Основи літературознавства

Рід і жанр як зміст і форма літератури

  • Епос, лірика, драма в історії фольклору і літератури.
  • Значення критеріїв для класифікації.
  • Рід і жанр.
  • Критерій, за яким Аристотель поділив літературу на роди.
  • Критерії класицистів і романтиків.
  • Епічність, ліричність, драматичність.
  • Проблема розмежування епічних жанрів.
  • Роман, роман-епопея, новела.
  • Ліричні жанри в їх історичному розвитку.
  • Драматичні жанри літератури.
  • Комедія, трагедія, драма.
  • Взаємозв´язок літературних родів, типів художнього сприйняття і різновидів художньої мови.

Усім відомо, що література ділиться на три роди: епос, лірику і драму. Історія цього поділу, включно з численними дискусіями, налічує кілька тисячоліть і безліч праць літературознавців, фольклористів, естетиків, філософів і, звісно, самих письменників, які завжди охоче долучались до літературознавчих дискусій. Самі поняття епос, лірика і драма, хоч і дуже давні, але все ж мають свій початок. Що ж стосується мистецтва слова, то невідомо, відколи ж воно розділилося на три річища. Вчені відкрили таку рису народної творчості, як синкретизм, тобто нероздільну єдність не лише всіх родів словесного мистецтва, а й мистецтв загалом. Синкретизм народної творчості бере свої витоки в первісному світі й тісно пов´язаний з обрядом, тим магічним дійством, за допомогою якого давні люди спілкувалися з силами природи, намагалися діяти на них, аби забезпечити собі їхню прихильність. Усі мистецькі акти (слово, спів, музика, танець тощо) були підпорядковані обряду, мали таку саму магічну спрямованість, як і сам обряд. Ми вже згадували фольклориста О. Веселовського, який намагався сконструювати первісний обряд і показати, як у ньому сформувалися різні літературні роди. Однак нас цікавить не стільки питання, відколи і як література розділилась на роди, скільки те, чому література існує у трьох виявах. Чому — епос, лірика і драма? Чому — саме три роди? Це не такі прості питання, як видається на перший погляд.

Кожен теоретик, який доклав зусиль, аби зрозуміти, чому література ділиться на три (і чому саме на такі) роди, не був відкривачем цих понять (хто ввів у літературний обіг ці терміни, питання дискусійне: часом називають Арістотеля, автора відомої літературознавчої праці — «Поетики», однак інші вчені кажуть, що ті ж терміни ми знаходимо у Платона і більш давніх авторів). Можливо, абсолютно невипадковим є те, що початок термінів губиться в глибині тисячоліть: створюється враження, що література і виникла одразу як епос, лірика і драма, а як і хто саме назвав ці явища, не має суттєвого значення.

Щоправда інколи траплялось так, що число родів деякі автори намагилися збільшити, доводили, що родів не три, а чотири (сатира — окремий рід), або й п´ять чи шість (фантастику і навіть роман, вже у XX столітті, намагалися піднести до рівня роду), однак в історії літературознавства такі спроби залишилися як своєрідні курйози, які, звісно, мали під собою певні серйозні підстави, але сприймати їх як істину не варто. Зусилля теоретиків, навіть таких визнаних, як філософи Ф. Шеллінг чи Г. Гегель, були спрямовані не на те, щоб знову поділити літературу, а щоб обґрунтувати поділ, який склався історично і наче сам собою. Обґрунтування починається з пошуку критеріїв.

Загалом будь-який поділ (або класифікація) починається з критеріїв. Скажімо, ми хочемо розділити на групи учнів у класі. Як ми це зробимо? Ділити можна з безліччю варіантів. Але щоразу слід домовлятися, виходячи з чого ми здійснюємо цей поділ. Якщо ми обрали критерієм статеву належність, у нас вийде дві групи: стільки-то хлопчиків, стільки-то дівчат, якщо нас цікавить якість навчання, на групи поділимо по-іншому. Ми можемо враховувати національність, музичні вподобання, навіть колір очей. Щоразу в нас виходитимуть інші комбінації, які не збігаються, але й не заперечують одна одну. Скільки критеріїв, стільки й поділів, і всі вони доцільні, правильні.

То, можливо, і літературу можна ділити на безліч частин, керуючись різними критеріями? Звичайно. В історії літературознавства було висунуто багато критеріїв різноманітних поділів, і всі вони зрештою чудово співіснують і доповнюють один одного.

Але з літературними родами — інша річ. Скільки не вводили критеріїв, але чомусь завжди виходила цифра три, завжди той самий епос, лірика і драма. Арістотель вважав, що мистецтво — це наслідування життя, а тому головними критеріями поділу обрав пособи і засоби наслідування. Якщо автор наслідує щось, залишаючись при цьому самим собою, то його
твори будуть ліричними (автор і ліричний герой, справді, у момент виникнення твору зливаються, автор пише про свої справжні, пережиті почуття, тобто залишається самим собою). Якщо автор, наслідуючи життя, прикидається кимсь іншим (ніби зодягає маску якоїсь іншої людини, починає дивитись на світ очима вигаданого чи уявленого героя), то перед нами епос. Якщо ж автор виводить на сцену героїв і дозволяє їм далі діяти самостійно, утворюється драматичний твір.

Відомий німецький філософ-романтик Ф. Шеллінг дуже цінував свободу особистості. Свобода і несвобода були для нього найбільш важливими критеріями, які він намагався застосувати у будь-яких класифікаціях. Якщо застосувати ці критерії до літературних родів, то втіленням повної свободи стане лірика (автор вільно висловлює пережите), втіленням тотальної авторської несвободи стане епос (автор змушений рахуватися з законами існування об´єктивного світу і підпорядковувати себе, свої почуття і думки, законам зображення навколишнього світу), а драма має дещицю свободи і водночас несвободи, перебуваючи посередині, між лірикою і епосом.

Не менш знаменитий німецький філософ Г. Гегель теж обґрунтовував серединне, проміжне положення драми, вважаючи головними родами епос і лірику. Але при цьому Гегель застосував інший критерій, теж дуже важливий, навіть основоположний для всієї його філософії, — об´єктивне і суб´єктивне. Те, що міститься у внутрішньому світі людини, — це суб´єкт, бачення зсередини будь-якої людської особистості — суб´єктивне. Але існує зовнішній, навколишній, об´єктивний світ. Якщо у процесі творчості домінує суб´єктивне сприйняття, перед нами лірика, якщо ж автор має настанову показати об´єктивний світ, вийде епос. Драма — рівновага суб´єктивного і об´єктивного.

Критерій Гегеля дуже важливий, оскільки саме він відкрив істинну природу літературних родів. Усі протилежності, які ми знайдемо в якостях літературних родів, так чи інакше пов´язані з двома різними (майже завжди протилежними і водночас нерозривно пов´язаними між собою) сферами життя: внутрішнім (суб´єктивним) і зовнішнім (об´єктивним) світом. «Tertium non datur», — казали давні латиняни, виявивши непомильне розуміння, що всі напруження світу утворюються між двома полюсами. Третього не дано, але може бути безліч комбінацій суб´єктивного і об´єктивного, а в центрі їх рівноваги утворюється щось третє (золота середина, тобто драматичний рід, який протягом багатьох століть європейці вважали вершиною словесного мистецтва, а класи цисти оголосили театр мистецтвом всіх мистецтв).

У чому протилежні лірика і епос? Лірика — це почуття, епос — це події. Лірика і епос — це серце і розум; це пасивність і активність; теперішнє і минуле; окреме і спільне, це приватне та історичне, тощо. Зрештою, лірика тісно прив´язана і тяжіє до романтизму, а епос — до реалізму. Драма ж, як її не розглядай, завжди перебуватиме посередині як результат рівноваги двох протилежностей.

Три літературні роди не розділені мурами, навпаки, вони завжди взаємодіють дуже активно. Здається, після тисячолітньої історії розвитку літератури, коли зусилля літераторів були зосереджені здебільшого на тому, щоб зруйнувати межі між родами, поділ на роди вже мав би давно відійти в минуле. І справді, у сучасній літературі утворюється безліч жанрів, родову природу яких визначити важко, часто доводиться визнавати, що то є єдність двох чи трьох родів одночасно. І все ж пояснити якості твору, суть його поетики ми не зможемо, не вказавши, де саме і як саме виявляють себе родові витоки. Розмова про жоден твір не обходиться без понять «ліричний», «епічний» чи «драматичний». Сьогодні вже зрозуміло; як би жанри не всмоктували, з´єднуючи їх, якості різних родів, лишається і завжди існуватиме ліричність як настанова на суб´єктивний самовираз митця, існуватиме епічність, як настанова на відтворення (чи створення) подієвого, зовнішнього світу, і драматичність, що відтворює напружений перебіг конфліктних стосунків людини і світу. У ліриці втілюється суб´єктивний, внутрішній світ людини, в епосі — зовнішній, подієвий світ, у драмі людина і світ сходяться віч-на-віч.

Таким чином, можна дійти першого висновку: лірика, епос і драма — це найбільш узагальнена назва змісту літератури. Якщо охарактеризувати одним словом зміст мистецтва, то це слово, буде, безперечно, життя. Зміст мистецтва – життя. Форма – це саме мистецтво, яке зосереджене на пошукові словесних (чи малярських, музичних тощо) форм для втілення життєвого матеріалу. Однак життя ділиться на дві рівновеликі, нероздільні й водночас протилежні сфери: внутрішній зовнішній світ людини. Якщо митець намагається відтворити зовнішній світ (він складається з описів місця дії і події), він орієнтуватиметься на бачене, спостережене, вивчене тощо. Інакше кажучи, епос тяжіє до життєподібних форм. Тому зовсім не випадково апогей розвитку реалістичної літератури — це створення жанру роману-епопеї (еталонним твором цього жанру вважається роман Л. Толстого «Війна і мир»), Є науковці, які наполягають на цьому зв´язку: роман-епопея може бути тільки реалістичним, і з цим треба погодитись. А от такі навіть дуже довгі за обсягом, насичені описами твори, як роман М. Пруста «В пошуках втраченого часу», не є реалістичними, їх не можна вважати романами-епопеями. Епос покликаний відтворити історичне життя націй і людства в цілому, тому рано чи пізно епос стає життєподібним за мистецькою формою, тобто реалістичним. Лірика ж покликана відтворити внутрішнє життя людини, її суб´єктивну неповторність, а тому вона неминуче має справу з фантазією, уявою, з відчутими за допомогою інтуїції, але відсутніми в об´єктивному світі формами, зі сновидіннями та проявами несвідомого. Отже, лірика активізує умовні форми і надає перевагу всьому ірреальному (містичному, фантастичному, сновидному). Драма ж завжди об´єктивізує пережите (віднімає від автора, опосередковує), а подію суб´єктивізує, насичує емоціями, активним ставленням учасників подій. Драма зосереджена на процесі зіткнення, зустрічі суб´єкта і об´єкта, на з´ясуванні стосунків людини і навколишнього світу. Драма теж має відповідні мистецькі прояви — вона тяжіє до з´єднання умовних і життєподібних форм (те ж саме у мистецтві загалом здійснив модернізм).

Кожен рід у процесі існування в історії літератури відшукав собі відповідні мистецькі форми, за допомогою яких він виявляє свою присутність. Якщо роди відбивають загальний зміст літератури, то основною літературною формою, від якої починається існування художнього твору, є жанр. Кожен рід сформував свою систему жанрів, в якій він найбільш повно і глибоко.

Жанри - своєрідні персонажі в історії літератури. Кожен має свою долю: час народження, зростання, поширення і старіння, деградації, навіть смерті. Щоправда, інколи трапляється так, що старі жанри, що вважалися деякий час мертвими, раптом знову оживають і починають свою історію спочатку. Жанри, окрім того, дуже активні, рухливі. Вони люблять вступати у взаємини, утворювати дружні союзи чи ворожі табори. Жанри завжди напоготові, аби прислужитися митцеві, вони часом такі настирливі, що автор не може від них відбитись. Але ті жанри, які виявляють найбільшу активність, з часом надто міцніють (твердіють), стають добре збудованими і дуже спокусливими для наслідування. І в цьому таїться небезпека для митця. Якщо він ставить перед собою мету створити розважальну книгу для масового споживача, аби заробити на цьому гроші, йому найкраще скористатися відпрацьованою формою, найбільш поширеним, популярним жанром. Скажімо, можна навчитися писати детективи, трилери, романи жахів, жіночі романи (ці жанри є популярними в сучасній масовій літературі): для цього треба добре вивчити закони кожного жанру, набити руку на комбінуванні елементів, з яких утворюється той чи інший жанр, накопичити суму маленьких секретів майстерного виконання. Тобто, щоб написати популярний твір, не треба бути обдарованим, талановитим митцем слова. Для цього потрібне лише вміння, треба стати майстром справи, оволодіти майстерністю так, як ми це робимо, опановуючи будь-яку професією. Усталені, відпрацьовані жанри стають першим об´єктом для оволодіння.

Не випадково класицисти, які вважали, що мистецтво — це в першу чергу уміння, ремесло, відповідність нормі, правилам, створили чітку систему жанрів. Вони поділили літературу на жанри високі та низькі, описали кожен окремий жанр: з яких елементів він має складатися, яким правилам підпорядковуватись. Оволодіти літературним ремеслом — це значить оволодіти жанрами. Звісно, перед тим письменнику знадобиться певний рівень володіння словом, але загалом це може бути рівень пересічної освіченої людини, яка вміє висловитись доволі зрозуміло і грамотно. Жанр — це вже специфіка суто мистецька. Тут існують дещо інші правила, аніж просто правила літературного мовлення. Але кожна людина, за бажання та терпіння, може навчитися складати пристойні вірші й навіть романи. Однак все це, звісно, перебуває на периферії справжнього мистецтва. Це твори, які наповнюють літературу кожного періоду своєю кількістю, утворюють її тло, своєрідну робочу лабораторію. Але для того щоб виник художній твір певної мистецької вартості, ремесла замало. Навпаки, ремесло, віртуозне володіння технікою виконання може стати головною перешкодою на шляху до справжнього художнього відкриття. Романтики, які сперечалися із класицистами, не погоджуючись із суворою регламентацією мистецтва, пропагували свободу творчого пошуку і нехтували законами жанрового розмежування. Вони активно змішували жанри різних родів і завдяки цьому заснували чимало нових жанрових форм. Головне ж, романтики змогли усвідомити, що усталені жанрові форми не варто наслідувати, якщо ти прагнеш створити щось справді оригінальне. Внутрішній світ митця — неповторний, якщо він хоче втілитися, то шукає такою ж мірою неповторну форму. Отже, та форма, яку відпрацювали інші митці, несе в собі загрозу — вона підпорядкує собі всю оригінальність, зітре її, зробить загальновживаною.

Однак все сказане не означає, що письменникові, аби досягти вагомого результату, треба відкинути всі відомі жанри і шукати якийсь небувалий оригінальний жанр. По-перше, такі зусилля марні: неможливо створити щось справді небувале, все вже колись було, колеса заново винаходити не треба. По-друге, жанр тим і важливий, що він містить у собі не лише тверді, універсальні (такі, що легко засвоюються і наслідуються) компоненти, а й тонкі, ледь вловимі — оригінальні елементи, що відбивають неповторність авторського світосприйняття. Зрештою кожен твір першого ряду — це унікальний твір також і в жанровому плані. Але він складається не лише з оригінальних, а й з універсальних, широко розповсюджених елементів. Саме от така єдність універсальних та оригінальних компонентів і визначає природу жанру. При цьому універсальні компоненти прив´язані до родової природи жанру, а оригінальні — до типу художнього світосприйняття, художнього методу і стилю.

Згадаємо, для прикладу, такий відомий твір, як «Енеїда» І. Котляревського. Яка його жанрова природа? Найперше — це поема, а отже, — ліро-епічний твір, тобто твір, в якому лірика і епос активно взаємодіють і утворюють органічну єдність. Але Котляревський пише свою поему як наслідування відомої поеми Вергілія. Він наче висміює твір Вергілія, наслідує смішно, пародіюючи. А це — відомий в історії літератури жанр. Пародію, смішне наслідування любили ще в античності, у фольклорі теж існувала широка система пародійних жанрів, які всі разом мали назву бурлескних. Отже, Котляревський не винайшов бурлескних елементів, а запозичив їх з літератури. На той час склалася навіть своєрідна традиція у пародіюванні «Енеїди» Вергілія, і вже було написано чимало перелицьованих «Енеїди». Але Котляревський не лише пародіює класичний твір. Використавши традиції травестії, себто

переодягання (це усталений елемент тих самих пародійних, бурлескних творів), він зодягнув латинян в український національний одяг, наділив їх рисами національного характеру і зробив дійовими особами української історії. Поема Котляревського, увібравши елементи ліро-епіки та бурлескно-травестійних жанрів, стала цілком новим, оригінальним жанровим утворенням. У жанрі цієї поеми органічно поєднались елементи відпрацьовані, універсальні і нові, суб´єктивно-авторські. Таким чином поет зміг висловити своє нетрадиційне на той час ставлення до української історії. Посміюючись і жартуючи, граючись і розважаючи читачів, Котляревський зміг створити твір, в якому яскраво втілився український характер (ментальність, як ми тепер кажемо), а головне — знайшла форму яскравої об´єктивації авторська суб´єктивність, адже внутрішнім стрижнем поеми є саме авторське, неповторно «котляревське» сприйняття світу.

Отже, розгляд будь-якої оригінальності (новаторства) художнього твору варто починати саме з жанру, хоча в око впадають, звісно, спочатку традиційні елементи (будь-який жанр має свій дискурс, або ж передісторію, корені в попередніх літературних періодах).

Жанр визначає загальну побудову (композицію) твору, його каркас, який завжди складається як з відомих, відпрацьованих, так і новоутворених композиційних елементів. Вони, у свою чергу, прив´язані до першооснови — літературного роду. Епічні жанри мусять існувати у формі сюжету з його стійкими елементами (експозиція, зав´язка, кульмінація, розв´язка, епілог), складатися з описів (портретів, пейзажів, антуражу тощо), насичених численними дрібними (але красномовними) деталями. Ліричні жанри, підпорядковані емоційному вираженню, зосереджуються на ритмомелодиці (з її теж численними елементами, починаючи системою віршування і завершуючи асонансами та алітераціями) і мовних образах. Драматичні жанри, які визначаються дієвістю, мусять розбудовувати в першу чергу конфлікт, а також діалоги, дії, сцени, яви, тобто ті елементи, які підпорядковуються потребам сценічного втілення.

У кожну епоху в літературі функціонує певна кількість жанрів. Від епохи до епохи вони змінюються, утворюючи вертикальну вісь розвитку. Отже, найбільш доцільним критерієм для класифікації жанрів є своєрідна вісь координат: жанри в історичній перспективі, тобто по вертикалі, і жанри на горизонталі літературного процесу, у сучасній літературі. Але за будь-яких класифікацій жанри повинні дотриматися своєї родової природи: завжди ми розглядаємо ліричні. епічні, драматичні та міжродові жанри.

Найдавнішими формами епосу є оповіді керівника первісного обрядового дійства про героїчні вчинки окремих представників племені чи роду. Згодом у фольклорі сформувалася система жанрів, які можна об´єднати поняттям «героїчний епос»: билини, думи, історичні пісні, поеми. Первісно поема (наприклад, «Іліада» та «Одіссея» Гомера) була епічним жанром, оскільки підпорядковувалася описові подій. Згодом віршова форма поглибила ліричний виток і посунула поему на місце між родами: утворився ліро-епічний жанр. Героїчний епос був першою мистецькою формою усвідомлення історії, подій зовнішнього світу, спосіб фіксації минулого. Кожна національна література починається з фольклору, і в кожній літературі особливо важливі, дорогоцінні сторінки — це героїчний епос. Українська література пишається мистецькою довершеністю «Слова о полку Ігоровім», німецька — «Піснею про Нібелунгів» тощо.

Героїчний епос також називають епопеєю. І в одному, і в іншому випадку ми маємо справу з жанром. При цьому слід пам´ятати, що епос — це і назва літературного роду. Такі збіги не поодинокі: драмою ми називаємо і якусь життєву історію, і літературний рід, і жанр. Загалом чимало літературознавчих термінів є багатошаровими, і це цілком закономірно. Але щоразу, вживаючи те чи інше слово, треба чітко визначитися, що саме ми маємо на увазі.

Наступний етап розвитку епічних жанрів — це виникнення прозових оповідей про ті чи інші події. Поступово саме прозові оповіді стали визначати епічні жанри. Поділ їх на роман, повість і оповідання, який здійснився в історії літератури поступово (канонізація цих жанрів відбувалася вже у XIX столітті) — це поділ, який базується на критерії обсягу.

Найбільший епічний жанр — ро-ман-епопея. Це широке історичне полотно з багатьма дійовими особами, у тому числі з історичними, розгалуженими сюжетними лініями, це грандіозна панорама для огляду у просторі й часі. Здається, саме історичне життя народу в усьому його розмаїтті та складності виливається на сторінки роману-епопеї. Це — рідкісний жанр, посильний перу небагатьох митців, адже, окрім таланту, для написання роману-епопеї потрібен великий обсяг знань, життєвий досвід і мудрість, багаторічна, тяжка, виснажлива праця. Тому ті національні літератури, які мають твори такого жанру, мають всі підстави пишатися цим.

Хоча в українській літературі вже в XIX столітті були написані великі прозові твори епічних жанрів, жоден з них не міг претендувати на визначення роман-епопея. Бажання дати своїй літературі твір саме цього жанру спонукало Уласа Самчука до написання великого епічного твору – роману «Волинь». Однак далеко не всі науковці згодні, що йому вдалося створити роман-епопею. Були й інші спроби, але безсумнівного успіху не досяг ніхто. Зате російська література пишається кількома відомими романами-епопеями — «Війна і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова, «Життя Клима Самгіна» М. Горького. Можливо, причина в тому, що історичне життя нації у свідомості росіян посідає значно більше місця, аніж у свідомості українців і багатьох інших народів, і тому російська література плідна на пей унікальний жанр.

Найбільш поширений великий епічний жанр — це, звісно, просто роман. Але перш ніж говорити про його історію, варто сказати про розмежування роману і повісті, жанру теж часто доволі об´ємного (водночас трапляються романи, значно менші, ніж деякі повісті).

Втім, така ж проблема виникає, коли ми намагаємось розрізняти повість і оповідання. З приводу меж між епічними жанрами точиться давня (здається, безкінечна і зрештою досить безплідна) суперечка в літературознавстві. Який критерій не візьми, не можна стверджувати, що він є в романі, але зовсім відсутній у повісті чи оповіданні. Усі критерії, за допомогою яких розмежовують епічні жанри, виявляються хисткими, невловимими. Кожен можна заперечити і водночас з тріумфальним блиском вкотре ввести в літературознавчий обіг. Суперечка з приводу різниці між оповіданням і новелою вже, либонь, не вкладається і в тисячу томів. У такому випадку особливо хочеться пошукати якісь аксіоми.

Коли ми йдемо в бібліотеку, аби взяти там щось для читання, ми чітко знаємо, що шукати — роман чи повість, оповідання чи новелу. Якщо нам хочеться почитати твір не поспішаючи, надовго занурившись у його уявний світ, ми проситимемо роман. Якщо ж нам хочеться почитати якусь оповідь у перервах між різними видами діяльності, ми просимо щось коротке — оповідання чи новели. Отже, для нас у даному випадку важливі два критерії — нам потрібна прозова оповідь (один критерій) певного обсягу (другий критерій). Очевидно, вони і загалом є найбільш певними, саме вони і спричинили до розмежування жанрів.

Здається, обсяг - це не так суттєво, особливо коли йдеться про талановитий твір. Можна написати щось маленьке і геніальне, а можна — щось велике і бездарне, як і навпаки. Однак для природи жанру це не дрібничка. Великий обсяг тягне за собою безліч інших якостей. Ми вже наголосили на тому, що найбільший обсяг зрештою обертається реалістичним твором про історичне життя народу. Обсяг, формальний елемент, визначає зміст. І справді: якщо ми хочемо детально описати багато подій (до того ж, історичних), подати біографії, показати внутрішній світ, тобто психологію численних персонажів, розгорнути кілька захоплюючих сюжетних ліній, нам знадобиться списати чимало сторінок! Якщо ж ми нашу оповідь про якусь подію хочемо втиснути в кілька сторіночок тексту, нам доведеться зупинитись на одному персонажеві, а ще кількох осіб, необхідних для сюжету, хіба згадати, описати одним-двома реченнями. Обсяг тисне, вимагає певної оповідної манери: чи ми зупинятимемося на кожній деталі, смакуючи кожен штрих, як у панорамному романі, чи, навпаки, зовсім відмовимось від описів, зосередившись лише на самій суті події, як у новелі. І зображення людини, й інтонація, і всі мовні засоби — все так чи інакше залежить від обсягу. Бо всі епічні жанри — оповідні, а оповідь розташовується у часі і просторі. їй зовсім не байдуже, скільки відведено місця і часу на її перебіг. Саме обсяг визначає хронотоп твору (часо-просторові особливості розгортання подій). Якщо ми хочемо, наприклад, написати оповідання на історичну тему (чом би й ні? митець вільний ставити собі будь-які цілі), то муситимемо відразу вирішити проблему стиснення, скручування (архівації, кажучи комп´ютерною мовою) часу, щоб він вмістився на кількох сторінках. Можна події стисло переказати, але чи вийде у нас цікаво? художньо? Чи не можна зробити так, щоб події розгорталися одночасно у кількох місцях, у кількох часових смугах? Можна: всіма добре знаємо, для прикладу,ефективний прийом розширення часових меж без нарощення великих обсягів тексту — це спогади героїв про минуле. Словом, заданий обсяг

диктує прийоми, засоби зображення, інакше кажучи, визначає специфіку жанру. Найцікавіші, найпопулярніші в останнє століття епічні жанри — це роман і новела. Про ці жанри варто поговорити окремо.

Хоча вже в античній літературі трапляються твори, які можемо назвати романами («Золотий осел» Апулея), історія роману як жанру починається значно пізніше. Річ у тім, що прозові оповіді про пригоди звичайних людей (не героїв), які потрапляють у прикрі і смішні ситуації, тривалий час не вважались мистецтвом слова. Все ж поважним твором мистецтва для людей Античності і Середньовіччя, і навіть подальших епох, аж до Класицизму, був твір на поважні теми із серйозними проблемами і героїчними персонажами. Щоправда, у Середні віки існували оповіді про славні подвиги лицарів, які згодом назвуть лицарськими романами. Однак цих оповідей не вистачило для усвідомлення і канонізації жанру. Хоча накопичення цих творів, які почали називати романами, підкреслюючи їх простонародність (вся поважна література писалася латиною, а оповіді для простолюду інших країн Європи, які не знали латини, писались їхніми рідними мовами, тобто романськими), зіграло свою роль. З´ява таких видатних творів європейської літератури, як «Дон Кіхот» Сервантеса, «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, «Пригоди Гуллівера» Свіфта, «Робінзон Крузо» Дефо — все це етапи накопичення романних жанрових елементів. Важливий етап у розвитку роману — Просвітництво (просвітницький роман — вагома сторінка в історії жанру), не менш важливий — Романтизм. Але канонізація жанру і його раптове поширення відбулося в XIX столітті. І цей розквіт тісно пов´язаний із засадами реалізму. Стало зрозуміло, що роман — ідеальний жанр для оповіді про події зовнішнього світу, тим паче коли об´єктом зацікавлення митця стає історія, соціальне життя народу. Об´єктивація людської особистості, її вмонтовування в соціальний контекст здійснилося за допомогою роману XIX століття. Роман швидко став найбільш популярним жанром і відтоді ніколи не втрачав своїх позицій. Щоправда час від часу в літературознавстві відбувалися широкі дискусії з приводу нібито занепаду романного жанру. Розпочинали ці дискусії, як правило, митці, яким здавалося, що роман вичерпав свої можливості і підійшов до свого кінця. Найбільш широкі дискусії відбулися на початку і в середині XX століття. Щоразу знаходилися ті, хто голосно віщував смерть романові. Відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гасет у 20-і роки узагальнив першу дискусію про роман і спробував розібратись у її витоках. Його праця називалась «Думки про роман». Він погодився з тим, що роман перебуває у кризовому стані. І романтичний, і реалістичний роман тривалий час розвивалися за рахунок опановування все нового життєвого матеріалу. Життя постачало теми, сюжети, героїв і забезпечувало жанрові розквіт. Але за півтора століття життєві теми вичерпалися. На початку XX століття вже важко було здивувати читача свіжим сюжетом. Усі вони стали повторюватися, комбінуючи відпрацьовані елементи. Роман надто прив´язаний до дійсності, надто від неї залежить. Життя ж не може розвиватися так швидко, щоб весь час забезпечувати розвиток жанру.

Рано чи пізно мусив настати час, коли читач відкладає кожен роман з відчуттям (або й певністю), що він вже щось подібне читав.

Однак для роману ще не все втрачено, зауважив Ортега-і-Гасет. Уважно вивчивши жанрову природу відомих романів: Сервантеса, Достоєвського, Бальзака, Флобера та інших класиків, він дійшов висновку, що роман відновить свої позиції, якщо головним об´єктом зображення зробить не зовнішні життєві події, а той світ, який існує в уяві. Вигадка, фантазія і психологія — ось що може стати каталізатором для розвитку роману. І філософ виявився точним у своєму передбаченні. Новий стимул для розвитку жанру дав модернізм, з його поглибленим суб´єктивним психологізмом, і наукова фантастика, яка відкрила практично необмежені перспективи в розробці нових сюжетів.

Жанрових форм роману тепер накопичилось дуже багато. Тому існує гостра необхідність класифікації. Найбільш поширений поділ романів по горизонталі (у сучасній літературі) — тематичний. Для романного жанру, який відчутно залежить від теми, це доцільний критерій: соціально-психологічний роман, історичний, пригодницький, виробничий, воєнний тощо. Існує класифікація також в історичному розрізі: кожна епоха сформувала свою жанрову форму роману, тому варто виділити античний роман, лицарський роман, буржуазний, просвітницький, романтичний, реалістичний, натуралістичний, модерністський, постмодерністський роман.

існують жанрові класифікації на основі інших критеріїв. Масова література з її настановою на розважальність і прибуток виробила такі жанри, як трилер, фентезі, еротичний роман, роман жахів, роман катастроф, детектив, наукову фантастику тощо. Елітарна література плекає свої жанри; роман-притча, роман-міф, роман-легенда тощо. Роман виявився універсальним жанром, рівною мірою популярним і серед масового читача, і серед читачів з вимогливими естетичними смаками.

Якось мірою повторює історію розвитку роману (але вже в іншій, так би мовити, ваговій категорії) новела. З приводу цього жанру теж неодноразово виникали суперечки, його охоче досліджували науковці всіх часів і народів. Якщо оповідання як важливий жанр малої прози почало канонізуватися лише в XIX столітті, то новела — жанр поважного віку. Його виникнення і водночас поширення припадає на добу Відродження. Буквально новела означає новина. Це була оповідь про якусь неймовірну, але цілком достовірну подію, яка поширюється за допомогою чуток Як правило, це анекдотична історія з неймовірними ситуаціями, щось несподіване, незвичне, парадоксальне, таке, ідо порушує спокійний, буденний плин життя, все перевертає догори коренем, але зрештою залишає по собі не стільки руйнацію, скільки легкий переляк і здивування. Часто оповідь про таку подію насичується комічними елементами, зберігаючи зв´язок з анекдотом. Однак поступово новела набувала більшої серйозності і зрештою перестала асоціюватися з жанровим родичем — анекдотом. Бувають і цілком серйозні, навіть трагічні новели. І все ж новела — це канонічний жанр. Тобто існування новелі забезпечує певна жанрова будова, наявність стійких компонентів, вилучення яких знищить жанрову основу твору, перетворить новелу на оповідання. Що ж це за стійкі жанрові елементи? Новела зосереджена на одній події. При цьому її подієвість максимально стисла і напружена. Новела — це подія в її чистій, ніби аж оголеній суті. Дамо визначення події — визначимо одночасно і новелу. Подія — це раптове порушення плину життя. Внаслідок якогось вчинку, несподіваної обставини життя змінює свій характер чи напрямок. Події бувають різного масштабу. У новелі не йдеться про глобальні, масштабні події, що змінюють життя багатьох людей. Як правило, це невеличка подія, яка втручається в життя одного чи кількох людей, роблячи всіх оточуючих сторонніми спостерігачами. Коли всі люди разом перебувають усередині події, вони лише переживають її і не здатні дивитися на неї збоку. Невеличка, але яскрава подія у приватному житті окремої людини дає можливість іншим людям бути осторонь і спостерігати, роблячи певні висновки, аналізуючи, набуваючи життєвого досвіду. Про такі події люблять розказувати сусідам, знайомим, чутка про них швидко поширюється. І ще: подія — це зіткнення, яке завершилось нетрадиційно, не так, як звичайно завершуються подібні зіткнення.

Отже, новела зосереджується на кістяку події, а тому її описовість завжди стисла, лаконічна, виразна, експресивна. Вона відсікає все зайве (у тому числі і персонажів, які не мають безпосереднього стосунку до події). Напружена інтрига і несподіваний фінал — жанротвірні компоненти новели. Саме вони мусять залишатися за будь-яких змін, аби новела залишалася новелою. Натомість оповідання демонструє порівняно мляву, неспішну оповідність, бо завжди зосереджене не стільки на зовнішньому боці подій, скільки на внутрішньому — через сприйняття героїв. Новела і оповідання — це оповідь про подію у зовнішньому світі і оповідь про переживання події у внутрішньому світі, тобто своєрідні полюси, між якими існують всі епічні жанри. А оскільки це малі форми, то вони пропонують читачеві своєрідний конспект оповідності двох типів. Аби навчитись оповідати, треба опанувати жанри новели і оповідання

Критерій обсягу важливий для оповіді. Однак він виявляється не менш важливий і в ліриці, щоправда, дещо з інших причин. Ліричний твір за природою своєю тяжіє до малих обсягів (епічний навпаки — до великих, а драма, як завжди, тримається середини, точніше, мусить рахуватися із законами театру: ні надто довго, бо глядачеві не вистачить терпіння, ні надто коротко, бо глядач не встигне зосередитись і сприйняти твір належним чином). Якщо ліричний твір збільшити в розмірах, він втратить зв´язок із теперішнім (зараз — це мить між минулим і майбутнім), стане «провалюватися» у минуле, а отже, ліричність втрачатиме чистоту, доповнюватиметься чимось зовнішнім, тобто епічним. Зрештою про емоції довго писати і слів нема. Про що пишуться довгі вірші (які зрештою проростають у невеличкі поеми, тобто стають ліро-епічними)? Це або опис пейзажу, або якісь елементи події, невеличкий сюжет, тобто сфера епосу.

Японська поезія протягом тисячоліття плекала лише дві жанрові форми: хокку (трирядковий вірш) і танка (п´ятирядкоеий). Це — оптимальний обсяг для ліричного самовиразу. Усе інше — за межами лірики, царина епосу. Тому для ліричних жанрів має значення кожен звук. Інтонація короткого ліричного твору значно змістовніша, аніж інтонація оповідної прози.

Ліричні жанри можна також розділити на короткі і довгі (такий поділ з´явився в японській поезії XX століття, коли поети, наслідуючи європейську літературу, збільшили обсяг своїх віршів), але такий критерій не є актуальним, якщо типова лірика — це короткий твір. Зрозуміло, що всі довгі вірші щось запозичують від епосу і не є чисто ліричними.

Звісно, не всі типово ліричні твори європейської поезії такі короткі, як жанри східної поезії. Все ж у короткому вірші нема змоги відтворити складний душевний стан. Внутрішня конфліктність, стан вибору, сум´яття, психічного дисбалансу відбиваються на обсязі, подовжують ліричний твір. Але відчуття ліричної міри змушує поетів прагнути в будь-якому випадку до стислості.

Слід сказати, що класифікація ліричних жанрів — проблема теж доволі давня, з численними суперечками, не менш гостра, ніж з епічними жанрами. У ліриці існують канонічні форми, але зрештою кожен поет намагається відшукати власну. Більшість ліричних творів літератури не надаються до чіткого жанрового визначення: це просто вірш або поезія. Лірика формує свій зовнішній вигляд у конкретному часі і конкретній системі віршування, і тільки завдяки цьому має певну жанрову оформленість. Для визначення жанру ліричного твору часто вживають суміжні поняття: вірш (тобто віршована форма), терцини, катрени, сонети (назви канонізованих строф), ямби (розмір силабо-тонічного віршування), дольники, акцентні вірші, верлібри (означають належність до певної системи віршування).

У шкільній практиці поширений тематичний поділ лірики (пейзажна, інтимна, філософська, громадянська тощо), однак він останнім часом все частіше піддається критиці — як науковців, так і поетів. Це загалом не досить коректний критерій, оскільки тема — це атрибут зовнішнього світу, а лірика має справу із внутрішнім, який на теми розмежувати неможливо.

В античній літературі існувала доволі розгалужена система ліричних жанрів (більшість з них вже належить історії, тобто відмерли, або ж існують у формі пародій, як от ода). Але якщо ми придивимось уважніше, то типово ліричними є лише короткі вірші з приводу особистих переживань (лірика Сапфо, Овідія). Що ж стосується таких жанрів, як оди, гімни, пеани, сатири, епіграми, епітафії тощо, то не важко помітити: вміст власне лірики у них не є визначальним. Це твори, які призначені для оспівування, висміювання і оплакування когось чи чогось. Тобто завжди мають чітку (і досить активну) прив´язку до чогось зовнішнього. Тому сьогодні важко погодитись, що ода чи сатира — це така вже лірика. Ода, принаймні, досить часто не була ні щирою, ні відвертою, не кажучи вже про інші ніжні почуття, властиві ліриці. Частіше це чисто кон´юнктурне висловлення ставлення поета до високоповажної персони, як от, приміром, оди російських поетів Ломоносова та Державіна з приводу днів народження чи інших дат у житті царської сім´ї. Емоції, звісно, залишаються основними у структурі всіх зазначених жанрів, але вони замовлені, а отже, не зовсім ліричні.

Сучасні науковці пропонують все нові класифікації. Скажімо, останнім часом популярним став поділ на медитативну і сугестивну лірику: у першій домінує раціональне (роздум, рефлексія), у другій — емоційне (спонтанний вираз емоцій). Можна застосувати й інші критерії, шкоди від цього не буде, оскільки кожен критерій, якщо він сам по собі обумовлений, дає нам можливість глибше усвідомити якість риси у жанровій природі творів.

Жанровий поділ драматичного роду літератури, у згоді з власною специфікою, надає перевагу іншим критеріям. Ще в античності усвідомилися жанрові полюси, між якими відтоді існує і здійснює свої пошуки драма: це трагедія і комедія. Вже античність знає блискучих майстрів і одного, й другого жанру: досі йдуть на сценах світу комедії Аристофана, трагедії Еврипіда. Арістотель багато уваги приділив розмежуванню цих жанрів, вводячи такий критерій, як високе і низьке в житті людини. Високе, героїчне, драматичне в житті суспільства, ставши предметом зображення, формує жанр трагедії, відповідно низьке, жалюгідне, потворне і смішне стає основою комедійних жанрів.

Сьогодні можна додати до Арістотелевих міркувань чимало нових спостережень, але всі вони лише підтвердять геніальність здогадки видатного філософа давнини. Основний критерій для жанрового поділу драми — це, фактично, естетичні категорії. Низьке, потворне, комічне, смішне з одного боку, прекрасне, високе, героїчне — з іншого — це естетичні категорії, які визначають взаємини мистецтва і дійсності. Життя складається з недоліків і досягнень, з потворного і прекрасного, смішного і трагічного. Це різні, протилежні і взаємопов´язані сфери життя. Роблячи їх предметом зображення, митець формує позицію, висловлює оцінку. Він не відкидає того, що йому не подобається, а намагається показати таким чином, аби інші зрозуміли, що це неправильно, що у житті все подібне треба долати. Усе, що митцеві подобається, він утверджує у своїх творах як зразок, ідеал для наслідування, як ціль, мету, що надихає. В одному випадку ми сіємось, усвідомлюючи недосконалість життя і зневажаючи її, в інших випадках ми плачемо, не погоджуючись з тим, що ідеальне, прекрасне знищується, нехтується в реальному житті. Сміх і сльози — ознаки певного емоційного стану, але водночас і ставлення до світу. Одні видовища у театрі викликають сміх, інші — сльози. До кожного з цих станів приєднується ціла палітра складніших переживань. Але сутність жанру визначають у першу чергу наші емоційні реакції. Якщо ми досхочу насміялись, нема сумніву в тому, що ми дивились комедію, якщо ж ми заплакали хоча б у фіналі, це означає, що ми потрапили на трагедію. Сміх і сльози у глядацькій залі — це звільнення від напруги, від страху і закомплексованості. Це конструктивні стани, через які відбувається цілюща дія мистецтва.

Аби зрозуміти, як і коли життя стає мистецтвом (а сміх і сльози — стрижнем жанру), спробуємо порівняти сміх у житті і в театрі (чи в кіно).

Відомий французький філософ Анрі Бергсон, автор філософського дослідження сміху, вважав, що у житті сміх — це відплата загалу одному, тому одному, який щось зробив неправильно, порушив якісь загальновизнані норми. Натовп завжди потішається над диваками. Він шукає розваги в тому, щоб зловити когось на порушенні правил і висміяти: хтось зодягнувся не так, хтось не так поводиться, або й просто – спіткнувся і впав у людному місці. Пам’ятаєте старі комедії за участю Чарлі Чапліна? Його герой весь час спотикається, падає, наштовхується на якісь речі, потрапляє під автомобіль, щось розбиває – це дуже смішно.

А ще пригадайте початок роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»: там натовп сміється під час конкурсу потворних масок. І коли висунув голову Квазімодо, показавши замість маски своє справжнє обличчя, сміх досяг апогею. Зараз над потворними людьми вже ніхто не сміється, це вважається ознакою невихованості, браку людяності. Раніше ж потворне було цілком законним предметом для висміювання. Щоправда, сміх цей, як вважав інший відомий знавець сміху, літературознавець М. Бахтін, був доброзичливий. Натовп потішався над тими, хто виділявся, аби вирівняти всіх, повернути кожного, хто чимось виокремився, у лоно свого природного організму, того колективу, в якому він існує. Колектив плекає все спільне і відкидає (висміює) все відмінне. Отже, сміх – це зброя загалу проти одного, що перестав належати загалові. Сміх – річ надзвичайно образлива і принизлива. Це справді нищівна зброя.

Однак розвиток людства йде в напрямку індивідуалізації і персоналізації. З кожним століттям суспільство все більше цінує неповторність людської особистості. Людина мусить виділитися, покинути теплу колиску колективного життя і йти далі в життя самостійно. Сміх і зараз супроводжує диваків та самітників. Але завдяки мистецтву все більше людей усвідомлює, що саме диваки рухають історію, тягнуть людство вперед.

Комедія як жанр утворилася тоді, коли у свідомості людей один протиставився багатьом, людина і загал (особистість і суспільство) зустрілися віч-на-віч, стали один напроти одного, а не плі-о-пліч, як стояли спочатку, у первісному суспільстві. Сили одного і всіх надто нерівні. Загал без значних зусиль, одним лише сміхом знищує одного. Але глядачі, сміючись над пригодами дивака, звільняються від страху перед грізним загалом, перед державою, яка уособлює силу загалу. Їм здається, що зіткнення одного з усіма – це весела боротьба, змагання без особливих втрат. Сміх у житті (багатьох над одним) – принизливий і образливий. Сміх у глядацькій залі над пригодами героя – конструктивний. Герой – це опосередковане (виокремлене, узагальнене) життя. Сміючись над героєм, ми сміємось не стільки над конкретною людиною, скільки над певними рисами, вчимось усвідомлювати ці риси, помічати їх в оточуючих людей і в собі, а отже, відкидати як небажані, змагатися з ними.

У комедії суб’єкт і об’єкт, людина і світ зіштовхуються, аби жартома помірятися силами і мирно розійтися. Комедія як жанр – це не лише смішне, а й оптимістичне, вона вселяє надію на те, що світ і людині можна змінити на краще. Крім того, обов’язковим жанротвірним компонентом комедії є щасливий кінець (хеппі енд, як зараз полюбляють казати).

Щасливий кінець визначає значну кількість не лише драматичних, а й епічних жанрів. Можна сказати, що благополучне завершення подій - кінець, який якоюсь мірою спрощує та ідеалізує життя. Це романтичний погляд на світ, примирення зі світом, зняття конфліктності. Тому всі розважальні жанри масової літератури обожнюють хеппі енд. Щасливий кінець визначає жанр мелодрами. У ній може бути скільки завгодно сліз і трагедій, але їхнє сприйняття визначається непохитною певністю глядача, що рано чи пізно все закінчиться добре.

Таким чином, сміх, змагальна конфліктність і її щасливе завершення — жанротвірні елементи комедії.

Те ж саме, але зі знаком оберненим, можна сказати про трагедію. Трагічне у житті завжди пов´язане зі смертю людини і є найбільш неприємним, відштовхуючим, тяжким. Багато людей уникають бути свідками трагічних ситуацій, їм стає погано від самого вигляду крові, смерті. Споглядання смерті викликає пригнічений стан, невроз, змушує думати про власну смерть і страждати від думки про її неминучість. Цілком інша річ — криваве бойовисько на сцені. Гора трупів у кінці дії зовсім не означає, що ми втратимо життєву рівновагу. Навпаки, саме після споглядання смерті на сцені людина почувається певнішою. Поплакавши над героєм, який сподобався, але загинув, глядач відчуває звільнення від страху перед смертю. Смерть на сцені яскраво демонструє те, що у реальному житті побачити неможливо: після людини все одно щось залишається. Вмираючи, вона щось захищає, щось утверджує, залишає після себе якийсь слід. Ще Арістотель назвав дію трагедії катарсисом, чарівним очищенням. Наплакавшись від співчуття до героя, який загинув, людина очищається від тих деструктивних емоцій, глибоко вкорінених у її психіці, які живляться страхом перед смертю і ушкодженням.

Так само як для комедії важлива змагальна конфліктність, для трагедії визначальною є конфліктність гостра, непримиренна. У трагедії один і всі сходяться віч-на-віч для боротьби не на життя, а на смерть. Звісно, оскільки сили надто нерівні, загинути мусить один (трагедія — це смерть одного чи кількох героїв у нерівній боротьбі за щось). Але глядач, співчуваючи одному, стає на його бік і вчиться не боятися загалу, кидати йому виклик, коли йдеться про важливі життєві цінності. Не завжди загал має рацію, інколи саме один є тим єдиним рятівником, на якому тримається світ. І коли він гине, його естафету мусить підхопити той, хто це усвідомив.

Велика трагедія порятунку світу ціною смерті одного — життя Ісуса Христа. Відтоді окрема людина, навіть коли залишається сама супроти всього світу, знає — у неї є підтримка на небесах. Добровільна смерть (жертва, офіра) може стати початком безсмертя, вічного життя.

Комедія і трагедія, як сміх і сльози, — два полюси, два різновиди конфлікту людини зі світом. Але в реальному житті чисті полюси виявляють себе рідко. Частіше сміх і сльози існують разом, як загалом трагічне і комічне. Тому розвиток драматичних жанрів — це коливання між трагедією і комедією та різноманітні комбінації смішного і трагічного.

Твори видатних драматургів античності і пізніших епох можна легко розділити на дві групи — на комедії і трагедії. Практично аж до епохи романтизму драматичні жанри плекали чистоту: комедії були комедіями, трагедії — трагедіями. Згадаймо Шекспіра, Мольєра, Кальдерона. Не випадково класицисти доклали багато зусиль, аби канонізувати це протистояння і уникнути змішування жанрових елементів. Мабуть, усі приписи класицистів дуже важливі і мають під собою вагомі підстави, навіть ті з них, які зараз здаються невиправданими і навіть дещо комічними. Скажімо, знаменита вимога трьох єдностей: місця, часу і події. Чому, справді, класицисти вважали, що події у драмі не повинні тривати довше, аніж одну добу? Чому в одному лише місці? Чому подія мусить бути одна, а не кілька? Вже просвітники піддали ці правила критиці і часто їх порушували. Однак якщо подумати... Класицисти взяли ці правила не зі стелі, а з глибокого осмислення природи драматичного мистецтва, тісно прив´язаного до театру. Глядача, який прийшов у театр подивитись виставу, слід змусити бути уважним, треба, щоб він не відволікаючись і водночас не надто втомлюючись, стежив за подією від початку до кінця. Зміна на сцені місця дії — це обов´язково зміна декорацій, для театру копітка. Розгалужена подієвість, розтягненість у часі послаблює напругу, згладжує конфліктність, вимагає багато персонажів, що теж не бажано. Словом, драматургу певні умови диктує театр. Але річ навіть не в тім. Класицисти впадали у крайність, розмежовуючи і протиставляючи комедію і трагедію, — без сумніву це так. Водночас саме завдяки послідовному розмежуванню комедія і трагедія змогли накопичити, відпрацювати і довести до певного рівня досконалості свої жанрові елементи. Коли обидва полюсні жанри досягли апогею в розвиткові, настала пора нового етапу — періоду поєднання двох крайностей.

Втім, в історії народного театру завжди існували так звані неканонічні жанри, які досить вільно обходились із жанровими компонентами. Але здебільшого народний театр полюбляв різноманітні комедійні жанри, доповнюючи їх то ляльками, то масками, то музикою, танцями, співом. Усі ці надбання народного театру пригадали і використали драматурги і режисери XX століття, саме того періоду, коли розмежування драматичних жанрів остаточно втратило полюсність, власне комедія і трагедія стали рідкісними жанрами. Більшість драматичних творів XX століття (та й XIX) розташовуються посередині між комедією і трагедією, тобто є просто драмами.

Драма, уникнувши крайностей полюсних жанрів, запозичила дещо і від комедії, і від трагедії. Та в цілому драма XIX століття, яка досягла розквіту у творчості видатних драматургів порубіжжя — Б. Шоу, Г. Ібсена, А. Чехова, Лесі Українки та інших — це занижений (більш реалістичний, менш патетичний) варіант трагедії.

Натомість модерністська драма XX століття, досягши апогею в так званій драмі абсурду, демонстративно існує між комедією і трагедією, і часом настільки демонстративно змішує комічне і трагічне, що створюється трагіфарсова форма (якою, власне, і є драма абсурду). Активно змішував елементи трагічного і комічного відомий український драматург Микола Куліш. У найтрагічніших його творах («Народний Малахій») деякі ситуації викликають сміх. Водночас його нібито комедії («Мина Мазайло») викликають прикрі почуття, ховають за смішною анекдотичною історією трагедію. Загалом драматурги XX століття намагаються уточнювати жанрову природу твору за допомогою додаткових означень: драма-феєрія, містерія-буфф, оптимістична трагедія тощо. У широкому вжитку такі жанрові визначення, як інтелектуальна драма, драма абсурду, хоча ці означення вказують не лише на жанрову природу, а й на певний художній метод, стиль, світоглядну позицію автора.

Окрема сторінка театральних жанрів — це синтетичні твори, де, окрім драматичного тексту, широко використовуються музика, спів, танці. Усі вони визначають свою жанрову природу залежно від домінанти комічного чи трагічного: водевіль і оперета близькі до комедії, опера — до трагедії.

Як би не змішували жанрові компоненти драматурги XX століття, все одно трагедія і комедія залишаються визначальними для всіх жанрів драматичного роду. Домінанта того чи іншого стає основою кожного нового жанрового утворення.

Важливу роль у природі всіх жанрів має різновид художньої мови. Знову, зовсім не випадково, таких різновидів виробилося за всю історію існування мистецтва слова лише три: проза, вірш, драма (у значенні діалогічного мовлення).

Проза — це буквально проста мова, мова, яка найближче стоїть до загальнонаціональної мови, тієї мови, якою користуються всі люди у різних сферах життя. Вірш — це мова, що вертається, повторюючи одні і ті ж елементи.

І нарешті, монологічність і прози, і вірша мусить доповнюватися мовою діалогу, який диктує свої закони. Діалог може бути як віршовим, так і прозовим (і тут відчувається серединне положення драми), але загалом діалогічна мова суттєво відрізняється від прозової і віршової. Прозова мова — це монолог людини про події, віршована мова — це монолог про власні переживання, діалог — це розмова, це питання і відповідь, сказане і почуте, голос і відлуння разом. Саме в діалозі з найбільшою яскравістю втілюється комунікативна сутність мови. Діалог ніби зумисне створений для вияснення стосунків між людьми, між людиною і світом. Хоча проза не завжди є епосом (є вірші у прозі, ліричні етюди тощо), хоча вірш не завжди є лірикою («Іліада» і «Одіссея» — віршовані епічні твори), зрозуміло, що епічні жанри люблять прозу, ліричні тяжіють до вірша, а драма неможлива без діалогу. Отже, можна узагальнити нашу розмову простою схемою:

Слід пам´ятати, що на схемі показана загальна тенденція, а не повна взаємозалежність понять. Епос є і реалістичний, і романтичний, і модерністський, але настанова на об´єктивність (об´єкт домінує над суб´єктом) споріднює епос з реалізмом і прозою.

Модернізм посідає серединне місце між романтизмом і реалізмом, так само, як драма знаходиться посередині між лірикою і епосом, тому природа модернізму (єдність суб´єкта і об´єкта) найяскравіше увиразнюється в драмі.

Питання для самоконтролю:

  1. Відколи існують епос, лірика і драма? Хто і коли поділив літературу на три роди?
  2. Що таке епос? лірика? драма? (дайте коротке і довге визначення).
  3. За якими критеріями можна поділити літературу на частини?
  4. Згідно з якими критеріями ділили літературу на роди науковці від Аристотеля до сучасності?
  5. Що таке жанр? Назвіть епічні, ліричні, драматичні жанри. Яка їх родова ознака?
  6. Чи утворюються жанри між родами? Наведіть приклади.
  7. Які критерії використовуються для розмежування епічних жанрів? ліричних? драматичних?
  8. До якого типу художнього світосприйняття тяжіє епос? лірика? драма?
  9. Якій художній мові надає перевагу епос? лірика? драма?

Рекомендована література:

  1. Аристотель. Поетика. — К.,1967.
  2. Буало Н. Мистецтво поетичне. — К.,1967.
  3. Гете И., Шиллер В. Об эпической и драматической поэзии // Гете И. Об искусстве. — М., 1975.
  4. Ортега-і-Гасет X. Думки про роман // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — К., 1994.
  5. Скирда Л. Сучасна українська поема. — К.,1991.
  6. Фащенко В. Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання (1917-1967). — К.,1978.
  7. Хализев В. Драма как род литературы. — М.,1986.
  8. Чернец Л. Литературные жанры. — М.,1982.
  9. Юриняк А. Літературні жанри малої форми. — К., 1996.