Порівняльне літературознавство

10.3. Мистецтво та інші сфери духовної культури

Щоби глибше збагнути специфіку мистецтва, до нього застосовують міждисциплінарний підхід, зіставляючи його з наукою, мораллю та іншими сусідніми царинами духовної культури. «Істина», «добро», «краса» - так мовою традиційної філософії окреслюються функціональні сфери науки, релігії й мистецтва. Притім відзначають, що наука оперує розумовими категоріями, теоретичними положеннями, достовірними фактами й узагальненими поняттями, прагнучи до правдивих знань про загальні закономірності об´єктивної дійсності - аби дати людині певні орієнтири в навколишньому космосі. Прихильники сцієнтизму вказують на пізнавальну цінність літературних шедеврів, здатність багатьох митців передбачати події і навіть випереджати наукові відкриття (Леонардо да Вінчі відкрив принцип літальних апаратів, у романах Жуля Верна описано підводний човен...). Проте кожному зрозуміло, що роман чи поетична книжка - це не підручник з авіації, мореплавства, біології чи географії. Коли потрібна реальна інформація, жоден читач не довіриться найвидатнішому літературному шедеврові, а звернеться до компетентних наукових джерел. Якщо наукові гіпотези перевіряємо експериментально, зіставляючи їх з фактами, то нікому ще не спало на думку цінити літературний твір за відповідність реальним фактам. Бо ж мистецтво - це вільна гра творчої уяви, джерело неповторних естетичних вражень, інструмент духовного самовдосконалення іншого, внутрішнього, космосу - людської душі.

Ці відмінності окреслюють за допомогою понять фактуальності та фікціоналвності. Фактуальними є дискурси, які щось стверджують про реальну дійсність, а фікціональними - ті, що не претендують на істинність і тому дають повну свободу читачевій уяві. Арістотель у дев´ятому розділі «Поетики» зіставив поезію з історією та філософією за критеріями фікціональності і фактуальності:

Завдання поета - говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий - прозою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий - про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію - поезія говорить більш про загальне, а історія - про окреме

Внутрішньо організуюча, духовно оновлювальна, надихаюча місія зближує мистецтво з релігією - сферою віри, котра підтримує людину й допомагає їй достойно пройти свій шлях у цьому хисткому, непевному світі. Світ наш безмежний, і наука ніколи не осягне його повністю - а власне це осягнення є заповітною мрією людською. Тому й наука не витіснить віри. Наука й релігія існують у площинах, які ніколи не перетинаються. Людському Я, загубленому в просторах вічності, релігія дає те, що неспроможна дати наука, а саме - віру в цілісність світу, сенс і безконечність нашого буття в ньому. Релігійні догми, як і мистецькі образи, не піддаються спростуванню фактами реальної дійсності. Однак на відміну від релігійного постулату, у який віримо беззастережно, мистецький образ - навпаки - потребує свідомого ставлення до себе як до цілковитої творчої вигадки.

Так само мораль вимагає від кожного громадянина обов´язкового дотримання певних етичних норм, тоді як мистецькі цінності є справою особистісного смаку - вони функціонують вільно і загальнообов´язкових приписів тут бути не може.

У XIX - на початку XX ст. погляди на стосунки мистецтва з іншими сферами суспільної життєдіяльності розмежувалися на утилітарні й естетські. Утилітаризм * розглядає мистецтво як засіб для досягнення найрізноманітніших суспільних цілей. Представники утилітаризму - Дж.-Ст. Мілль, М. Драгоманов, ранній І. Франко, С. Єфремов. Войовничий різновид утилітаризму властивий був радянському літературознавству. З утилітарної точки зору, мистецтво є службовою (ужитковою, несамостійною, посередницькою, інструментальною) цінністю і виконує пізнавальну, інформативну (комунікативну), виховну, соціально-організуючу (ідеологічну), розважальну (гедоністичну) та інші ужиткові функції. Притім виявляється вторинний (дублюючий) характер тих функцій (бо ж кожну з них виконує спеціалізована галузь: наука - пізнавальну, ЗМІ - інформативну, сім´я і школа - виховну тощо), через що мистецтво втрачає не лише специфіку, а й будь-який сенс (крім хіба що декоративного, прикрашувального). Звісно, пізнавальну функцію краще виконує наука, інформативну - преса, виховну - школа, а ідеологічну - політика...

Натомість естетизм підкреслює специфічну, незамінну функцію, в якій мистецтво виступає не як засіб для досягнення інших цілей, а як абсолютна (незалежна, досконала, унікальна) самоцінність і самоціль для людини, бо ж мистецький шедевр, котрий сприймається моїм Я, це не що інше, як мої власні думки і переживання, творчі сили й можливості, об´єктивовані в мистецькому творі. Розмаїтих естетських позицій дотримувались митці Ренесансу, романтики, символісти та неоромантики («Молода Муза», «Українська Хата», М. Євшан, Б.-І. Антонич та ін.).

Отож поезію як мистецтво слова зіставляємо з іншими мистецтвами (музика, малярство, скульптура) і протиставляємо науковій літературі, діловим текстам, політичній сфері й буденному мовленню, на відміну від яких вона є автономною цариною творчої уяви, почуттєвої експресії, самоцільної і самоцінної гри, неутилітарної мистецької краси, хоча й вибудуваною з мовного й семантико-культурного матеріалу зовнішнього, позамистецького світу. Звісно, будь-які розмежування і протиставлення є умовними і не заперечують синтезу різних видів духовної діяльності, тобто поєднання науки і мистецтва, інтуїції та інтелекту, образу та ідеї, есеїстики і розповіді («Сад божественних пісень» Сковороди, «Фауст» та «Поезія і правда» Ґете, тетралогія «Перстень Нібелунґів» Ріхарда Ваґнера, «Мій Ізмарагд» Франка, «Маятник Фуко» Умберто Еко).

Міждисциплінарним зіставленням поезії з іншими видами духовної діяльності добре відповідає дискурсивний підхід. Вже О. Потебня та І. Франко наголошували на неоднаковій ролі, яку відіграють мовні засоби у мистецькій та науковій сферах інтелектуальної діяльності людини. У трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898-1899) І. Франко розглянув поетичний і науковий тексти як різнотипні способи мовлення (дискурси) - вони відмінним чином і з неоднаковою метою вживають одну й ту ж нашу буденну мову, по-різному використовують семантичну силу, якою володіють «слова яко сигнали, що викликають в нашій душі враження в обсягу всіх змислів» Якщо мистецьке мовлення характеризується цілісністю, експресивністю, асоціативністю і багатозначністю, сугестивністю, то термінологічна мова науки є аналітичною, безоцінною, однозначною, логічно аргументованою.

Наприкінці XX ст. панівні позиції посіли дві тенденції, пов´язані спільними постструктуральними концепціями антиесенціалізму та дискурсивного підходу, які сформували фарватер сучасної міждисциплінарності.

Перша тенденція полягає у сміливому зіставленні різних царин інтелектуальної діяльності (які для класичної науки видавалися цілковито протилежними і взагалі незіставними) на основі їхньої текстуальної природи, вивченні інтертекстуальних взаємин і тих взаємовідповіднос- тей між ними, усвідомлення яких здатне виконувати важливу гуманітарну місію відновлення в сучасному вкрай диференційованому і надмірно спеціалізованому світі відчуття цілісності буття, адже зв´язки людини з природою та соціумом не поділені на галузі - цей поділ запровадили ми, люди, для повнішого пізнання природи й себе.

Друга тенденція виразно окреслилася як уподібнення гуманітарних наук до художньої літератури на основі риторичного характеру обох дискурсів. Згідно з американським ученим-медієвістом Гейденом Байтом, автором знаної праці «Метаісторія: Історична уява в Європі XIX століття», наше уявлення про минувшину залежить од наративних структур, і тому історіографічний текст має риторичну природу. У книжці «Тропіки дискурсу» ("Tropics of discourse" Baltimore, 1978) Г. Вайт виділив метафору, метонімію, синекдоху та іронію як основні риторичні тропи - фігури уяви, завдяки яким ми розуміємо власний досвід. Отож, за Байтом, існують наративні способи викладу будь-якого предмета: чи то фікції, як у літературі, чи то факту в гуманітарних науках. Ніщо в цьому світі не є доступним для людини без нарації (розповіді), яка з маси безформного й асемантичного матеріалу відбирає, оцінює та впорядковує «факти» в певну фабульну послідовність історіографічного тексту, створюючи семантику хронології, логіки та ідеології. Минувшина не доступна нам безпосередньо, а лишень через посередництво різноманітних і переважно суперечливих документів. Тому й історія є не об´єктивною подією, а результатом узаємодії нара- тивів - історіографічних розповідей, які не віддзеркалюють факти, а лише інтерпретують їх, надаючи їм сенс.

Попередниками Г. Байта були Джамбаттіста Віко, італійський мислитель кінця XVII й першої половини XVIII ст., та Фрідріх Ніцше, котрий уважав, що факти - це інтерпретації інтерпретацій. Критично ставився до есенціалізму (тобто уявлень про об´єктивну сутність фактуальних на- рацій) І. Франко, стверджуючи про «традиціоналістичність» історіографії та відносність наших знань про дійсність:

Кожде людське оповідання про факт людського життя, а особливо про подію доконану більшою масою людей, містить, крім фактичної основи, домішку фантазії, і ніяке людське оповідання, хоч би найточніше і найтверезіше, не може передати ані одного т. зв. історичного факту у всій повноті його звичайно незліченних деталей та невловимих для ніяких спостережень різнородних обставинах

Звісно, це аж ніяк не означає, що історична дійсність існує лише в уяві, немов мистецька дійсність; і Ніцше, і Франко, і Байт мали на увазі, що реальність доступна нам лише через традиційні наративи, звичні тропи людської уяви. Так мистецька фікція і науковий факт виявляються зближеними на підставі текстуальної природи обох цих відмінних явищ.

Вражений аналогіями між мовою та мовленням, з одного боку, і повторенням синхронічно-діахронічної структури прадавнього міфу, з другого, К. Леві-Стросс висловив сподівання: «Можливо, колись ми виявимо, що в основі міфологічного й наукового мислення лежить однакова логіка...». Якщо К.Леві-Стросс описував міф як універсальну мову позачасових символів, що функціонує за межею свідомого сприймання, то М. Еліаде доводив, що уявлення сучасної людини про світ так само зазнають постійного впливу міфічної природи сприйняття, як і тисячі літ тому. Сьогоднішня доба комп´ютерів і космічних кораблів аж ніяк не усунула міфічну поведінку людини - змінилося лише поле діяльності міфу: він більше не домінує у суттєвих секторах життя, а витіснений на прихованіші рівні індивідуальної і колективної психіки, проте вплив його й далі залишається всевладним.

Відтак чимало сучасних дослідників трактує міф універсально - як будь-яку розповідь. Мовляв, міфічними є лекція історика про давні події, звіт дорожнього інспектора про автопригоду, версія астронома про походження Сонячної системи, освідчення юнака в коханні тощо, бо всяка розповідь так чи інакше здійснює відбір та інтерпретацію фактів: вирізняє їх з потоку буття, зв´язує причиново-наслідковими зв´язками, упорядковує в певній часовій послідовності (від експозиції до розв´язки), надає їм цілісного сенсу, доповнюючи уявою і перетворюючи згідно з тією риторичною стратегією, яку обрав розповідач, аби досягнути певної комунікативної мети.

В останні десятиліття міждисциплінарне зіставлення художньої літератури з різними науковими галузями, такими як політика, економіка, медицина, право, дослідники здійснюють на основі текстуальної природи цих дискурсів. Згідно з теоретиками культуральних студій, дискурсивний аналіз заснований на текстуальному аналізі, але виходить за межі тексту, простежуючи його зв´язки із суспільними практиками та інституціями, що їх також можна розглядати як коди й прочитувати як тексти.

За приклад такої міждисциплінарності може правити рух «Право і література», що зародився в 1970-х роках у США, а відтак у Великобританії. За допомогою аналогій з літературою та апеляції до риторичної функції і наративної природи права засновник руху Джеймс Б. Вайт та його однодумці намагаються відновити особистісний сенс і суспільний ethos, вихолощений із правничої практики машиною бюрократичної уніфікації.

Завдяки тому, що література вдається до вищої сили уяви, юрист може краще зрозуміти ширший, людський вимір свого фаху, звернувшись до оповідної сили літературної творчості

Скажімо, «Замок» та інші твори Франца Кафки, що належать до канону «Права і літератури», розповідають про закритість правничого світу і брак зв´язку між вироком, що його виносить суспільство, та відповідальністю особи. Оскільки сутність влади права випливає з ліберальних вимог, щоби люди втішалися свободою вибору в особистому житті без втручання держави, цей роман викликає в читачів образ їхніх власних страхів і водночас передчуття жахіть, на які може перетворитися життя, де панують бездушна судова система і безвідповідальні юристи.

Варто звернути увагу й на застереження, що лунають із різних боків. Скажімо, надмірний ажіотаж гуманітаріїв навколо міждисциплінарності зазвичай викликає посмішку на устах деяких адептів точних наук. Нещодавно науковий світ був шокований таким скандалом: 1996 р. на сторінках впливового часопису "Social Text" професор фізики Алан Сокал опублікував статтю "Transgressing the Boundaries: Toward a Transformative Hermenevtics of Quantum Gravity" («Перетинаючи кордони: До питання про трансформативну герменевтику квантової гравітації»), котра насправді була пародією на наукову есеїстику: тут автор цитував цілком безглузді розмірковування інтелектуалів з приводу фізики й математики. Тільки-но редактори журналу видали статтю, сприйнявши її за поважну працю, як А. Сокал оголосив, що його есей - звичайнісінький жарт

І все ж переважно міждисциплінарні студії виникають не із суто академічного інтересу чи пустої цікавості, а з нагальних потреб інтеграції та актуалізації сучасного знання про світ, долання бар´єрів між теорією і практикою, доказом чого може бути згадуваний рух «Право і література», що став реакцією на занепад авторитету права в суспільстві і його формалізацію у фаховому середовищі.