Порівняльне літературознавство
11.2. Канон постколоніальних студій
Зародження постколоніальних студій почалося в середині XX ст., коли заокеанські колонії країн Західної Європи здобули незалежність і їхня література, переважно англомовна, викликала зацікавлення у публіки й критики гібридністю естетичних форм і вагомістю порушених культурних та політичних проблем, отриманих у спадщину від попередньої доби. На початку 1980-х років термін постколоніальна культура перестав усвідомлюватися як «культура Британської співдружності» й поширився на вивчення і порівняння культурних здобутків народів, які раніше перебували під політичним і культурним гнітом колонізаторів.
Важливу роль у становленні постколоніальних студій відіграли такі праці, як уже згадана «Антологія нової негритянської та мальгаської поезії» (упорядкування Леопольда Сенґора; Париж, 1948), книжки «Чорна шкіра, білі маски» ("Peau noire, masques blancs", Париж, 1952) та «Прокляті люди землі» ("Les damnés de la terre" Париж, 1961) публіциста Франса Фанона, що народився на острові Мартиніці в Карибському морі, який належить Франції, й особливо дослідження «Орієнталізм» ("Orientalism", 1978) американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда. Спираючись на концепцію М. Фуко про зв´язок фсфм знання і влади, Е. Саїд у цій книзі переконливо демонструє, як західний дискурс орієнталізму, творений упродовж двох століть у науковій і масовій свідомості, поширюваний освітньою системою і закріплений державними інституціями, став інструментом пригнічення й аргументом, що виправдовував асиміляцію колонізованого населення Сходу як нібито нижчої, нерозвиненої копії Заходу. У праці «Культура та імперія» ("Culture and Imperialism" 1993), виходячи з ідеї глобалізації та локалізації, Е. Саїд обґрунтував поняття культурного імперіалізму, суть якого полягає у витісненні й підпорядкуванні культурою колонізаторів колонізованої культури, трактованої як імітації. Орієнталізм - це політична, соціальна й академічна конструкція, що стосується Сходу, дискурсивна «реальність», у якій актуальний Схід відсутній - він радше репрезентований Заходом. Це - «західний спосіб панувати над Сходом» \ Величезне етнокультурне розмаїття Сходу уніфіковане в цьому дискурсі за принципом бінарної опозиції «Ми - Вони» в однорідний колективний стереотип з неґативним, а в кращому разі - з примітивно екзотичним, забарвленням (гарем, лінощі, тероризм тощо).
Серед інших представників постколоніальних студій помітними є постаті Ґаятрі Чакраворті Співак та Гомі Бгабги. У своїх працях вони спираються на ідеї деконструкції Жака Дерріди та психоаналізу Жака Лакана. Американська дослідниця бенгальського походження Ґ. Співак, відштовхуючись від положення Ж. Дерріди про сприйняття Іншого через розходження з ним, розвинула тезу, що повністю зрозуміти Іншого взагалі неможливо, бо кожний суб´єкт відмінну знаковість мимоволі перекладає на власну мову, на знайомі йому категорії Ця теза перегукується з відомими поетичними рядками Ред´ярда Кіплінга:
Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, Допоки Землю і Небеса на суд не покличе Бог.
(«Балада про Схід і Захід». Переклад Максима Стріхи)
Щоправда, у збірнику «В інших світах» ("In Other Worlds" 1988) Ґ. Співак уточнює:
Не можна як на теоретичний засновок спиратися на переконання, що тільки підпорядковане може знати підпорядковане, тільки жінки можуть знати жінок і так далі, оскільки воно обґрунтовує можливість знання, виходячи з ідентичності. Хоч би якою була політична потреба сповідувати таке переконання і хоч би якою була доцільність спроби «ідентифікуватися» з іншим як суб´єктом для того, щоб пізнати його, знання стає можливим і підтримується завдяки нередукованій відмінності, але не ідентичності. Усе, що відоме, завжди перебуває понад знанням. Знання ніколи не буває адекватним до свого об´єкта.
Англо-американський культуролог, також уродженець Індії, за походженням парс, Г. Бгабга схильний до універсалізації ідей. Приміром, поняття «світова культура» він трактує передусім як міжкультурну взаємодію, а не традицію кожної окремої культури, оскільки сучасна епоха позначена глобальністю впливів. У праці «Нація і нарація» ("Nation and Narration" 1990) він виступив проти тенденцій есенціалізації країн третього світу в однорідну ідентичність і натомість стверджує, що весь сенс батьківщини твориться наративно. У «Розташуванні культури» ("Location of Culture" 1994) Бгабга доводить, що культурна продукція завжди продуктивніша там, де вона більш амбівалентна, різнорідна, гібридна.
З тих постколоніальних студій, що розгортаються в царині україністики, привертають увагу праці Марка Павлишина, Мирослава Шкандрія, Юрія Луцького, Григорія Грабовича, Миколи Рябчука, Ярослава Грицака та інших дослідників, котрі літературну проблематику висвітлюють у політологічному, ідеологічному, культурологічному аспектах. Підстави для такого широкого погляду поважні: адже т. зв. зовнішні фактори вносять відхилення в лінійну модель будь-якої літературної еволюції: літературний розвиток за колоніальних часів означав постійне повернення на попередні позиції, щоразу знищувані колоніальною системою. Мали місце штучна ізоляція від попередньої вітчизняної і сучасної світової естетичної думки, нав´язане комуністичною ідеологією кружляння навколо безплідних догматів соцреалізму, масові репресії, штучний голодомор, русифікація та інші руйнівні процеси, які переживала й література поневоленого народу.
Ю. Луцький, Ю. Барабаш, М. Рябчук досліджують суспільно-історичне та психологічне явище малоросійства, вивчають красне письменство як впливовий чинник у становленні національної самосвідомості. Марко Павлишин (Австралія) підкреслив доцільність розмежування в культурі двох видів протистояння колоніалізму: постколоніальний і антиколоніальний, трактуючи останній як опір, що успадковує структури свого попередника - колоніалізму («Канон та іконостас», 1997). Учений вказав на потенційну можливість розширення ареалу постколоніальних студій розшифруванням культур Російської імперії, СРСР та пострадянських країн, переконаний, що такі проекти важливі для деколонізації як колишніх периферій, так і колишнього центру
Цієї проблематики, зокрема українських її аспектів, торкаються такі праці, я^:«В обіймах імперії» Мирослава Шкандрія, «Російські історичні міфи» Едварда Кінана, «Трубадури імперії» Еви М. Томпсон, «Прощання з імперією» Олі Гнатюк та інші дослідження закордонних і вітчизняних авторів.
Не всі беззастережно погоджуються з концепціями і стратегіями постколоніальної теорії. Наприклад, Стефен Величенко вважає, що є більше підстав зіставляти Україну не з країнами третього світу, а з такими колись залежними країнами, як Ірландія чи Греція. І взагалі, будь-яка держава на певному етапі своєї історії була залежною, але це не передбачає застосування постколоніального методу для аналізу економічних і суспільних процесів у тих країнах.
У царині міжлітературних взаємин приблизно таких самих позицій дотримується Володимир Моренець. На думку дослідника, прочитування українського постмодерного письма за позиченими, а тому приблизними матрицями призводить до неминучої марґіналізації нашої літератури в контексті світової. Крізь призму тих абстрагованих матриць мовностильова природа шістдесятництва, «химерної прози» і загалом міфопоетики в українській літературі 1960-1980-х років звужено пов´язується з позитивістичними інерціями - впливом фольклорної традиції та «літературного народництва»; і навпаки, якщо брати до уваги первинне, питоме генетичне коріння - унікальний трагічний досвід, що його пережили нація та її письменство у XX столітті - ці явища увиразнюються як такі, що мають відношення до активованого модерного імперативу самоутривалення й самоідентифіка- ції в історичному контексті. А це вже явище екзистенціалістського, а не позитивістського дискурсу. Тут навіть понятійні апарати будуть різними.
Тому В. Моренець наполягає на визначальності такого чинника саморозвитку української літератури у другій половині XX ст., як «постгеноцидний стан» - поняття, що його запровадив у науковий вжиток видатний дослідник української історії XX століття Джеймс Мейс.