Діяльність прокурора у кримінальному судочинстві з відшкодування завданої злочином шкоди

4.5. Відшкодування шкоди, завданої злочинами, вчиненими з використанням джерел підвищеної небезпеки

З використанням джерел підвищеної небезпеки можуть бути вчинені, зокрема, злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (розділ ХІ КК України), проти довкілля (розділ VIII КК України, проти безпеки виробництва (розділ Х КК України), окремі військові злочини (ст. 414 «Порушення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення», ст. 415 «Порушення правил водіння або експлуатації машин», ст. 416 «Порушення правил польотів або підготовки до них», ст. 417 «Порушення правил кораблеводіння» тощо). Самим поширеним у слідчо-судовій практиці, вчиненим з використанням джерела підвищеної небезпеки, є злочин, передбачений ст. 286 КК України «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Вирішуючи питання про можливість відшкодування шкоди, завданої такими злочинами, прокурору необхідно визначити, по-перше, чи дійсно засіб або знаряддя вчинення злочину є джерелом підвищеної небезпеки та, по-друге, належного цивільного відповідача у кримінальній справі.

Джерелом підвищеної небезпеки ч. 1 ст. 1187 ЦК України називає діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб тощо. Поняття «джерело підвищеної небезпеки» фактично є оціночним, оскільки ч. 1 ст. 1187 ЦК України закріплює лише приблизний їх перелік. Вичерпний перелік навести неможливо у зв’язку з постійним розвитком науки і техніки. Через це прокурор, вирішуючи в судовому засіданні, якими положеннями щодо вирішення цивільного позову слід керуватися, має з’ясувати наявність характерних для джерела підвищеної небезпеки ознак:

– неможливість повного контролю з боку людини;

– наявність шкідливих властивостей;

– велика ймовірність завдання шкоди.

Зазначені ознаки сформульовані в п. 4 постанови Пленуму Верховного суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди». Отже, джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу передбачливість з боку її власника. Одна й та сама річ (агрегати, комплексне обладнання тощо) може як не створювати, так і створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення. Разом з тим, джерелом підвищеної небезпеки визнаються тролейбуси, трамваї, які приводяться в рух електричною енергією. По-перше, вони є транспортними засобами, по-друге, наділені певними особливостями, оскільки його шкідливі властивості не лише механічного характеру, але також проявляються у можливості ураження електричним струмом.

До фізико-хімічних джерел підвищеної небезпеки відносять всі промислові або науково-дослідні агрегати і апаратуру, що створює радіоактивність в небезпечних дозах.

Із змісту ст. 1187 ЦК випливає, що всі домашні тварини, хоча б вони і володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх знаходження у володінні людини, в тому числі приватній власності.

Іноді визнання певної речі або рідини джерелом підвищеної небезпеки може бути пов’язано не лише з якісним, але й кількісним критерієм. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточуючих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов’язане з підвищеною небезпекою.

Судова практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки велосипеди, гужовий транспорт, свійських тварин, а також табельну зброю, яку зберігають і використовують, зокрема, працівники правоохоронних органів, військовослужбовці. Однак, військові навчання, діяльність з організації стрільб визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

При вирішенні питання про те, чи належну особу в кримінальній справі визнано цивільним відповідачем, прокурору слід керуватися правилами ст. 1187 ЦК України, згідно з якою обов’язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на його володільця. Правила ч. 2 ст. 1187 ЦК України передбачають, що володільцем джерела підвищеної небезпеки є особа, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Такою правовою підставою може бути не лише право власності, а й інше речове право, договір підряду, оренди тощо.

Вироком одного з районних судів Черкаської області за ч. 1 ст. 286 КК України засуджено Ш. та стягнуто на користь потерпілого Т. майнову шкоду в розмірі 1 тис. грн. і 10 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Суд апеляційної інстанції скасував вирок у частині вирішення цивільного позову та обґрунтовано зазначив, що районний суд, розглядаючи справу, не встановив власника транспортного засобу та не вирішив питання про необхідність визнання його цивільним відповідачем.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов’язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки (наприклад, водій службової автомашини). Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то дане діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на особу буде покладено обов’язок відшкодовувати шкоду згідно із ст. 1187 ЦК. Зокрема, якщо зазначений водій службової автомашини у позаробочий час самовільно, з особистою метою нею скористався і скоїв ДТП зі смертельними наслідками, то завдану злочином матеріальну і моральну шкоду буде відшкодовувати він, а не установа, в якій він працює. Володілець джерела підвищеної небезпеки також не є суб’єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що дане джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Тобто, згідно з ч. 3 ст. 1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах. Наприклад, якщо особа, яка незаконно заволоділа транспортним засобом, отже, вчинила злочин, передбачений ст. 289 КК України, скоїла ДТП, внаслідок якої потерпілому були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, обов’язок по відшкодуванню витрат на його стаціонарне лікування буде покладено на засудженого, а не володільця автомашини.

Однак, якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її володільця (наприклад, кинув на ніч у дворі незачинену автомашину з ключами у замку запалення), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ч. 4 ст.1187 ЦК України).

Певні особливості має притягнення у таких кримінальних справах в якості цивільних відповідачів (співвідповідачів) страхових компаній, що поширено, зокрема, у справах про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (мається на увазі обов’язкове страхування цивільної відповідальності власниками автотранспорту). Стаття 1194 ЦК України передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. Отже, особа, яка, наприклад, вчинила злочин, передбачений ст. 286 КК України, і застрахувала свою цивільну відповідальність, відповідає тільки у тій частині, якої не вистачає для повного відшкодування потерпілому шкоди. В іншій частині збитки повинна відшкодувати страхова компанія.

Слід звернути увагу, що ст. 26 Закону України від 7 березня 1996 року «Про страхування» передбачає випадки відмови у страхових виплатах або страховому відшкодуванні. Правила страхування розробляються страховиками для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в уповноваженому органі при видачі ліцензії. Перелік страхових випадків обов’язково повинен містити договір страхування. Зокрема, страхова компанія вправі передбачити в договорі відмову у здійсненні виплат у випадку скоєння водієм дорожньо-транспортної пригоди внаслідок грубого порушення ПДР (наприклад, проїзд на «червоне світло» або перетин двійної осьової лінії). Отже, вирішуючи у судовому засіданні питання про визнання страхової компанії співвідповідачем, необхідно приєднати до матеріалів справи страховий поліс і дослідити його під час судового слідства. Вирок суду, якщо ним позитивно вирішено цивільний позов про стягнення коштів, у тому числі зі страхової компанії, повинен містити посилання на страховий поліс.

Наприклад, апеляційним судом Київської області обґрунтовано скасовано в частині вирішення цивільного позову вирок Фастівського міськрайонного суду, яким засуджено М. за ч. 1 ст. 286 КК України та стягнуто з нього на користь потерпілого 83684 грн. матеріальної та 5 тис. грн. моральної шкоди. М. уклав із страховою компанією «Вексель» договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності, до матеріалів справи був приєднаний страховий поліс. Незважаючи на це, суд першої інстанції, розглядаючи цивільний позов, не дослідив у судовому засіданні страховий поліс та не вирішив питання про визнання страхової компанії на підставі ст. 1194 ЦК України цивільним співвідповідачем.