Торгівля людьми в Україні. Проблеми розслідування
§2. Способи вчинення торгівлі людьми
У науці кримінального права спосіб вчинення розглядається як обов’язковий елемент кожного злочину, який завжди притаманний об’єктивній стороні. Отже, спосіб вчинення злочину, це ознака, яка характеризує об’єктивну сторону складу злочину.
Криміналістичне розуміння способу вчинення злочину значною мірою відрізняється від його кримінально-правового тлумачення. Це зумовлено, насамперед, розходженням об’єктів дослідження та завдань, на які вони спрямовані. Для криміналістики на перший план виступають ознаки способу вчинення злочину, які відбиваються у комплексі різноманітних матеріальних та ідеальних слідів, що дозволяє зорієнтуватися у вчиненому діянні та намітити найбільш оптимальні методи його розкриття.
Стосовно торгівлі людьми спосіб вчинення – це детермінована система дій торгівців людьми з підготовки та виконання злочину, а також примушування потерпілих до вчинення останніми дій, направлених на досягнення цілей злочинної діяльності торгівців.
Для вчинення вказаних злочинів також характерна наявність декількох взаємопов’язаних між собою етапів злочинної діяльності та їх ретельне планування, обов’язковими елементами якого, як правило, є:
1) створення різноманітних фірм, які, прикриваючись підприємницькою або спонсорською діяльністю, фактично вербують та вивозять за кордон жінок – громадянок України під виглядом їх подальшого працевлаштування;
2) налагодження корумпованих зв’язків з посадовими особами державних органів, які займаються оформленням та видачею необхідних для виїзду за кордон документів, а також здійснюють безпосередній контроль за переміщенням громадян через державний контроль України;
3) підшукування поза межами України за участю іноземних громадян (тобто, сутенерів) „ринків збуту” для продажу потерпілих з метою їх подальшої сексуальної експлуатації;
4) підшукування та вербування осіб, які з огляду на вік та зовнішні дані (як правило, молоді жінки у віці від 18 до 30 років) можуть бути використані для продажу з метою саме сексуальної експлуатації;
5) добір способів для переміщення потерпілих через державний кордон України – законного (за дійсним паспортом, іншими необхідними документами) або незаконного (за підробленими документами або нелегально, взагалі без будь-яких документів);
6) примушування жінок до заняття проституцією та контроль над ними після прибуття в країну призначення;
7) обирання способу оплати та перевезення грошей за поставлений таким чином „товар” [16, с. 71].
Останнім часом набули поширення випадки створення на території України різноманітних фірм, єдиним видом діяльності яких є залучення та вивезення за кордон жінок – громадянок України під виглядом подальшого працевлаштування, хоча фактично йшлося про передачу останніх з метою їх сексуальної експлуатації у розпорядження власників ресторанів, нічних барів тощо.
Як свідчать матеріали слідчої практики, у містах Херсоні, Києві, Черкасах, Луганську, Севастополі та інших за ініціативою наших співвітчизників (як чоловіків, так і жінок) були утворені комерційні структури, які, прикриваючись підприємницькою або спонсорською діяльністю, фактично займались поставкою жінок за кордон з метою їх сексуальної експлуатації [17, с. 213].
До найбільш поширених форм прикриття торгівлі людьми відносяться: посередницькі фірми, які займаються працевлаштуванням наших співвітчизників за кордоном; агентства, які пропонують українським жінкам знайомство з метою одруження із зарубіжними партнерами; комерційні структури, які організовують та проводять конкурси „Міс року”, фотомоделей; туристичні фірми, тощо. Основна мета членів організованої злочинної групи з українського боку – добір, забезпечення закордонними паспортами та постачання „живого товару” за кордон до місця призначення [18, с. 78].
Домовленість з іноземними „партнерами” щодо сексуальної експлуатації вивезених за кордон жінок та оплати за останніх досягається, як правило, заздалегідь, з використанням вже налагоджених зв’язків між як існуючими організованими злочинними групами, так і конкретними особами. При цьому у переважній більшості випадків йдеться вже про постійне підтримування таких зв’язків, наявність „попередніх замовлень” щодо вивезення конкретної категорії жінок, існування чітко визначених та встановлених розмірів оплати за останніх.
До речі, це у певній мірі може сприяти викриттю таких злочинів у разі налагодження ефективної взаємодії з правоохоронними органами іноземних країн (у більшості яких є відповідні підрозділи), оскільки останні, як правило, відслідковують діяльність злочинних угрупувань та осіб, що займаються сексуальною експлуатацією жінок (сутенерів), та володіють інформацією щодо використання ними жінок, які прибули з країн Східної Європи. Крім того, необхідність підтримання постійного зв’язку між злочинцями (в основному, по телефону) надає можливість за умови правильно обраних і тактично грамотно проведених слідчих дій та оперативно-розшукових заходів своєчасно виявити ознаки такої злочинної діяльності.
Проте слід відзначити, що злочинні зв’язки із сутенерами за кордоном нерідко налагоджуються саме в той час, коли жінки були вивезені або самостійно виїхали за кордон для зайняття проституцією. Зокрема, мав місце випадок, коли мати з дочкою виїхали за кордон для зайняття проституцією, а потім дочка повернувшись до України, організувала вербування інших жінок та їх виїзд за кордон, де вже її мати зустрічала останніх і передавала до домів розпусти.
Підшукування та вербування жінок для подальшого їх продажу з метою сексуальної експлуатації здійснюється наступними способами, які є різноманітними і водночас традиційними для цієї сфери.
По-перше – з цією метою використовуються засоби масової інформації для розміщення оголошень (як правило, завуальованого характеру) про набір молодих дівчат (жінок) для участі в різноманітних заходах легального, цілком пристойного характеру (наприклад, конкурсах), або які пропонують роботу на території України чи за кордоном, що не потребує високої кваліфікації (офіціантки, няні, домогосподарки), хоч нерідко вказані фірми взагалі не мають ліцензії. Вони друкуються в усіх газетах (як правило, місцевих), які пропонують роботу для громадян України. При проведенні контент-аналізу (осінь - зима 1997-1998 років) газет „Робота для вас”, „Авізо”, „Пропонуємо роботу”, „РІО” (Київ), „Городская газета” (Харків) було виявлено, що в кожному номері друкується в середньому від 5 до 20 „слизьких” оголошень з запрошеннями для молодих та симпатичних жінок. Ось найбільш типові приклади, які дають інформацію для замислення: „Високооплачувана робота в нічному клубі по контракту для молодих симпатичних дівчат. Проживання, апартаменти, повний пансіон. Наявність закордонного паспорту. Оплата від 2000 німецьких марок”. І далі адреса місця, де проходить співбесіда з кандидатками. Або таке оголошення: „Запрошується танцювальний колектив для праці за кордоном”. І телефон. І ще декілька подібних оголошень в одній і тій газеті [19, с. 181-182]. За даними вивчення кримінальних справ про торгівлю людьми 17,3% потерпілих були завербовані у вказаний спосіб (див. Додаток 5).
Останнім часом, завдяки широкому інформуванню громадськості, зі сторінок центральних і місцевих газет великих міст почали зникати оголошення із сумнівними пропозиціями про працевлаштування за кордоном. Однак подібні оголошення переміщуються до маленьких міст, районних центрів, оскільки там молодь більш наївна й отримує менше достовірної інформації [43, с. 139].
Навіть на перший, недосвідчений погляд, ці пропозиції сумнівного змісту повинні викликати настороженість у будь-якої розсудливої людини. Ну яку роботу можуть запропонувати „солідні” фірми, наприклад, в Туреччині, молодій дівчині 16-20 років, яка не має освіти, не володіє такою екзотичною для нашої країни мовою, як турецькою? В цій ситуації правомірно вести мову не про примус з будь-чиєї сторони до сексуальної експлуатації молодих дівчат і жінок, а про елементарну легковажність, неосвіченість, можливо, розбещеність [20, с. 198].
Наприклад, в газеті пропонується робота молодим дівчатам в закордонних країнах. Молода дівчина телефонує за вказаним в оголошенні телефоном, знайомиться з посередником, який запитує, чи займалася вона танцями, її форми, зріст, вага, чи є в неї будь-які фізичні вади, шрами тощо. При цьому посередники, як правило, не ставлять до відома від’їжджаючих про дійсний характер роботи останніх за кордоном або умисно вводять їх в оману щодо характеру послуг, які вони повинні надавати під час такої роботи (нібито в якості танцівниць, офіціанток, покоївок тощо). Застосовуються різні хитрощі з метою створення у потерпілої ілюзії перспективності майбутньої роботи за кордоном та солідності фірми. Через деякий час посередник знайомить дівчину з особами, що безпосередньо займаються працевлаштуванням, які обіцяють їй великий заробіток. Після цього проводяться так звані бесіди з бажаючими виїхати за кордон, під час яких обговорюються питання про оформлення відповідних документів (закордонних паспортів, віз, квитків), умови праці та оплату послуг посередників (нерідко передбачається оплата певних відсотків від заробітної плати за кордоном, крім раніше обговореної суми за допомогу в працевлаштуванні). Трудова угода складається таким чином, щоб умови найму і характер професії були сформульовані перекручено і розпливчасто. Дівчині оформлюють робочу візу і вона легально виїжджає до країни призначення [21, с. 110].
Документи потерпілим найчастіше оформлюються з використанням корумпованих зв’язків в органах державної влади без участі потерпілих з безліччю порушень [22, с. 49].
Легальну роботу можна отримати лише в країнах, з якими Україна уклала міждержавні угоди про взаємне працевлаштування. Такими країнами є. Чехія, Молдова, Польща, Литва, Латвія, Росія, Білорусь, Словакія, Вірменія та В’єтнам. Але навіть ці угоди набирають чинності лише після того, як країна надішле квоту на вільні робочі місця. Лише за таких умов, ті, хто бажають отримати роботу, будуть юридичне захищені. За даними державного центру зайнятості на сьогоднішній день квоту на вільні робочі місця виділили лише Чеська та Словацька республіки. З цих двох країн, конкретні заявки від роботодавців надсилалися лише з Чеської республіки. Це були заявки на некваліфіковану робочу силу.
Ті фірми, які займаються працевлаштуванням за кордон, повинні отримати, за законодавством України, відповідну ліцензію Міністерства праці та соціальної політики, що за існуючими правилами зробити не просто. Найбільш складно отримати дозвіл країни, в якій українські фірми збираються працевлаштовувати українських громадян. Простіше організувати відправку за кордон людей під виглядом юристів, адже тур-бізнес не потребує ліцензії. На думку спеціалістів Міністерства праці і соціальної політики, як раз такі фірми не йдуть на „кримінальні” справи. Сьогодні, за даними Державного центру зайнятості, в Україні 480 фірм мають подібні ліцензії. Оголошення в газетах частіше за все дають поодинокі посередники і фіктивні, ні ким не зареєстровані фірми. Перевірити чесність намірів працедавців, що друкують такі оголошення зусиллями тільки української сторони дуже важко, ми не маємо в Україні законів, на основі яких це можливо зробити. По оцінкам 20 відсотків вивезених жінок були завербовані через оголошення в пресі [23, с. 211].
За останні роки цей спосіб став менш актуальним, оскільки жінки стали більш поінформованими в проблемі торгівлі людьми і вони схильні більш довіряти своїм знайомим, тому останнім часом найбільш розповсюдженим методом вербування жінок в Україні стає другий спосіб – через друзів і знайомих, які користуються їх довірою. Інтерв’ю з жінками і свідчення експертів – працівників правоохоронних органів (56,6% опитаних оперативних працівників і 52,4% слідчих) та громадян обізнаних з проблемою торгівлі людьми в Україні (40,2% опитаних) показують, що багато жінок їде за запрошенням випадкових „знайомих”, іншими словами, через мережі посередників та постачальників, які не оформлені в легальні фірми. За даними вивчення кримінальних справ про торгівлю людьми 78,8% потерпілих були завербовані у вказаний спосіб.
„Познайомилася з Юрієм у Луганську. Зустрічалися декілька років. Знала, що возить дівчат у Югославію працювати, попросила, щоб відвіз туди, тому що з грошима і працею в Україні – проблема. Юрій говорив, що дівчата добре заробляють – до двох тисяч марок. Привіз у Сербію, у м. Самбор. Сам поїхав. Хазяїн бару пояснив, що купив усіх за 6000 німецьких марок. Працювали в стриптиз-барі із секс-послугами. Танцювали у нижній білизні, клієнт вибирав дівчину, садив за столик, пригощав, потім сплачував хазяйці 100 німецьких марок і забирав із собою. Працювали в готелях, куди привозив клієнт, у машинах, а то і просто в лісі”.
Вербувальниками в цьому страшному кримінальному бізнесі є не тільки чоловіки, але й жінки. Потенційних потерпілих дуже підкупає той факт, що особи, які пропонують виїхати за кордон – жінки, в зв’язку з чим менше всього асоціюються у них зі злочинцями.
Явище, що отримало розповсюдження, називають „друга хвиля”, коли вивезені, жінки повертаються додому для вербування інших жінок.
„Я вже вчетверте поїду до Німеччини. Одна моя подруга зі мною точно поїде, друга ще не вирішила… Я їм чесно кажу, що офіціантками вони працювати не будуть, а будуть обслуговувати клієнтів. Я їм допоможу оформити документи, а вони мені потім повернуть по 500 німецьких марок” [24, с. 39].
Як тільки жінка вивезена і загрузла в секс-індустрії, у неї є декілька шляхів. Втеча може бути складною. Також, через клеймо повії, вдома вона часто стикається з дискримінацією. Один з небагатьох шляхів уникнути грубості примушення до сексу кожен день з декількома чоловіками – перетворитися з жертви в злочинця. Для цього, вивезених жінок повертають додому для вербування нових жертв. Це є дуже вдалий тактичний хід. Спосіб вербування жінки жінкою діє завжди безвідмовно. Жінку-вербувальника завжди чекає успіх. Жінці завжди легше познайомитися, війти в довіру і переконати жертву, що вона гідна кращого життя і на власному прикладі показати та розповісти про закордонний рай, який обіцяє багато легких грошей. Згідно звіту, в Україні 70% сутенерів – жінки. Вербувальник отримує від 200 до 5000 доларів США за кожну завербовану жінку (це залежить від країни, рівня посередника, умов угоди та „якості” товару) [23, с. 212].
Наступні способи вербування потерпілих в кримінальних справах про торгівлю людьми майже не зустрічаються через їх завуальованість і складність доказування вини підозрюваних, однак експерти в даній галузі вказують на їх існування.
Третім способом вербування українських жінок є „шлюбні агентства”, іноді називаємі „наречена поштою” або міжнародні служби знайомств (25,7% оперативних працівників; 30,8% слідчих; 47% громадян). Згідно даних МОМ, всі агентства „наречена поштою”, що пропонують жінок з колишнього СРСР, знаходяться під контролем організованих злочинних груп. Вербувальники використовують „шлюбні агентства” як засіб для пошуку жінок, які бажають емігрувати. Цей шлях в секс-індустрію існує в декількох формах. Вербувальники можуть бути торговцями або працювати на торговців [25].
Велика кількість українських жінок мріє одружитися з іноземцем – за даними дослідження МОМ – від 23 до 33% жінок. Існує практика запрошення жінок і дівчат через шлюбні агенції начебто для одруження. На відміну від фірм, які займаються працевлаштуванням за кордоном, ці агенції взагалі не повинні отримувати ніяких ліцензій та проходити перевірок [12, с. 24]. Нерідко кордони між легальною діяльністю шлюбних агентств і нелегальною торгівлею людьми хиткі, в багатьох випадках ця робота базується на обмані та примушуванні з метою схиляння до заняття проституцією. Власники будинків розпусти поповнюють свої заклади за допомогою шлюбних агентств і каталогів. Нерідко чоловіки примушують своїх „придбаних” дружин до проституції і самі стають їх власниками.
Жінкам обіцяють краще життя, як дружині „дбайливого” чоловіка з багатої країни. Проте, в більшості випадків ці очікування не справджуються: такі союзи руйнуються зразу або існують протягом дуже короткого часу, після чого жінка залишається без засобів існування і повинна переходити від одного клієнта до іншого, тим самим опиняється серед повій. В Німеччині, наприклад, чоловіки, які бажають одружитися, повинні акуратно сплачувати за рекламу в каталозі запрошень і зустрічей майбутніх партнерш, а за це їм обіцяють покірну сексуальну домашню господарку. За передплату клієнтам надсилаються відео матеріали і фотокартки жінок. Деякі агентства пропонують „право на обмін” або „жінка на пробу” [26, с. 38-39].
Згідно стереотипів молодих дівчат найбільш успішним вважається одруження з іноземцем, образ чоловіка-мільйонера є надто привабливим і немає значення з якої він країни. Іноді наречена не може відрізнити Ліван від Ізраїлю. Дуже багато дівчат подають свої дані в різноманітні шлюбні агентства. На одного іноземця – до восьми дівчат. Цю обставину вміло використовують злочинці в своїх цілях. Жінка знайомиться з чоловіком, який обіцяє одружитися. За таку жінку чоловік, який звернувся до агенції, платить чималі гроші, а тому може використовувати жінку сам деякий час, потім примушує її до порнографії і пізніше продає в секс-індустрію, або прямо доставляє жінку в бордель.
Інтерв’ю з жінкою, яка була запропонована громадянину Франції київським шлюбним агентством за 2000 доларів США, засвідчило, що торгівці людьми користуються шахрайськими прийомами. Клієнт, як з’ясувалось, попереджав фірму, що одружуватися він не буде, бо вже тричі був одружений, що йому потрібна жінка для ліжка і для домашніх господарських робіт. „Жертві продажу” фірма повідомила інше: з нею хоче одружитися французький мільйонер, і вона за таку гарну „партію” мусить заплатити 500 доларів США, що вона і зробила [24, с. 38].
Існує й інша схема. Наприклад, подружня пара – українка та ізраїльтянин, яка начебто офіційно зареєстрована, запрошують своїх друзів і родичів з Ізраїлю одружуватися в Україні. Ці особи приїжджають з Ізраїлю і через шлюбні агентства одружуються на українських дівчатах. Наші дівчата в пошуках щастя і заможного життя погоджуються на шлюб, хоч абсолютно всі не відчувають ніяких почуттів до свого нареченого, і мало кому відомий такий факт – шлюб, який було зареєстровано в Україні, на території Ізраїлю є недійсним. Тому, яка доля чекає на наших співвітчизниць – золоті гори щастя або рабська праця, – ніхто не може спрогнозувати [21, с. 111].
Четвертий спосіб потрапляння до рабства – через Інтернет, – всесвітню „мережу наречених” (11,2% оперативних працівників; 28,7% слідчих; 10,3% громадян). Нові технології призвели до того, що знайомство в Інтернеті бажана і дуже реальна перспектива виїхати за кордон. Цьому сприяє те, що в Інтернеті кожен бажаючий може сховати своє обличчя і таким чином уникати відповідальності, за будь-які свої дії. Тут навіть не потрібно створювати шлюбні агенції, жінки, блукаючи „павутиною”, самі знаходять торгівців людьми.
Українські дівчата опановуючи можливості Інтернету, знайомляться із чоловіками з різних країн світу. А потім легковажно погоджуються на безпосередню зустріч з ними на території іншої держави. Наприклад, українська дівчина знайомиться через Інтернет з чоловіком. З листування він справляє враження позитивного, досить заможного та шановного чоловіка, тому дівчина без міркувань приймає запрошення приїхати до нього.
Один із таких сумних випадків відбувся з дівчиною з невеличкого містечка на півдні України. Володіючи англійською мовою і маючи доступ до Інтернету, вона виставила свою фотокартку з описом на сторінки наречених. Через якийсь час почалося її листування з чоловіком із Норвегії. Він представився як власник комп’ютерної фірми. Листування було цікавим і через декілька місяців він запросив її в гості для знайомства з Норвегією. Про шлюб промова не йшла. Дівчина оформила легальну візу, мала квиток на літак в обидва кінці. Чоловік зустрів її в аеропорту, привіз додому. Але далі почалася страхітливість. Він закрив її, зґвалтував, не давав їсти, запрошував до неї своїх знайомих. Випадок закінчився тим, що вона зуміла додзвонитися до поліції, його заарештували, дівчина повернулася в Україну. У Норвегії готується судовий процес, йде розслідування. Дівчина готова свідчити. Але навіть покарання злочинця не заповнить всіх психологічних і моральних збитків, що понесла ця жінка [19, с. 183].
П’ятим способом вербування українських громадян за кордон є туристичні фірми (27% оперативних працівників; 23,8% слідчих; 22,2 громадян). На відміну від фірм, що працевлаштовують, вони оформлюють туристичні візи, які не дають можливості легального працевлаштування, і тому українські громадяни працевлаштовуються за кордоном на свій ризик. Відповідальність за їхні долі туристичні агентства не несуть.
У 1999 році в м. Запоріжжя розслідувалися кримінальні справи з приводу діяльності двох туристичних фірм, які під виглядом туристів займались постачанням за кордон молодих жінок для заняття проституцією. І такі випадки не поодинокі [27, с. 42].
У 2002 році в Сумській області викрита незаконна діяльність туристичної фірми „Приват”, директор якої під виглядом працевлаштування займалась вивозом дівчат за кордон. Директор обвинувачувалася у вивозі і продажу до Італії та Македонії п’яти місцевих дівчат [39, c. 42].
Шостий спосіб – використання системи AU PAIR (4,9% слідчих; 9,4% громадян). Однією з можливостей легального працевлаштування в закордонній країні є система au pair („au pair” у перекладі з французької – „нянька”). Ця система була розроблена з метою культурного обміну молоддю між європейськими країнами і існує з 1960 року. Основні вимоги: вік від 18 до 24 років і відсутність власної сім’ї та дітей. Вона передбачає проживання у закордонних сім’ях та наданням їм допомоги у вихованні дітей і виконання поточних домашніх справ впродовж 30 годин на місяць з метою вивчення мови і культури країни, що приймає. Дівчина має право на вихідний день раз на тиждень. Сім’я зобов’язана забезпечити дівчину окремою кімнатою, харчуванням, проїзним квитком для відвідування мовних курсів та грошима на кишенькові витрати. На сьогодні це становить приблизно 200 євро на місяць. Крім того, сім’я бере на себе витрати, пов’язані із медичним страхуванням та страхуванням від нещасних випадків. Витрати, пов’язані із приїздом до Німеччини та поверненням на батьківщину, а також з відвідуванням мовних курсів дівчина має взяти на себе. Грошей, які передбачені системою AU PAIR як раз вистачає, щоб покрити ці витрати. Строк перебування в країні за системою „au pair” від 6 місяців до 1 року [11, с. 112].
Молоді люди країн СНД отримали можливість участі в цій програмі тільки на початку 90-х років, проте за декілька років система „au pair” набула популярності в посткомуністичних країнах. Зараз на Україні існує багато агентств, що займаються працевлаштуванням молоді по цій системі. На сьогодні українські дівчата в якості „au pair” можуть їхати в Німеччину та Голландію. Крім того, невелика кількість дівчат, 10-12 осіб на рік, мають можливість поїхати по цій системі до Данії.
Злочинні елементи не могли не звернути увагу на такий спосіб легкого заробітку. З’явилися фіктивні агенції, які за 800-1000 доларів США „працевлаштовують” за цією системою. Деякі агенції пропонують подібне працевлаштування з заробітною платнею 400 євро на місяць. Крім того, вони запрошують дівчат працювати в якості няні в Англію, США, Францію та інші країни, законодавство яких забороняє подібні акції [28, с. 81-82].
Крім того, останнім часом у переважній більшості випадків злочинці обирають такі способи знаходження і вербування жінок, що не привертають особливої уваги сторонніх осіб та правоохоронних органів, діючи методом, так би мовити, індивідуального підбору. Зокрема, з цією метою вербувальники підшукують жінок, як правило, у громадських місцях (на дискотеках, в казино тощо) шляхом нібито випадкового знайомства або за місцем проживання останніх (при цьому інформація про можливих „кандидаток” збирається через спільних знайомих, родичів тощо).
В основному, підшукуються жінки та дівчата, у яких немає постійного місця роботи або джерела доходів та у зв’язку з цим виникають матеріальні труднощі; які приїхали з провінції в місто на заробітки чи навчання, досить наївних, які не мають постійного чи частого контакту з родичами. Від таких жінок відмови або небажаних наслідків чекати не прийдеться: згодом їм нікому буде поскаржитися або зробити це буде соромно. Також підшукуються особи, які схильні до легкої поведінки, ведуть аморальний спосіб життя [3, с. 95].
Вибравши жертву, вербувальник переходить до стадії знайомства. При знайомстві (якщо вербувальник і жертва не були знайомі раніше) він може якийсь час стежити за жінкою, виявляючи коло її інтересів, на ґрунті чого зблизитися з нею; знайомство може бути як би випадковим або через спільних друзів. Але завжди вербувальник ставить метою сподобатися, знайти спільну мову з майбутньою жертвою.
Наступною стадією вербування жінок є входження в довіру. Для того, щоб ввійти в довіру і зробити його абсолютним, можуть використовуватися різні прийоми. Найчастіше це запрошення в ресторани, дорогі подарунки, поїздки на престижних автомобілях тощо. Жертві прищеплюється любов і звичка до розкішного життя, а потім їй пропонується самій заробити „легкі” гроші для забезпечення собі такого життя надалі.
Залежно від поведінки таких осіб вербувальниками вибирається відповідна тактика: або відразу пропонується зайняття проституцією з обіцянками високих заробітків, або пропонується працевлаштування за кордоном в якості гувернанток, офіціанток, танцівниць без доведення до відома дійсного характеру роботи останніх за кордоном та послуг, які вони повинні надавати під час такої роботи.
При цьому з метою уникнення в майбутньому обвинувачень з боку від’їжджаючих щодо введення їх оману вербувальниками досить широко використовується пропозиція про зайняття так званою консумацією, коли жінки (так звані „дівчата до компанії”), які працюють в барах, ресторанах, приєднуються до чоловіків та заохочують їх до вживання спиртних напоїв. За таких умов окремо обумовлюється, що така робота не передбачає обов’язкового вступу у статеві зносини з клієнтами, тобто це нібито залежить від бажання самої дівчини у кожному конкретному випадку, до того ж – за додаткову оплату [29].
Отримання згоди потерпілої на роботу за кордоном є суттєвою ознакою, так як „в Україні нам не відомі випадки, коли б жертва примушувалась до виїзду або її вивозили за кордон з застосуванням фізичного насильства. Таким чином, жертва сама приймає рішення виїхати з України” [30, с. 262].
Після отримання від „кандидатки” принципової згоди на виїзд вона, як правило, направляється для подальшої бесіди до іншого члена групи, не виключено, що безпосередньо до керівника, з метою подальшого з’ясування ними всіх додаткових обставин щодо можливостей їх безперешкодного вивозу за кордон та проведення відповідної перевірки щодо можливого її співробітництва з правоохоронними органами (при цьому така перевірка може тривати декілька місяців). Потерпілій це пояснюється труднощами з оформленням документів, інколи, у разі попереднього виготовлення її фотознімків, заявляють, що фотографії направлені за кордон, де приймається рішення щодо можливості прийняття її на роботу, а також використовуються і інші приводи затягування виїзду.
Після проведення відповідної психологічної обробки „клієнтів”, з метою залучення останніх до боргової кабали, представники фірм, як правило, займаються придбанням квитків, оформленням закордонних паспортів та відповідних віз, внаслідок чого у від’їжджаючих виникає боргова залежність перед фірмою (що завжди оформлюється відповідними розписками). Ліквідувати таку заборгованість після переміщення за кордон України, вони можуть лише виконуючи саме ту „роботу” (заняття проституцію), до якої їх примушують власники ресторанів, нічних барів, тим більше, що останні, як правило, попередньо вже сплатили певні суми коштів за передачу в їх розпорядження жінок – громадян України для сексуальної експлуатації. З цією метою до жінок застосовується насильство, погрози, їх позбавляють документів, необхідних для перебування за кордоном.
Фактично за цей час члени злочинної групи негласно перевіряють, як себе веде потерпіла, чи не контактує вона з працівниками правоохоронних органів, чи не встановлено спостереження за членами групи, які „спілкуються” з нею, або за місцями їх зустрічей, що необхідно врахувати при проведенні слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.
Після закінчення такої „перевірки” організовується виїзд завербованих осіб за кордон. При цьому з метою зведення нанівець ризику можливого звернення потерпілих до правоохоронних органів, виїзд здійснюється таким чином, щоб з моменту повідомлення останніх до переміщення їх за кордон пройшов мінімальний час (зокрема, попередньо групу жінок можуть зібрати в одній квартирі, звідки їх одночасно доставляють під „наглядом” до аеропорту чи залізничного вокзалу, вимагають виїхати в той же день і т. ін.) [29].
Як правило, злочинцями використовується декілька наступних способів переміщення жінок через державний кордон України.
Переміщення через кордон на законних підставах (80,8% вивчених кримінальних справ; 97,4% опитаних оперативних працівників; 93,7% слідчих; 88,9% громадян). У таких випадках злочинці, використовуючи передані їм потерпілими загальногромадянські паспорти останніх, займаються оформленням закордонних паспортів та інших необхідних для перетину кордону та в’їзду до іншої держави документів, як правило, за допомогою корумпованих працівників відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Саме оформлення документів майбутніх жертв відбувається або цілком законно, або з незначними порушеннями. У цьому зацікавлена не тільки жертва, але й торгівці, які уникають в такий спосіб багатьох проблем під час перевезення жертви.
До речі, вказані обставини в подальшому можуть використовуватися в якості додаткового заходу для психологічного тиску на потерпілих, тобто злочинці заявляють останнім про виникнення боргу, оскільки на оформлення документів ними були витрачені значні кошти, які необхідно повернути.
Водночас у ряді випадків потерпілі самостійно займалися оформленням необхідних документів (або вже мали закордонний паспорт).
Оформлення виїзних документів та вивіз потерпілих здійснюється злочинцями за допомогою різноманітних туристичних фірм, за запрошеннями іноземних юридичних чи фізичних осіб (нерідко вже за попередньо домовленістю про подальшу їх сексуальну експлуатацію).
За даними дослідження, проведеного на базі Національного університету внутрішніх справ України (м. Харків), в ході якого опитувались жінки, що стали жертвами „білого рабства”, 24 жінки з 26 опитаних зазначили, що вони перетинали український кордон з дійсними документами, і 17 із 26 відзначили цей же спосіб при перетинанні кордонів інших держав [31, с. 63-64].
Переміщення через кордон за підробленими документами (19,2% вивчених кримінальних справ; 27% опитаних оперативних працівників; 35% слідчих; 25,6% громадян). Менш поширеним способом підготування документів на виїзд є їх підробка. Цей дорогий, більш небезпечний спосіб підготування документів застосовується тільки в тих випадках, коли за кордон необхідно вивезти неповнолітніх або осіб, що не мають право його перетинати в силу того, що їх уже раніше депортували з країни призначення, а також з метою приховування факту виїзду за кордон конкретних осіб (що значно ускладнює роботу по виявленню та розкриттю таких злочинів).
Злочинцями за допомогою корумпованих працівників відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб оформляються закордонні паспорти на інших осіб: знайомих (за їхньою згодою або навіть без їх відома), інших громадян, чиї документи опинилися з будь-яких причин у володінні злочинної групи (загублені, викрадені і т. ін.). При цьому до відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб надавалися вже підробленні паспорти таких осіб з фотокартками потерпілих.
Прикладом може служити справа, що розглядалась Баришівським районним судом Київської області у 2001 році. Громадянка С. була засуджена за ч.1 ст. 149, ч.1 ст. 331, ч.1 ст. 358 КК України за незаконне переміщення неповнолітньої Т. через державний кордон України до Об’єднаних Арабських Еміратів з метою сексуальної експлуатації за підробленим закордонним паспортом. З цією метою С. придбала справжній паспорт на ім’я громадянки Г. та вклеїла в нього фотокартку неповнолітньої Т.
Як уже вказувалося вище, в інтересах торгівців зробити процес вивозу жертви за межі України і її переміщення в інших країнах максимально легальним. Саме тому перетинання кордонів інших держав із підробленими документами зустрічається достатньо рідко – це спричиняє за собою ризик і потребує додаткових витрат, яких можна уникнути іншими способами.
Цілком інша ситуація відбувається щодо застосування підроблених віз. Жертви достатньо часто перетинають український кордон з підробленою візою і справжнім паспортом. Очевидно, це пов’язано з тим, що підробити візу простіше, ніж паспорт.
Незаконне перетинання кордону без будь-яких документів (7,2% опитаних оперативних працівників; 1,4% слідчих; 2,6% громадян). Як правило, вказаний спосіб використовується у випадках перетину кордону вже інших держав, куди жінки були вивезені легально, з метою подальшого переміщення потерпілих до суміжних країн (через це даний спосіб не зустрічається в кримінальних справах про торгівлю людьми на Україні). Проте, це не виключає поодиноких випадків перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску або у таких пунктах, але без встановлених документів, зокрема, з використанням корумпованих зв’язків з працівниками прикордонних органів.
За даними дослідження, проведеного на базі Національного університету внутрішніх справ України (м. Харків), в ході якого опитувались експерти з різноманітних організацій, 6 із 59 опитаних співробітників органів внутрішніх справ, 1 із 6 співробітників прикордонної служби і 1 із 17 співробітників неурядових організацій вказали на застосування такого способу перетинання кордону. При цьому використовується частіше усього автомобіль, аж до того, що жертву вивозять у багажнику іноземні громадяни [31, с. 65].
Як свідчить аналіз, проведений співробітниками СБУ, основні канали постачання „живого товару” в даний момент фіксуються через країни Східної Європи, які одночасно є перевалочними пунктами в західноєвропейські країни. На території України серед перевалочних пунктів можна виділити Закарпатську і Львівську області, а в країнах Східної Європи – Угорщину через відносно ліберальне законодавство і Югославію у зв’язку з загостреною політичною ситуацією і бойовими діями [32, с. 72].
Гроші за поставлених передаються готівкою (зокрема, через кур’єрів, у тому числі й через осіб, які повертаються до України після супроводження жінок під час виїзду останніх за кордон) або перераховуються через банківські рахунки (наприклад, досить часто використовується система грошових переказів міжнародної компанії „Western Union”). Крім того, встановлені випадки, коли такі гроші отримувалися за кордоном одним із членів злочинної групи, який постійно знаходиться за кордоном.
З метою приховування своєї діяльності в Україні злочинці все частіше використовують послуги туристичних фірм для оформлення документів завербованим жінкам, так як у цих фірм добре налаштовані відносини з працівниками відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, а також перевізниками. Кріт того, вони можуть надавати додаткові послуги, як придбання білетів, оформлення туристичних віз та доставку пасажирів в аеропорт, морський порт або залізничний чи автовокзал. В таких випадках злочинцям не приходиться самостійно оформлювати закордонні паспорти і візи або купувати білети, що дає їм додатковий рівень безпеки. У випадку обвинувачення в торгівлі людьми, турагент може заявити, що не мав уявлення про цілі поїздки, оскільки постійно займається оформленням дорожніх документів для великої кількості туристичних груп.
З метою збереження таємного характеру своєї діяльності в країні-призначення торгівці, власники секс-клубів починають з того, що ізолюють жінку від навколишнього світу. Як правило, цього досягти неважко, враховуючи мовний бар’єр і звичайну в цих ситуаціях відсутність легального статусу жінки в країні призначення. Крім того, власник будинку розпусти може встановити постійний нагляд за жінкою, таким чином не даючи їй найменшої можливості контактувати з суспільством чи вивчити мову даної країни, а також заборонити отримувати будь-яку правову чи медичну допомогу.
Незалежно від способу вербування, більшість жінок не очікує сексуальної експлуатації і насильства. Після того як жінка прибуває в країну призначення, торговець повідомляє їй, що вона не буде працювати офіціанткою, нянькою або будь-ким ще, ким їй пропонували, а буде працювати в проституції. Навіть жінка, яка добровільно виїжджає для занять проституцією, не очікує того рівня маніпуляцій, обману і примусу, якому вона буде піддана.
Серед способів, які використовуються для примушування жінок до заняття проституцією та контролю над ними після прибуття в країну призначення, можна виділити насильство як психологічного, так і фізичного характеру. Способи психологічного насильства застосовуються такі: конфіскація документів, після чого жінка практично перестає існувати як людина; боргова кабала – жінки, у яких не було коштів для оформлення документів на виїзд, або жінки присутні на „торгах” знають, яка сума була за них заплачена, і розуміють, що повинні повернути ці гроші; шантаж – погроза розповсюдження порнографічних фотознімків або відеозаписів за участю потерпілої, розголошення відомостей про роботу жінки в сфері проституції тощо; погроза розправою над родичами, або така ж погроза відносно самої жінки. Дуже часто особам, які використовують ці способи впливу, відоме місце проживання жертви, сімейний стан, тому шантаж і погрози мають цілком реальний характер для потерпілих.
22 грудня 2000 р. прокуратурою Харківської області була порушена кримінальна справа про торгівлю людьми в Україні у відношенні гр-на Т. і гр-ки Т., жителів міста Харкова. Ці особи наймали домробітниць – молодих дівчат з малозабезпечених родин. Розбещуючи їх подарунками, вони привчали дівчат до “легких” грошей і втягували їх у неоплатні борги. Потім раптово вимагали негайного повернення боргу. В рахунок повернення боргів, дівчат примушували позувати для порнографічних знімків, у тому числі при зляганні з бельгійською вівчаркою. Потім цими ж знімками дівчат шантажували. Морально зломлені жертви не могли зробити ніякого опору. Потім вони розміщали ці знімки в Інтернеті з пропозицією платних сексуальних послуг.
Насильство фізичного характеру використовується з метою подолання опору жертв торгівлі і має такі форми, як: зґвалтування (групове зґвалтування), побиття, виснаження голодом, поставлення в наркотичну або алкогольну залежність. Також можна виділити форму „подвійного” впливу (психологічного та фізичного). Психолог реабілітаційного центру жертв потерпілих від торгівлі людьми наводила приклад: для того, щоб „зламати психіку” жертви, з метою примусу її до заняття проституцією, злочинці на очах жінок скинули одну з них з балкона, і, таким чином одночасно вчинили два види насильства – фізичне і психологічне. Так торговці живим товаром демонструють своїм жертвам, що ті знаходяться під їх абсолютним контролем.
Діючи таким чином, секс-торговці та власники борделів ув’язнюють жінок у світі економічної та сексуальної експлуатації, який оплутує їх постійним страхом арешту та депортації і жінки повинні виплачувати їм борги, які постійно накопичуються.