властивостей потерпілих, що мають криміналістичне значення, відноситься їх вік і пов’язані з ним особливості психіки, сімейний стан, рід занять, інтелектуальний і фізичний розвиток, а також наявність окремих психічних і фізичних недоліків. Серед особливостей, властивих поведінці потерпілих, криміналістично значущими є і такі як: спосіб життя, коло і характер зв’язків, поведінка в побуті, статева культура, зловживання алкоголем та інші, які характеризують їх поведінку поза зв’язком з вчиненими щодо них злочинами.
Аналіз причин і обставин, що зумовлюють вчинення злочинів, вказує на необхідність з’ясування взаємовідносин і взаємодії між жертвою і суб’єктом злочину. Істотним моментом тут є встановлення того, як правильно вказує В.А.Журавель, наскільки поведінка потерпілого сприяла вчиненню злочину. Віктимологічний підхід в розслідуванні злочинів полягає в тому, що початковою точкою для збору інформації щодо злочинця є особа і поведінка потерпілого.
У відповідності до Правозахисних стандартів ставлення до жертв торгівлі людьми проданою особою визначається будь-яка особа, яку добрано, перевезено, куплено, продано, передано, прийнято чи притулено за змістом визначення торгівлі людьми, включаючи дітей (за визначенням та відповідно до принципів, що містяться у Конвенції про права дитини) незалежно від їхньої згоди чи незгоди [13, с. 12].
Відповідно до наведеного визначення слід відрізняти, з одного боку, дорослих осіб, які добровільно погоджуються переміщуватися (в межах країни чи за межі кордонів країни) та які мають повну інформацію про характер та умови роботи чи послуг, що їм доведеться виконувати, а з іншого, дорослих, які не згодні на таке переміщення або які дають скриту або явну згоду внаслідок обману, примусу чи боргової кабали.
На сьогодні не існує повної інформації про реальну кількість українських жінок, втягнутих у міжнародну торгівлю людьми. За даними МВС України, протягом 1995-1997 років вперше було зареєстровано 16 фактів вивозу українських дівчат в інші країни для заняття там проституцією (Дніпропетровська область – 3 факти, Донецька – 4, Закарпатська – 2, Запорізька – 4, Миколаївська – 2, Херсонська - 1) [33, с. 39].
У 2005 році було порушено 415 кримінальних справ про торгівлю людьми. По даним кримінальним справам встановлено 330 осіб жіночої статі та 39 неповнолітніх. І це лише дані, які стали відомими правоохоронним органам. Більш точну цифру встановити навряд чи вдасться, оскільки, наприклад, про якусь із жінок достовірно відомо, що вона є жертвою, однак визнати її потерпілою неможливо, через те, що вона категорично відмовляється давати будь-які покази з цього приводу.
На думку працівників правоохоронних органів, реальна кількість жертв перевищує кількість зареєстрованих випадків у 100 разів [34, с. 18].
Протягом останніх років в Україні було проведено декілька досліджень, під час яких вивчалися соціально-демографічні характеристики потерпілих від торгівлі людьми. Одне з них – „Система надання соціальної допомоги потерпілим від торгівлі людьми в Україні”, дані якого наводяться нижче [5, с. 35-43].
Аналіз анкет потерпілих від торгівлі людьми показує, що їх вік коливається від 16 до 35 років. Найбільший відсоток потерпілих становлять жінки у віці 20-25 років (39%), та у віці 25-30 років (35%). Досить численною є частка жінок у віці 30-35 років – 14%.
Результати дослідження „Соціальний аналіз основних чинників торгівлі людьми: реальна ситуація та шляхи запобігання”, проведеного в 2003 році Державним інститутом проблем сім’ї та молоді, є також близькими до наведених. Відповідно до нього серед потерпілих найчисельнішу вікову групу становлять жінки у віці 25-27 років (35%), далі йдуть потерпілі віком 22-24 років (22%), 19-21 рік – 13%; по 9% припадає на жінок 28-30 та 31-33 років; 8% – 34-40%; 4% – на старших 41 року.
Зазначені опитування в більшості проводилися лише серед повнолітніх осіб, що постраждали від торгівлі людьми, статистичні ж дані неурядових та міжнародних організацій, правоохоронних органів України свідчать про поширення торгівлі дітьми в Україні, тобто про залучення до злочинного бізнесу осіб менше 18 років. Дослідження присвячені вивченню цього питання, що були проведені останнім часом, показали, що проблема поширюється і на дітей і стає дедалі, актуальнішою для України.
За результатами дослідження „Запобігання торгівлі дітьми з метою їх використання для примусової праці та сексуальної експлуатації Україні”, торгівля дітьми відбувається як всередині країни („внутрішня” торгівля), так і поширюється за її межі („зовнішня торгівля”). Діти, що потерпіли від торгівлі людьми, – це переважно особи віком від 13 до 18 років. Серед досліджуваних осіб в обох групах переважну більшість складали дівчата, через наявність більшого попиту на дівчат, як на предмет торгівлі людьми. Дівчат використовують, в основному, з метою сексуальної експлуатації.
Розподіл відповідей респондентів-потерпілих у дослідженні „Система надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми в Україні” щодо їх освітнього рівня є наступним: неповну середню освіту мають 19% потерпілих, середню спеціальну – 16%. Найвища частка потерпілих (49%) мають середню освіту. 8% та 7% опитаних зазначили, що мають відповідно неповну вищу та вищу освіту.
„...Після закінчення школи я була змушена піти працювати продавцем на ринок. Мої батьки перебивалися випадковими заробітками, крім мене, у родині ще було троє дітей. Заробляла я на ринку 80 гривень, грошей на їжу не вистачало, я ніколи досита не наїдалася.
І отут моя подруга Зоя познайомила мене з Інною, що запропонувала мені попрацювати в Туреччині гувернанткою. Інна сказала, що оформить мені документи для виїзду на інше ім’я в борг, що я повинна була відробити. Я погодилася...”.
„...Закінчивши педагогічний університет і одержавши диплом, я намагалася знайти роботу. Робота зі спеціальності мене не влаштовувала через невисоку зарплату. Я вважала, що завжди зможу заробити більше.
Зі своєю однокурсницею Марією я знімала кімнату в господарки. Марія збиралася вийти заміж за „нового українця” Олексія. Через нього я познайомилася з його другом Віктором. Він, бачачи мої амбіції, запропонував роботу в Італії як домробітниці...”.
Аналіз даних, отриманих під час дослідження „Система надання соціальної допомоги потерпілим від торгівлі людьми в Україні”, свідчить, що однакова кількість респондентів (10%) мали спеціальності секретаря-друкарки, торгового спеціаліста, вчителя, 11% і 7% – відповідно працівників сфери легкої промисловості та сфери обслуговування, 6% – представників творчих професій, 9% респондентів не мали ніякої спеціальності. Тобто причиною пошуку роботи за кордоном є відсутність високооплачуваної роботи в Україні.
Що ж стосується аналізу сімейного стану потерпілих, то найбільші відсотки становлять незаміжні жінки (54%) та жінки, які розлучилися (28%). 13% потерпілих – офіційно заміжні, проте із них лише 36% респондентів проживають зі своїми чоловіками. 3% жінок зазначили, що до від’їзду проживали в позашлюбній сім’ї.
Більшість опитаних жінок (61%) мешкають із батьками. 27% потерпілих мають дітей і проживають разом із ними. Відсутність матеріальної допомоги з боку чоловіка і необхідність утримувати батьків і дітей штовхають на заробітки.
Відносини в сім’ї характеризують як гарні більше половини респондентів – 51%. 26% потерпілих бажали б мати кращі сімейні стосунки, а 18% відзначили, що проживають у напруженій сімейній атмосфері.
Анкетування дозволило визначити, мешканці яких регіонів найчастіше потрапляють до рук торгівців людьми. Аналіз анкет показує, що за кількісними показниками більшість становлять мешканки східних областей Луганської (14%), Дніпропетровської (8%), Донецької (5%) та південних регіонів України – АР Крим (8%), Херсонської (7%) та Миколаївської (7%) областей.
Пояснити такий розподіл відповідей можна взявши до уваги рівень економічного розвитку кожного регіону. Луганська, Дніпропетровська, Донецька – історично були індустріальними областями, з розвинутою металургійною, машинобудівною, паливною, хімічною галузями. Після розпаду Радянського Союзу більшість із підприємств збанкротували, звільнивши сотні тисяч працівників. За даними Державного комітету статистики України, на перше січня 2001 року найвищою кількість офіційно зареєстрованих безробітних жінок була саме в цих регіонах: Донецькій – 64373 особи, Дніпропетровській – 56599, Луганській – 36308 із загальної кількості безробітних жінок 729600.
Якщо ж говорити про південні регіони України, то Миколаївська та Херсонська – області, що традиційно спеціалізувалися переважно на кораблебудуванні. У зв’язку з економічною кризою в країні галузь практично занедбана, а разом з нею показники економічного розвитку регіону є низькими. Кількість безробітних серед жінок цих областей – 16638 в Миколаївській області та 12853 у Херсонській.
Із усієї кількості опитаних потерпілих 46% осіб мешкають в обласних центрах, 37% в інших містах області, 14% є жителями сіл.
Цікавою є залежність області проживання потерпілих від країни, до якої вони були вивезені. Результати анкетування свідчать, що найбільша кількість жительок АР Крим та південних регіонів виїжджають на заробітки до Балканських країн. Так, кількість жінок, що постраждали від торгівлі людьми в Косово становить 12%, із яких кримчанки складають 44%, жителі Миколаївської області 12%. Із 12% від загальної кількості опитаних потерпілих, які постраждали від торгівлі людьми в Македонії, жительки Криму становлять 22%, Одеського регіону 25%, Херсонщини та Миколаївщини по 12%.
Аналіз інформації, отриманої із інших джерел, зокрема даних Департаменту боротьби із злочинами, пов’язаними із торгівлею людьми МВС України, свідчить про велику кількість українок, вивезених до Туреччини. Так, майже всі кримінальні справи, порушені в АР Крим по статті 149 КК України, пов’язані із примушенням жінок до роботи в секс-бізнесі саме у Туреччині.
З метою вивчення явища торгівлі людьми в Україні, в рамках наукового дослідження Іващенко В.О. було опитано 100 жінок віком від 18 до 39 років, які займаються наданням платних сексуальних послуг [35, с. 75-76]. За припущенням дослідження – вони складають групу ризику бути втягнутими в торгівлю живим товаром. Більшість опитаних бажають виїхати на роботу за кордон, зокрема, 33% – на кілька років, 27% – на кілька місяців. 22% хотіли б вийти заміж за іноземця. Серйозність намірів респондентів підтверджується даними про готовність 11% жінок виїхати за кордон нелегально або напівлегально, та за умови, що на них там чекає небезпека – 9%. Назавжди бажають виїхати за кордон 25% опитаних. В основному виїзд за кордон жінки пояснювали кращими можливостями там для роботи (30%), вищою платнею (30%), відсутністю достатніх умов утримання сім’ї в Україні (25%), відсутністю бажаної роботи в Україні (11%). При можливості респонденти бажали б працювати у сферах: догляду за дітьми та особами похилого віку (22%), освіти (15%), розваг (13%), секс-бізнесу (14%), торгівлі (15%). Менш настроєні жінки працювати у сільському господарстві (8%) та промисловості (7%).
25 жінок з числа опитаних уже отримували пропозиції виїхати на роботу за межі України, а 7 з них – працювали за кордоном у сфері секс-бізнесу. В основному такі пропозиції надходили від знайомих і родичів (60%), від приватних агентств з працевлаштування (24%), від іноземців (16%). Серед опитаних працювали та отримували пропозиції виїзду на роботу до Росії, Латвії, Чехії, Туреччини, Німеччини, Польщі, Угорщини, Словаччини.
Проведеним нами анкетуванням працівників правоохоронних органів, а також дослідженням матеріалів кримінальних справ про торгівлю людьми встановлено, що найбільш характерними рисами, які притаманні жертвам торгівлі людьми, є: а) вік – 18-25 років (70,4% опитаних оперативних працівників; 83,1% слідчих; 67,4% потерпілих в кримінальних справах); б) освіта – середня (58,6% оперативних працівників; 91,5% слідчих; 78,6% потерпілих в кримінальних справах); в) відсутність роботи (63,2% оперативних працівників; 68,3% слідчих; 85,3% потерпілих в кримінальних справах); г) сімейний стан – незаміжня (57,2% оперативних працівників; 57,7% слідчих; 77,7% потерпілих в кримінальних справах); д) матеріальний стан – малозабезпечені (73% оперативних працівників; 71,8% слідчих); е) зовнішність – приваблива (56,6% оперативних працівників; 53,8% слідчих).
Зважаючи на різні публікації в пресі, розповіді очевидців трагедій і самих жертв, багато жінок передбачають небезпечні наслідки свого перебування за кордоном, але свідомо самі себе обманюють, заспокоюють і сподіваються, що якраз вони жертвами злочину не стануть, чи ж, навпаки, діють за принципом „гірше вже не буде”. Тому в більшості випадків (70 %) торговці заволодівають жінкою і вивозять її за кордон шляхом обману [36, с. 183]. В цій ситуації правомірно вести мову не про примус до сексуальної експлуатації молодих дівчат і жінок, не про біле рабство, а про елементарну легковажність, неосвіченість, можливо, розбещеність.
Більшість замовників висувають вимоги стосовно росту, фігури, ваги. Крім того, останнім, але дуже важливим фактором при відборі потенційних жертв, є матеріальне і соціальне становище жінки – найбільш привабливими для торговців є жінки з малозабезпечених та неблагополучних сімей, випускниці дитячих будинків, інтернатів, спецшкіл, які не мають ні грошей, ні можливості отримати вищу освіту і знайти підходящу роботу в Україні. Тому шанси стати потенційною жертвою работоргівців у цих дівчат значно збільшуються на відміну від дівчат з благополучних сімей.
Таким чином, детальний розгляд проведених досліджень дозволив виявити найхарактерніші ознаки осіб, які складають потенційну групу ризику бути втягнутими в торгівлю або стали об’єктами торгівлі людьми. По-перше, жертви торгівлі людьми – це, як правило, молоді жінки віком від 18 до 25 років. Потерпілі, які не відповідають цим віковим параметрам – скоріше, виключення, що підтверджує правило.
По-друге, потерпілі, як правило, відрізняються привабливою зовнішністю. Співробітники підрозділів по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, фіксують той факт, що потерпілих з відразливою зовнішністю майже не буває. Це представляється цілком логічним, оскільки за привабливих жінок можна одержати більше грошей і тому вони користуються більш високим попитом.
По-третє, абсолютна більшість жертв торгівлі людьми – з малозабезпечених родин та родин з умовно середнім достатком (поняття „малозабезпечена”, „із середнім достатком” дуже умовні, оскільки в нинішній економічній ситуації в Україні дуже важко ідентифікувати економічний статус громадян).
По-четверте, багато молодих жінок, які стали жертвами торгівлі людьми, виросли в неповних родинах (як правило, виховувала одна мати).
По-п’яте, в більшості випадків, потерпілі мають середню освіту, а іноді – незакінчену середню.
По-шосте, на момент вербування всі потерпілі були безробітними, хоча деякі з них раніше працювали продавцями на ринках чи в кіосках [34, с. 20-21]. Тобто, це особи, які завдяки своїм особистим якостям та через зовнішні обставини стають об’єктами купівлі-продажу або інших протиправних угод відносно людини.
Узагальнюючи й аналізуючи відомості про потерпілих, С. Кривошеєв „упевнено стверджує”, що торгівля людьми більш ніж на 80% – злочин міський. І потерпілі і торговці людьми в переважній більшості є жителями міст. Навіть у тих випадках, коли це дівчата із сіл, то, як правило, з розташованих поблизу від міст. Туди вони їздять на прогулянки і дискотеки, у силу чого вважають себе цілком міськими жителями [34, с. 35].
Як показують контент-аналіз публікацій в пресі, особисті бесіди і матеріали кримінальних справ, жінки, які були втягнуті за кордоном в „сексуальне рабство”, досить швидко „адаптуються” до такої роботи (скоріше за все, на батьківщині вони вели життя, яке мало чим відрізняється від того бізнесу, жертвами якого їх бачать) і часто повертаються додому, вважаючи, що проституція – це цілком нормальна робота, яка до того ж непогано оплачується. Їдучи чергового разу за кордон, вони вже знають, як краще пристосуватися до життя в даній країні, в якому клубі або борделі можна працювати, одержуючи непогані гроші. Тому, за даними президента Міжнародного жіночого правозахисного центру „Ла Страда – Україна” К.Б. Левченко, спостерігається певна тенденція: якщо жінка привезла гроші, нехай і невеликі, після роботи в секс-бізнесі, в який вона була втягнута обманом, то вона не вважає себе жертвою. Бажання виїхати за кордон знову висловили 14 жінок з 20 опитаних, не дивлячись на страждання і приниження, через які багатьом з них прийшлося пройти [37, с. 11-12].
Соціологічні дослідження, проведені голландськими вченими, показують, що жінки, задіяні у ввезенні, є вкрай ізольованою і безініціативною групою. Порушення їх людських прав поряд зі зловживанням і насильством носять масовий характер. У проституційній ієрархії вони займають найнижчу позицію при найгірших робочих умовах, часто в порушення санітарних норм. Розцінки на оренду житла для них часто вищі, ніж в середньому по країні, а час роботи більший, ніж для місцевих повій. Деякі жінки працюють по 12-15 годин на добу в клубах, будинках терпимості або бюро інтимних послуг, де власники паралельно використовують їх в якості прибиральниць, офіціанток і домробітниць в денний час. Обмеженнями і шантажем сутенери повністю підкоряють їх собі. Ясно, що в таких умовах жінки терплять психологічні і фізичні проблеми. Ще один аспект – їм часто не вистачає досвіду і знання мови в переговорах з клієнтами щоб уникнути насильства та інфекційних захворювань [38, с. 25].
Однією з головних складових проблеми є, безумовно, те, що ці жінки знаходяться в країні на нелегальному становищі. Офіційні документи, що дозволили їм в’їзд, припинили термін дії чи були конфісковані. Факт, що жінка знаходиться в країні на нелегальному становищі, спричиняє, звичайно ж, багато наслідків. Насамперед, їй приходиться уникати контактів з владою, що, в свою чергу означає, що вона не може розраховувати на поліцейську підтримку. Практика європейських країн свідчить, що багато потерпілих має негативний досвід спілкування з правоохоронними органами. З огляду на це, не дивно, що ці жінки вкрай рідко називають своїх сутенерів або дають покази проти них. З одного боку, вони побоюються переслідувань сутенерів, з іншого боку – через побоювання депортації. Хоч на перший погляд депортація видається порятунком від ланцюгів торгівлі людьми, реальна ситуація є набагато складнішою. Часто для сплати послуг тих, хто добирає „товар” для торгівлі людьми, жертви позичають гроші. Жертва може бути виною гроші своїй власній сім’ї, а також особам, які її підбирали в Україні. Депортація означає повернення додому із пустою кишенею, з якою жертва ніколи не зможе розрахуватися за борги та мати найменші перспективи на майбутнє. Крім того, ще не відомо, чи дійсно депортація означає порятунок від кримінального ланцюгу. У багатьох випадках жінки повертаються додому, де торгівці людьми чекають на них для того, щоб негайно повернути їх назад. Нерідко такі торгівці погрожують жертві розголошенням її сім’ї інформації про дійсну роботу жертви, якщо остання не задовольнить їх вимоги [13, с. 22].
Такий підхід несе значний ризик для жінок через залучення їх у якості потерпілих в кримінальних справах без забезпечення належного захисту та підтримки.