Порівняльне літературознавство
11.4. Міленарні міфи і постколоніальна реальність
Дослідники звернули увагу, що в несприятливих умовах культура шукає захистку в материнській утробі національної міфології (Ненька-Україна, ірландська Кетлін на Уліен, російська Родина-Мать), поринає у золотий вік минулого чи майбутнього, в утопійні, міленарні видіння Національне відродження ґрунтується, як правило, на ідеології націоналізму й демократизму, живиться романтичними уявленнями про месіанізм своєї багатостраждальної нації, надихається вірою в «золотий вік» - майбутнє духовне відродження рідної країни в новій ідеальній спільноті вільних і рівних народів. Ці «утопії» мають потужний історіотворчий потенціал. їхніми речниками є видатні митці й мислителі, як-от німці Й. Гердер та Ф. Шеллінґ, італієць Дж. Мадзіні, словак
Я. Коллар, чех К. Гавлічек, серб В. Караджич, угорець Ш. Петефі, українці Т. Шевченко, І. Франко, Д. Донцов.
Наприклад, поема «Ангеллі» (1837) польського романтика Юліуша Словацького має антиколоніальне спрямування і в символіко-міфологіч- ній формі висловлює тугу за омріяною свободою, малює модель міжетнічних відносин, засновану на нерівності, визискуванні й приниженні... Для українців поема волелюбного поляка є близькою і зрозумілою, бо в алегоричних образах «Ангеллі» легко впізнаємо реалії нашого власного недавнього колоніального минулого. Для тисяч і тисяч українців безмежний простір «Сибірі неісходимої» (Тарас Шевченко) став «рідною чужиною» (Василь Стус), тому правдивим постає взаєморозуміння між польськими вигнанцями і місцевим людом, зокрема Шаманом, котрий пройнявся болем прибульців, бо й сам страждає на рідній землі, загарбаній чужинцями. Тубільцям і вигнанцям протиставлено царський уряд і його вірник .посіпак, які заганяють невільників у шахти, а непокірних тримають у в´язницях. Так було не лише за царських, а й за комуністичних часів. Руками мільйонів репресованих українців, прибалтів, росіян будувалися залізниці, підприємства й міста в засніжених пустелях. Так створювалася потуга великодержавного колоса на глиняних ногах.
Міленарний міф про давноминулу епоху суспільної гармонії та очікуване відновлення цього ідеалу в майбутньому втілюють у літературі різних народів образи нового золотого віку - духовного відродження батьківщини і всього людства, становлення утопійної ідеальної спільноти Б. Бакула виділяє, приміром, деякі колективні міфи у слов´янських літературах (він воліє вживати термін «національний дискурс», вважаючи, що «національна література» має певні ідеологічні конотації, пов´язані з історичними та політичними ідеями: підкреслення національного як «племінного духу»).
Які ж це міфи? «Чеський сон», «російське питання», «польська справа», «українська мрія» тощо. Такі з них, як «чеський сон», «польська справа» та «українське питання» («українська мрія»), об´єднує ідея незалежності. Вона має метафізичний характер, це своєрідний міф, марення, мрія. Згадаймо драму «Весілля» (1901) Станіслава Виспянського, драматичну поему «Сон української ночі» (1903) Василя Пачовського, поезію «Чеський сон» (1953) Йозефа Кайнара.
Марення надає сонній візії морального виміру й водночас націлює на зближення зі збірним переживанням історичної ідеї.
Характерними зразками, що демонструють діалог польської та української літератур в історичних умовах, які багато в чому були подібними для обох слов´янських народів початку XX ст., можуть служити драми Станіслава Виспянського «Весілля» і трагедія Василя Пачовського «Сон української ночі».
Автор «Весілля» малює візію «воскресіння» Польщі в давніх кордонах - «від моря до моря». Така візія вступає у конфлікт із реальним станом речей - поразкою повстань 1830 і 1863 рр. Суперечність між мрією і реаліями життя передана архітектонікою твору: реальна сцена весілля - одруження шляхтича з селянкою - перемежована з нічними візіями персонажів цього дійства, в яких оживають герої минувшини. Така двоплановість сюжету виражає співвідношення сучасності й історичних міфів, їх випробування як реальних чи ілюзорних чинників актуальних суспільних процесів. Авторові дорогі ці міфи-архетипи (лицарі, які уславили себе у битві під Грюнвальдом у 1410 р., «косиньєри», тобто селяни з косами, які під час польського повстання 1794 р. атакували ворожі позиції, тощо), що живуть в історичній пам´яті поляків, хоч він усвідомлює їхню крихкість і ненадійність як реальних чинників у боротьбі за майбутнє Польщі.
У творі В. Пачовського сучасне й минуле не пов´язані в такий тугий вузол, як у драмі С. Виспянського: його драма будується на фольклорно-фантастичній основі, візія майбутнього виникає через викликання духів минувшини: постаті народних провідників Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Максима Залізняка, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Михайла Драгоманова наче встають з могили пробуджувати нові покоління.
Хоч обидва твори постали з історичної ситуації, де було багато суперечливого й навіть конфронтаційного, саме польський національно-патріотичний рух був одним із важливих стимулів, який активізував прагнення українців до власного державницького самоусвідомлення. У творенні цієї візії В. Пачовський багато в чому завдячує С. Виспянському.
Одна з найголовніших рис, що споріднює обидві драми, - витворення цілісного образу батьківщини. В. Пачовський загальною концепцією свого твору полемізує з твором С. Виспянського і в цій полеміці спирається на реалії суспільного життя, творить власні символи, але вони часто постають як паралелі до символів польського драматурга: «золотий вінець» як втілення ідеї державності в «Сні української ночі» виступає аналогом «золотого рогу» у «Весіллі».
Національний міф (міф України, міф Польщі) виникає також в еміграційному середовищі. Таким є, зокрема, образ України в поезіях Є. Маланюка, Н. Лівицької-Холодної, Ю. Дарагана, О. Лятуринської, О. Стефановича. У ностальгійній творчості емігрантів поетизується епоха втраченої державності, актуалізується прадавня культурна традиція, оживають Русь, давні боги, з експресивною метою використовується архаїчна лексика (наприклад, «З літопису» О. Стефановича).
Це закономірно випливало з колоніального становища народу, в колективній підсвідомості якого жила мрія про незалежність. І чим більше відлунює тут традиція, архетипи героїчного («сплячий велетень», «розкопана могила»), тим гучніше вони озиваються в переломних історичних ситуаціях. Водночас міфи «русский вопрос», «польська справа» мають свої зближення, а саме - момент великодержавності, психологічний комплекс імперії («Велика Росія» чи «Москва як третій Рим», «Велика Сербія», Польща «od morza do morza»). Цей комплекс був притаманний і англійцям (Британська імперія), французам, іспанцям...
Що стається, коли руйнуються колоніальні міфи, стикаючись із посткоЛоніальною реальністю? Тоді вивільнюється людська гідність, особистість переживає оновлене відчуття причетності до історії, знов -розквітають зів´ялі мрії. У романі «Опівнічні діти» (1981) Салмана Рушді йдеться про незвичайно обдароване покоління, що народилося саме в мить здобуття Індією національної незалежності - рівно опівночі з 14 на 15 серпня 1947 p., принісши з собою в цей світ великі надії і бажання любові й зіткнувшись натомість у ньому зі смішними непорозуміннями та гірким розчаруванням:
Скільки ж речей, людей, понять приносимо ми з собою на цей світ, скільки можливостей, а заразом і обмежень цих можливостей! - усе це - батьки дитини, народженої тоді опівночі, і кожне опівнічне дитя мало їх щонайменше стільки ж. Серед опівнічних батьків: провал плану Кабінету Міністрів; рішучість помираючого М. А. Джіхана, який прагнув дожити до становлення Пакистану... І рибалки, і Кетрін Браґанза, і Мумбадеві кокосові горіхи та рис; статуя Шіви і Маєток Метволда; плавальний басейн у вигляді Британської Індії і двоповерховий пагорб; центральний проділ і Берге- расівський ніс; недіючий годинник на вежі і невеликий округлий майданчик; пристрасть англійця до індійських алегорій і зваблення дружини акордеоніста. Балакучі папужки, настільні вентилятори, "Times of India", - усе це частина того багажу, який я приніс із собою у світ... і ви ще дивуєтеся, що я був важкою дитиною? Блакитний Ісус просочився в мене; і розпач Марії, і революційний шал Иосифа, і зрадливість Аліси Перейри... всі вони теж якоюсь мірою мене створили.
Якщо я видаюся вам якимсь дивакуватим, пам´ятайте про шалений надмір складових моєї спадковості... мабуть, коли хтось хоче зберегти індивідуальність у кишінні такого юрмища, то мусить зробитися трохи чудним. ...Привілей і прокляття опівнічних дітей у тому, щоб бути водночас і володарями, і жертвами свого часу, зректися власного життя і віддатися на волю нищівного виру незліченності чисел, і ні в житті, ні у смерті не знати спокою
«Опівнічні діти» - це мікс, у якому перемішано реальність і фантастичні марення, кумедні життєві випадки й віру у фаталізм історії, сміх і велич, культурні традиції, релігії і раси, витончену і лайливу лексику, що походить із різних мов і належить до різних стилів: «Складається враження, що автор хотів умістити в тексті весь всесвіт з усім його злом і добром, брудом і чистотою, потворністю і красою. Тут можна зустріти бридкі натуралістичні сцени - і поряд, на тій самій сторінці, - зворушливо прекрасні». Шукаючи аналогій, які б прояснили феномен «Опівнічних дітей», перекладачка цього твору Наталя Трохим порівняла Салмана Рушді з Миколою Гоголем: в обох спостерігаємо насиченість місцевим колоритом, гібридизацію елементів рідної, батьківської, і засвоєної, метрополіальної, мов, всюдисущу іронію, алегоричність і містику, яка «пронизує рушдівський текст наскрізь, до того ж так майстерно, що не лишається нічого неможливого, і тоді можна і хочеться повірити в усе».