Проголосивши, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), держава зобов’язалася всіма доступними засобами та можливостями захищати особу.

Протидія торгівлі людьми, яка фактично виступає формою сучасного рабства і порушенням прав людини, вимагає неабияких ресурсів. Першими кроками України в організації такої протидії стало визнання 24 березня 1998 року цього явища самостійним злочином, за вчинення якого була встановлена кримінальна відповідальність (ст. 1241 КК України в редакції 1960 р.). Україна стала третьою державою Європи разом з Бельгією та Німеччиною, які на законодавчому рівні визнали торгівлю людьми тяжким злочином і встановили міру покарання за нього в Кримінальному кодексі [1, с. 54].

Усвідомивши в подальшому недостатність одних каральних заходів, уряд України 25 вересня 1999 року постановою №1768 затвердив Програму по запобіганню торгівлі жінками та дітьми в Україні, яка передбачала комплексний підхід до протидії цьому явищу. На виконання зазначеної Програми наказом МВС України від 23 травня 2000 року №319 „Про створення підрозділів по боротьбі зі злочинністю у сфері торгівлі людьми та у сфері громадської моральності” в системі карного розшуку МВС України було створено самостійні підрозділи по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми. Згодом наказом МВС України від 29 серпня 2005 року №725 „Про реорганізацію підрозділів боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми” в структурі МВС України був створений Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми.

Указом Президента України від 18 лютого 2002 року №143 „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” в п.1 визначено, що боротьба з торгівлею людьми – одне з пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів України.

Крім того, 5 червня 2002 року Кабінетом Міністрів України постановою №766 затверджено Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки, а 5 квітня 2006 року розпорядженням Кабінету Міністрів України №188-р схвалена Концепція Державної програми протидії торгівлі людьми на 2006-2010 роки.

У прийнятому 5 квітня 2001 року новому Кримінальному кодексі України передбачено як самостійну норму, направлену проти торгівлі людьми (ст. 149), так і ряд інших норм, які направлені на сприяння цьому (ст.ст. 144, 146, 150 та інші).

Успішне розслідування і попередження торгівлі людьми значною мірою залежить від постійного вдосконалення професійної майстерності співробітників ОВС, від оволодіння ними науковими методами виявлення та розслідування злочинів. Ключове значення у вирішенні цих завдань належить розробці методики розслідування торгівлі людьми та впровадженню в слідчу практику ефективних, науково обґрунтованих рекомендацій.

З часу визнання торгівлі людьми самостійним злочином в Україні було порушено кримінальних справ: у 1998 році – 2; у 1999 році – 11; у 2000 році – 42; у 2001 році – 90; у 2002 році – 169; у 2003 році – 289; у 2004 році – 269; протягом 2005 – 415. Ці показники свідчать про те, що органами внутрішніх справ вже накопичено певний практичний досвід щодо виявлення, документування та розслідування торгівлі людьми.

Статистичні дані вказують на те, що з 255 потерпілих від торгівлі людьми, виявлених протягом 2004 року, 178 осіб – жінки (69,8%) і 15 – неповнолітні (5,9%); з 446 потерпілих від торгівлі людьми, виявлених протягом 2005 року, 330 осіб – жінки (74%) і 39 – неповнолітні (8,7%).

Проведеним нами дослідженням встановлено, що 97,9% опитаних слідчих та 97,4% оперативних працівників вказують на те, що саме жінки в основному стають жертвами торгівлі людьми. Проведене опитування підтверджується даними вивчення кримінальних справ про торгівлю людьми, у відповідності до яких, з усієї кількості потерпілих, повнолітні жінки складали 83,9%, у віці від 14 до 18 років – 16,1%.

Крім того, опитуванням встановлено, що найбільш поширеною метою вчинення торгівлі людьми є сексуальна експлуатація – 97,9% опитаних слідчих та 93,4% оперативних працівників, потім – використання в порнобізнесі (відповідно 51,7% та 44,1% опитаних), далі йде залучення в боргову кабалу (29,4% та 28,9%), експлуатація праці (19,6% та 31,6%). Ці дані підтверджуються результатами вивчення кримінальних справ про торгівлю людьми, в відповідності до яких самою поширеною метою вчинення торгівлі людьми є сексуальна експлуатація (100% випадків вчинення торгівлі людьми).

Саме тому в цій книзі викладена методика розслідування початкового етапу такої форми торгівлі людьми як торгівля жінками з метою сексуальної експлуатації та (або) використання в порнобізнесі, у зв’язку з тим, що вона є найбільш розповсюдженою і домінуючою в структурі торгівлі людьми в Україні.

Емпіричною основою роботи є систематизований статистичний матеріал; зведені дані вивчення кримінальних справ про торгівлю людьми; узагальнені результати опитувань в якості експертів з цієї проблеми слідчих, оперативних працівників, які займаються розкриттям і розслідуванням злочинів в сфері торгівлі людьми, та громадян, які обізнані з проблемою торгівлі людьми в Україні. При дослідженні деяких питань автори використали також власний досвід роботи у слідчих і оперативних підрозділах системи МВС України. За приклади, що ілюструють окремі положення розглянутої методики розслідування, правлять фрагменти реальних кримінальних справ.

Це видання має прикладний характер і тому матеріал, що стосується загальнотеоретичних наукових проблем, викладений нами досить стисло. Крім того, у вчених-криміналістів немає однозначного погляду на ряд теоретичних положень криміналістичної методики розслідування злочинів. Через це аналіз багатьох дискусійних поглядів на ці питання залишається поза нашою увагою, оскільки досить повно викладений у спеціальній літературі.

Розслідування злочину – процес глибоко індивідуальний у своїй основі. Як система рекомендацій окрема криміналістична методика є для слідчого лише орієнтиром, узагальненим алгоритмом його дій у типовій ситуації. Підставою ж для прийняття конкретного тактичного рішення вона може стати лише в міру її насичення деталями певної слідчої ситуації. Тому підкреслимо, що пропоновані рекомендації не повинні застосовуватися механічно, вони потребують урахування конкретної ситуації розслідування і пристосування до її умов з метою оптимізації роботи та підвищення ефективності результатів останньої.