Порівняльне літературознавство
10.5. «Глобальне село»: національні літератури та їхні міжнаціональні контексти
Компаративістика картографує міжлітературний простір за допомогою понять «національна література», «літературна зона», «літературний регіон».
Національне письменство - цілісне естетичне середовище, яке функціонує на основі літературних, мовних і культурних традицій, забезпечуючи естетичні потреби етносу. Кожне національне письменство має неповторне обличчя, яке склалося в результаті історичного розвитку народу, його психології, світогляду, мови тощо. Але жодна література не розвивається ізольовано, без зовнішніх впливів, поза суспільно-культурним контекстом, який охоплює різні рівні й включає в себе гетерогенні компоненти. Розвиток медій і поширення міжособистісного та міжкультурного спілкування до планетарних масштабів сприяють витворенню в сучасному світі настільки інтенсивного спільного комунікативного простору, що про цікаву культурну подію практично вмить дізнається все людство. В середині XX ст. це дало підстави канадському досліднику Маршалові МакЛюену вжити образний вираз світове село для характеристики сучасної світової спільноти: «Я не висловлююся "за" чи "проти" глобального села, я кажу, що ми живемо в ньому» («Іутенберґова галактика», 1962). А згодом співвітчизник творця славетної формули Weltliteratur Ґергард Р. Кайзер навіть заявив (з короткозорою, звісно, легковажністю), що окремі національні літератури припиняють своє існування, оскільки тісно зближуються у спільному потоці світового письменства.
Насправді ситуація із взаєминами між національними літературами і світовим письменством набагато складніша й цікавіша. Насамперед, кожна література належить до певної групи - культурно-літературної зони - за мовно-культурною спорідненістю (слов´янські чи латиноамериканські літератури), адміністративною або ж геополітичною характеристикою (літератури колишнього СРСР, літератури сучасної Індії), а ці групи, своєю чергою, є складовими ще більшої спільноти - культурно-літературного регіону (виділяють європейський, близькосхідний, південноазійський, далекосхідний, африканський регіони)Наприклад, болгарське письменство можна розглядати в контексті інших слов´янських, зокрема південнослов´янських, а також сусідніх грецької, албанської літератур (балканська зона), чорноморського культурного простору (румунська, українська, кримськотатарська, російська, грузинська, турецька літератури) і середземноморського ареалів, а далі - у Взаєминах із загальноєвропейським літературним процесом і трансконтинентальними контекстами (євро-афро-азійсько-американським).
За нитку Аріадни, яка має вести нас заплутаним лабіринтом компаративної проблематики, візьмімо міжлітературні зв´язки й подібності.
Часто це зв´язки літератур етнічно споріднених народів, які проживали в межах одного державного утворення. Діониз Дюришин, який запропонував цю схему, серед такого типу зв´язків називає передусім літературу чехів і словаків; росіян, українців і білорусів; сербів, хорватів, македонців, словенців. Тут маємо тип національно-літературних зв´язків, оскільки існували прямі контакти між письменниками, певні теми, образи, ідеї переходили від літератури до літератури, перехрещувалися впливи тощо.
Складнішим є тип міжлітературних зв´язків чи спорідненостей етнічно близьких народів поза межами однієї держави. До таких Д. Дюришин зараховує, приміром, зв´язки між словацькою та українською (білоруською, російською) літературами. Такі споріднені групи творять також романські, германські, слов´янські літератури. Притім Д. Дюришин зауважив, що між слов´янськими літературами були тісніші форми контактів, ніж, скажімо, між італійською та іспанською чи літературами германських народів. Це можна пояснити різними причинами, зокрема різницею географічних відстаней. Методологічні підходи до таких проблем обговорювалися у працях «Порівняльна методологія слов´янської словесності» (Прага, 1936) Франка Вольмана, «Порівняльна історія слов´янських літератур» (Берлін, 1968) Дмитра Чижевського та ін.
Треба, однак, застерегти, що виділені Д. Дюришиним типи взаємин, які ґрунтуються на факторі єдиної держави, мають уразливі місця. З одного боку, вони стосуються певної історичної ситуації - більш чи менш тривалої, але завжди мінливої. Бо сьогодні і Україна, і Словаччина, і Росія є окремими державами, і національно-літературні зв´язки між ними перетворилися на міжлітературні. З другого боку, українська література впродовж тривалого історичного періоду розвивалася в межах не однієї держави, а двох (Російської і Австро-Угорської імперій) або кількох (у міжвоєнний період XX ст. - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина), що ускладнює вивчення літературних зв´язків і взаємин.
Серед інших факторів взаємного зближення літератур треба назвати культурно-історичний тип зв´язків, що охоплює літератури народів, не споріднених етнічно, але пов´язаних історичним сусідством і тривалою міжкультурною взаємодією. Так, балканська культурно-літературна зона включає греко-слов´яно-албанський світ, у якому витворилися спільні генетично-контактні зв´язки, що породили такі регіональні пісенні жанри, як юнацькі, гайдуцькі, ускоцькі пісні, богомильське письменство тощо.
Балтійська культурно-літературна зона включає чотири етнічні групи: германську (німці, шведи, германці, данці), фінську (фіни, карели, естонці, саами), летто-литовську (латиші, литовці), слов´янську (поляки, росіяни). Між слов´янськими та летто-литовськими мовами є значна схожість, яку пояснюють наявністю спільного генетичного предка - праслов´янської або балтійської мови, яка, своєю чергою, виникла з індоєвропейської. Сьогодні поняття «балтійські народи» об´єднує насамперед летто-литовську групу. З історичного погляду, балтійська культурно-літературна зона є частиною германо-слов´яно- литовської культурної спільноти, яка разом з двома іншими - грецько- італо-кельтською й азійською - творила індоєвропейський мовно-культурний ареал. Тісна спорідненість балтійської культурно-літературної зони з германо-слов´яно-литовською культурною спільнотою зумовлена не лише спільним походженням, а й географічним сусідством, котре сприяло економічним та культурним взаєминам упродовж віків. У сучасних балтійських літературах відбилися архаїчні форми місцевого фольклору (замовляння, героїчний епос «Калевала», «Ка- левіпоег», німецький народний епос), який має специфічний північноєвропейський характер, що й відрізняє балтійську культуру від інших європейських.
Зональний принцип застосовують до вивчення таких явищ, як латиноамериканські, німецькомовні літератури, письменство народів Африки та ін. Приміром, у культурології XX ст. набуло популярності таке поняття, як негритюд, що його запровадили сенегальський поет Леопольд Седар Сенґор та французький мислитель Жан Поль Сартр у статті «Чорний Орфей» що була опублікована як передмова до «Антології нової негритянської та мальгаської поезії», яку підготував Сенґор. Поняття негритюду характеризує специфіку африканської культури як культури Чорного Орфея - ірраціонального начала, міфологізму та культу еротики. Вплив цих рис африканського світосприймання помітний у мистецтві Західної Європи та Америки, зокрема в сюрреалізмі з його «автоматизмом письма», що підкреслював Андре Бретон.
Долаючи європоцентризм - тривалу традицію зосередження компаративних студій винятково в колі культурних традицій Заходу, сучасні дослідники наполягають на залученні до типологічного вивчення поетики решти літературних ареалів: китайсько-японського, латиноамериканського, африканського, азійського.
За словами Ела Майнера, відомого американського дослідника в галузі порівняльної поетології,
Tакa увага до інших трьох чвертей чи чотирьох п´ятих роду людського має
стати невід´ємним складником будь-якого літературного дослідження, що
йменує себе компаративним.
Тому сьогодні інтенсивно розвиваються різноспрямовані студії в царині порівняльного країнознавства (area studies), такі як американістика, азійські та африканські студії (вивчення літератур Азії й Африки), європейські студії, германська філологія, славістика, балканістика, східно-західні студії (East-West studies) тощо.
Специфіку міжлітературного ареалу визначають історія, культура, традиція, характер міжлітературних зв´язків. Наприклад, японське письменство мало тісніші зв´язки з літературами Китаю і буддійського світу;
зближенними є різномовні літератури Середземномор´я (албанська, грецька, іспанська, італійська, словенська й хорватська, французька, єгипетська, алжирська та ін.) чи Скандинавії (данська, ісландська, норвезька, фінська, шведська). Окремі літературні ареали збігаються зі сферою функціонування споріднених мов (романських, германських, слов´янських).
Зрозуміло, що концепт національної літератури та інші поняття міжлітературної просторовості не є однозначними, закритими і стабільними. Цілком навпаки - існують суперечливі, перехідні, постійно мінливі взаємозалежності між упорядкуванням світового літературного простору і мовними, етнічними, культурними, державними та іншими відмінностями. Скажімо, до різноспрямованих тенденцій міжлітературної контекстуалізації належать процеси конвергенції та дивергенції. Конверґенція - це ті збіги і зближення національних мов, літератур, культур, що виникають у процесі тривалих історичних контактів між ними. Взаємна конверґенція існувала в українській і польській літературах та культурах часів Речі Посполитої, а українсько-російське літературно-культурне зближення спостерігалося в царську та радянську добу нерівноправного існування колонізованої та імперської культур. Натомість диверґенція (лат. - розходження) - це розбіжності, що виникають у розвитку національних мов, літератур, культур, зумовлені розселенням представників колись єдиного етносу, його географічним і політичним роз´єднанням. На противагу процесам зближення, диверґенція спричиняє віддалення і виникнення нових культур і літератур, як-от література США, що відокремилася від англійської.
Свідченням такої неоднорідності є різні типи межових і перехідних контекстів: змішані (гібридні) утворення (література креольською мовою в Гаїті); еміграційна література (творчість єврейської, ірландської чи української діаспори), наднаціональні утворення мертвими мовами (середньовічна література латинською і старослов´янською мовами), функціональні контексти спільних культурно-історичних спадщин (антична грецька і римська, середньовічні латинська, старослов´янська, арабська чи перська культури, котрі вже не існують як цілісні організми, але залишаються продуктивними чинниками в сучасному світі, лігши в основу сучасних національних культур Сходу і Заходу).
Ускладнюють дискусійну проблематику політичні, ідеологічні і навіть адміністративні чинники, за допомогою яких влада контролює літературну географію. З урахуванням геополітичних інтересів держави здійснюють культурну політику широкого спектра впливових засобів: від цілковитого сприяння тій чи тій національній літературі в міжкультурному змаганні - до її невизнання і замовчування, а то й заборони і переслідування, роздмухуючи у ЗМІ, науці, освіті справжні ідеологічні війни за культурні території і цінності, їх перерозподіл на свою користь. Етнічна спорідненість чи спільна історична минувшина кількох народів нерідко призводять до того, що певні явища культури й літератури, як і саму історію, оголошують спільною спадщиною, а відтак їх фактично присвоює сильніша, панівна культура. Така ситуація була в СРСР, де літературу середньовічної Русі офіційно називали спільною спадщиною українського, російського та білоруського народів, а практично розглядали як російську, хоча розвивалася вона на українських теренах і український народ має на неї законне право. У процесі деколонізації ця, здавалося б, суто академічна проблема давньої словесності постала в несподівано актуальному освітленні й вийшла далеко поза літературознавчі рамки. До речі, деякі російські дослідники (як-от Емілія Ільїна) визнають, що від великодержавних зазіхань постраждала й сама російська культура, бо царські й радянські історики вивчали українську культурну історію як нібито власну, натомість автентичну історію й культуру питомого російського середньовіччя залишили нез´ясованими. Для уникнення непорозумінь відомий російський медієвіст Дмитрій Лихачов запропонував навіть уживати в російській мові означники «русьский» і «русский» для розрізнення відмінних понять «руський» (давньоукраїнський) і «російський».
Важливим внеском культуральних студій у світогляд сучасників стала ідея відмінності і множинності: культура - це не уніфікація, а відмінність, що проявляється у співіснуванні і взаємодії ідентичностей, дискурсів та субкультур. Така множинність відмінностей визначила мультикультуралізм (англ.) - багатокультурність, що виникла в умовах глобалізації економіки, культури, масової комунікації постіндустріального суспільства, різнорідні члени якого намагаються зберегти власну тотожність і порозумітися між собою. Аспекти цієї актуальної проблематики обговорив XVI Конгрес МАПЛ 2000 р. (Преторія, Південно-Африканська республіка), що був присвячений проблемам мультикультуралізму.
У сучасному світі існують різні національні літератури, що творяться однією мовою, як-от англійська, американська, австралійська, а з другого боку, багатомовні літератури (швейцарська література розвивається німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами, бельгійська - переважно французькою і фламандською, а канадська - англійською і французькою).
Проте й одномовні національні літератури під час ближчого розгляду виявляються багатокультурними (мультикультурними). Упродовж новітньої історії спостерігаються спроби відродження місцевого письменства (література бретонська і провансальська у Франції, шотландська у Великобританії, галісійська в Іспанії чи фламандська в Бельгії), творення нових національних літератур (русинська література в Сербії) і розвиток внутрішньолітературних контекстів (англомовні афро- американська, азійська, латиноамериканська літератури як расові та етнічні відгалуження в письменстві США).
Похідним од цієї проблеми є явище літературного білінґвізму - двомовності письменників. Це явище складне й потребує диференційованого підходу та витлумачення. Частина письменників, усвідомлюючи неможливість реалізувати себе в рідній літературі, переходить на службу до сусідів (перекладач «Іліади» Микола Гнєдич, Василь Капніст), інші пишуть двома мовами (Євген Гребінка, Олекса Стороженко, Марко Вовчок, Михайло Старицький). Багата російська література згодом «віддала» більшість із них українській літературі. Але таке явище світового масштабу, як Гоголь, породило дискусії, які тривають і досі: кому належить цей письменник насправді. Найновішу працю на цю тему написав літературознавець Юрій Барабаш з Москви. Вона має назву «"Коли забуду тебе, Єрусалиме..." Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії» (Харків, 2001).
Такі факти маємо і в інших літературах: російською писали киргиз Чинґіз Айтматов і молдаванин Йон Друце, білорус Василь Биков і узбек Тимур Пулатов, бо рідною мовою їхні книжки не були б опубліковані з огляду на місцеву цензуру. Не мовою свого етнічного походження користувалися й такі митці, як україномовний польський романтик Тимко Падура, французький модерніст Гійом Аполлінер (Вільгельм Аполлінарій Костровицький, поляк за походженням), англомовні поляк Джозеф Конрад (справжнє ім´я - Юзеф Теодор Конрад Коженьовський), ірландець Джеймс Джойс (як і чимало його співвітчизників), росіянин Владімір Набоков, американець українського походження Аскольд Мельничук, араб Салман Рушді, лауреат Нобелівської премії Відьядгар Нейпол - тринідадець індійського походження, котрий зараз мешкає у Великобританії. Кожного до цього вели свої причини.
Тепер підійдімо до з´ясування таких понять, як «європейська література» і «світова література», які викликають широку дискусію в компаративістичних колах. Що вкладати в поняття європейська література? Сама назва, здавалося б, передбачає географічний, материковий підхід: література (чи літератури) європейського континенту. Насправді все набагато складніше. Тут явно недостатньо географічного критерію. Поняття європейської літератури не виміряти географічними параметрами, оскільки в неї включають літературу Південної і Північної Америк, Австралії та деякі африканські літератури, котрі розвиваються мовами європейських народів - англійською, іспанською, французькою... Отже, вчені прийняли визначення «європейський тип літератур», змінивши вектор з географічного на мовний і запропонувавши таку назву досліджень з компаративістики: «Порівняльна історія літератур європейськими мовами». Ця літературна спільність базується на класичній греко-латинській спадщині й традиції християнського середньовіччя латинської Європи та візантійського Сходу з урахуванням арабських та єврейських впливів.
Що стосується створення порівняльної історії світового літературного процесу, то це завдання, на думку вчених, поки що нереальне, оскільки не вироблені критерії для зіставлень і узагальнень. Основою для такого проекту могло би бути створення історії світової літератури, яка б дала емпіричний матеріал для здійснення компаративної історії світового письменства.
Однак теоретико-методологічні засади глобальної літературної компаративістики дослідники вже віддавна зацікавлено обговорюють. З´ясовано, зокрема, що порівняння національних літератур і міжлітературних регіональних утворень у соціокультурному контексті має на меті не уніфікацію їхньої своєрідності крізь категоріальну призму європоцентричного канону, а вивчення їх як чинників поліцентричного й різноголосого світового культурного полілогу, в якому існує не лише взаємодія, а й протидія, і кожен учасник якого прагне не лише зрозуміти Іншого, а й бути почутим Іншими. Глобалізаційні процеси, які скорочують географічні відстані і налагоджують міжкультурну комунікацію, перетворюючи народи світу на близьких сусідів, є неминучими. Тому в компаративістиці набирає ваги принцип плюралізму, який означає відмову від будь-якого центризму - євро-, афро-, латиноамериканського тощо, який би правив за універсальну модель для інших культур.