• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Вікова психологія

2.2 Проблеми вікового розвитку в зарубіжній психології

Біогенетичні теорії наголошували передусім на значенні біологічних детермінант, вважаючи саме їх відповідальними за розвиток соціально- психологічних властивостей особистості.

Назвемо серед них насамперед теорію Ст. Холла, який основним законом психології розвитку вважав біогенетичний "закон рекапітуляції", відповідно до якого індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенезу).

Немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними заняттями людини були полювання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період від початку статевого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), аналогічна епосі романтизму.

Родоначальники "конституційної психології" (Е. Кречмер, Е. Йєнш), в якій робиться спроба побудувати типологію особистості на основі ряду біологічних факторів, зокрема будови тіла, висунули гіпотезу про існування взаємозв´язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку.

Ідею Кречмера про можливість співвіднести кожну людину з шкалою, на одному полюсі якої будуть циклоїди (легко збуджувані, безпосередні, з вкрай нестійким настроєм), а на іншому - шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті), К. Конрад запропонував використовувати і до вікових стадій розвитку. Так, передпідлітковий вік пропонується вважати переважно циклоїдним, а юність - шизоїдною.

У ряді біогенетичних теорій визнання органічного характеру процесу розвитку поєднується з урахуванням деяких інших чинників. Так, А. Гезелл вважає "ріст" і "розвиток" синонімами, які позначають процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись із самим фактом культурних впливів, Гезелл наголошує, що вони не можуть пересилити вплив дозрівання. За Гезеллом, "культура модулює і аналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку".

Антиподом біогенетичних концепцій є, зокрема, персонологічні (особи- стісні) теорії, згідно з якими внутрішній світ людини в принципі не можна зводити до суто біологічних чи соціальних детермінант (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер та інш.).

Гештальтпсихологія (К. Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов´язаний передусім з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової належності тощо.

Так, специфічність поведінки підлітків (юнаків) зумовлена маргінальністю (перехідним характером) їхнього становища. Підлітки повністю не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором´язливість і одночасову агресивність, схильність займати категоричні позиції тощо.

У теоретичній моделі Ж. Піаже увага зосереджується на розвитку когнітивних (пізнавальних) процесів, а розвиток емоційно-мотиваційної сфери за-лишається в тіні. Соціальний світ при цьому виступає в основному лише як тло розумового розвитку, а розумові операції розглядаються по суті поза їх зв´язком з предметною діяльністю дитини, характером її спілкування тощо.

Окремо слід зупинитись на епігенетичній концепції розвитку особистості Е. Еріксона. В розвитку людини Еріксон виділяє соматичну сторону (предмет вивчення біології), розвиток свідомого "Я" (сфера інтересів психолога) і соціальний розвиток, який має вивчатися суспільними науками.

Основний закон розвитку - "епігенетичний принцип", відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі "нормативної кризи", яка відображає природні труднощі і суперечності росту. Такий перехід стає можливим лише на основі "зняття" основної суперечності попередньої фази; інакше ця суперечність неминуче проявиться пізніше.

Весь життєвий цикл людини складається, за Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні задачі і може завершуватися сприятливо (або ж навпаки) для подальшого розвитку.

Розвиток людини залежить від спільної дії вроджених і середовищних факторів. Дорослі і діти при цьому взаємозалежні у задоволенні своїх різноспрямованих потреб. Так, якщо дитина потребує емоційного тепла і комфорту, батьки теж відчувають потребу турбуватись і опікуватись дітьми, що й визначає очікуваний результат виховання.

Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності і найважливіших задач основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Перша фаза - фаза немовляти. Її основне завдання полягає у виробленні ще неусвідомленого почуття "базової довіри" немовляти до зовнішнього світу. Основний метод - турбота і любов батьків. Якщо "базову довіру" на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття "базової недовіри" до світу, тривожність, яка потім може проявлятись у формі замкну-тості, втечі у свій внутрішній світ тощо.

Під час другої фази (раннє дитинство) у дитини формується відчуття власної автономності та особистої цінності або ж їх протилежність - сором´язливість і сумніви в собі. Зростання самостійності дитини, яке розпочинається з освоєння уміння керувати відправленням своїх тілесних потреб, створює передумови для різноманітних виборів, тренування в яких закладає основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо.

У третій фазі (вік гри - приблизно від 5 до 7 років) формуються ініціативність, бажання щось зробити. Блокування розвитку цих бажань призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, які розвивають уяву дитини, дають змогу їй "приміряти" до себе різні соціальні ролі тощо. На цьому етапі закладається почуття справедливості, яке розуміється як виконання певних правил.

Під час четвертої фази (шкільний вік) розвиваються почуття підприємливості та ефективності, спроможність досягати поставлених перед собою ці-лей. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формується відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як усвідомлення своєї некомпетентності у вирішенні якихось конкретних задач, передусім пов´язаних з навчанням, а вже потім поширюється на оцінку особистості в цілому. У цьому віці закладається ставлення до праці.

П´ята фаза (юність) знаменує появу відчуття власної неповторності, індивідуальності, відмінності від інших. При негативному варіанті формується розпливчасте, дифузне, нестійке "Я", рольова й особистісна невизначеність. Типовою особливістю є стрімке розширення діапазону виконуваних особистістю ролей. Однак усі ці ролі ще не освоюються юнаками всерйоз і остаточно, а ніби пробуються, приміряються до себе і своїх можливостей.

Під час шостої фази (молодість) з´являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному варіанті розвивається почуття ізоляції та самотності.

Найважливіші здобутки сьомої фази (дорослість) - творча діяльність і зумовлене нею почуття продуктивності. Вони проявляються як у праці, так і в турботі про інших людей, зокрема про дітей, у розвитку потреби передавати свій досвід та інш. У негативному варіанті розвивається почуття стагнації (за-стою).

Восьма фаза (зрілий вік, або старість) характеризується появою почуття повноти життя, виконаного обов´язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на свої і чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті розвиваються розчарованість, безнадія і розпач.

На завершення огляду теоретичних підходів зарубіжної психології до осмислення проблематики вікового розвитку людини наведемо основні висновки, зроблені Л. Шерродом, О. Брімом і Р. Лернером внаслідок узагальнення даних різноманітних досліджень у цій галузі:

- індивідуальний розвиток є процесом принципово багатозначним, що містить у собі можливість різних варіантів, а не обов´язково веде до одного й того самого кінцевого стану;

- розвиток людини не обмежується якимось певним періодом, пластичність, здатність до змін зберігаються, хоч і неоднаковою мірою, протягом усього людського життя;

- індивідуальний розвиток у різних сферах життєдіяльності людини залежить від багатьох чинників, які не можна звести до якоїсь єдиної системи впливів;

- людина є не лише продуктом, а й суб´єктом, творцем власного розвитку.