• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

4. Принципи міжнародного інформаційного права

У правовій науці існує думка, що для формування окремої галузі права необхідна наявність основного галузевого принципу. Однак перед розглядом вказаного, варто проаналізувати застосовність до міжнародних інформаційних відносин загальних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., а також Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

У сфері міжнародного інформаційного права основні (загальні) принципи міжнародного права набувають відповідного специфічного забарвлення. Наприклад, принцип незастосування сили та погрози силою реалізується у вигляді заборони пропаганди війни, який міститься в пункті 1 ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. При цьому заборона, що згадується в Пакті, поширюється на всі види пропаганди, здійснюваної з метою загрози або акту агресії, або порушення миру всупереч Статуту ООН.

Урегулювання на міжнародно-правовому рівні питань свободи інформації в науці міжнародного права розглядалося як викликане «безпосереднім, органічним зв´язком з головною проблемою сучасності - завданням підтримки миру і безпеки народів». Дана теза знайшла своє закріплення в Резолюції A/RES/110 (II) Генеральної Асамблеї ООН «Заходи, що повинні вживатися проти пропаганди та розпалювачів нової війни» від 3.11.1947 р. та Резолюції Г енеральної Асамблеї ООН A/RES/127 (II) «Невірна та спотворена інформація» від 15.11.1947 р. У Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, ухваленої Резолюцією А^ЕЭ/42/22 Генеральної Асамблеї ООН від 18.11.1987 р., закріплено, що з метою дотримання принципу незастосування сили та погрози силою «у відповідності до цілей і принципів Організації Об´єднаних Націй держави зобов´язані утримуватися від пропаганди агресивних війн».

Окрім пропаганди війни, інші акти інформаційної агресії можуть бути віднесені до розряду заборонених і підпадати під дію принципу незастосування сили та погрози силою або іншого універсального принципу міжнародного права - принципу невтручання у внутрішні справи. Цей принцип полягає в тому, що, з одного боку, держави, виходячи зі своїх власних інтересів, повинні сприяти поширенню інформації, з іншого - держави мають право не допускати втручання іноземних засобів масової інформації та інших інформаційних структур у свої внутрішні справи (під цим розуміється поширення інформації, спеціально спрямованої на образу національних почуттів громадян, їхніх релігійних почуттів, на підрив сталих у тій чи іншій державі норм моралі, суспільного порядку тощо).

У загальній формі принцип невтручання у внутрішні справи закріплено у пункті 7 ст. 2 Статуту ООН, у статутах Організації Американських Держав (ст. 18), Ліги Арабських Держав (ст. VIII), Африканського Союзу (п. д ст. 4). Свою конкретизацію цей принцип отримав у Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності і суверенітету 1965 р., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Міжнародне право не регулює питання внутрішньополітичної організації держав, тому втручанням вважаються будь-які вжиті іншою державою або міжнародною організацією заходи, за допомогою яких вони намагаються або перешкоджають державі вирішувати справи, що належать до її внутрішньої компетенції, у тому числі використовуючи засоби масової інформації та інші інформаційні засоби. Зокрема, в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності і суверенітету 1965 р. зазначається, що «пряме втручання, підривні дії і всі форми опосередкованого втручання суперечать цим принципам і становлять порушення Статуту Організації Об´єднаних Націй». Зазначений принцип реалізується в міжнародному інформаційному праві, серед іншого, в положеннях Міжнародної конвенції про використання радіомовлення в інтересах миру 1936 р., стосовно заборони і негайного припинення «передачі програм, які, на шкоду доброму міжнародному взаєморозумінню, за своїм характером спрямовані на підбурювання населення будь-якої території до дій, несумісних з внутрішнім порядком або безпекою території будь-якої з Високих Договірних Сторін» (ст. 1).

У преамбулі Конвенції ООН про міжнародне право спростування 1952 р., зокрема, вказується серед цілей її ухвалення бажання «боротися з будь-якою пропагандою, яка має на меті або може викликати загрозу миру, порушення миру або акт агресії, чи сприяти їм»; а також відзначається «небезпека для підтримки дружніх відносин між народами і для збереження миру, яка викликається опублікуванням невірних відомостей» і необхідність «... вжити заходів, спрямованих на протидію поширенню неправдивих або перекручених відомостей, які можуть завдати шкоди дружнім відносинам між державами».

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів безпосередньо пов´язаний із вищезгаданими принципами. Згідно з п. 3 ст. 2 Статуту ООН «всі Члени Організації Об´єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами в такий спосіб, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир і безпеку, і справедливість».

Процедури мирного вирішення спорів передбачаються в Міжнародній конвенції про використання радіомовлення в інтересах миру 1936 р. (ст. 7), Європейській конвенції про транскордонне телебачення 1989 р. (ст. 10, 25, 26), Конвенції Тампере про надання телекомунікаційних ресурсів для пом´якшення наслідків лих і здійснення операцій із надання допомоги 1998 р. (ст. 11) тощо.

Відповідно до принципу співробітництва держави зобов´язані «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру» (п. 3 ст. 1 Статут у ООН), а також зобов´язані «підтримувати міжнародний мир і безпеку, з цією метою вживати ефективних колективних заходів» (п. 1 ст. 1 Статут ООН). Цей принцип закріплено у статутах багатьох міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, МСЕ), в міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях з питань міжнародного обміну матеріалами освітнього, наукового та культурного характеру, збереження цифрової спадщини та побудови інформаційного суспільства.

Принцип рівноправ’я та самовизначення народів закріплено у пункті 2 ст. 1 Статуту ООН як одна з найважливіших цілей ООН: «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів...». Зазначений принцип у міжнародному інформаційному праві реалізується в праві народів вільно, без стороннього втручання розпоряджатися своїми телекомунікаційними ресурсами, користуватися засобами суспільного мовлення та електронних комунікацій, а також розвивати національну культурно-інформаційну сферу.

Принцип суверенної рівності держав закріплено у пункті 1 ст. 2 Статуту ООН, який передбачає, що «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів». Призначення принципу суверенної рівності полягає у забезпеченні рівної участі в міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей політичного, соціально-економічного, культурного, релігійного або іншого характеру. Участь держав у міжнародних договорах у сфері інформаційного обміну ґрунтується на рівності прав та обов´язків.

Принцип добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом, що виник із міжнародно-правового звичаю «pacta sunt servanda» (угоди повинні виконуватися), знаходить своє відображення в сучасному міжнародному інформаційному праві, тобто в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах у сфері інформаційного обміну.

Принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, хоча явно і не відображуються в джерелах міжнародного інформаційного права, мають фундаментальне значення для поширення державного суверенітету на національну інформаційну інфраструктуру, що перебуває під юрисдикцією держави. Крім того, зазначені принципи виконують інструментальну роль для поширення територіальної юрисдикції держави на інформаційні відносини та їх суб´єктів, що перебувають на території тієї чи іншої держави. Зокрема, відповідно до пункту 3 ст. 38 Статуту Міжнародного союзу електрозв´язку, «держави-члени забезпечують захист каналів та обладнання електрозв´язку в межах своєї юрисдикції», а також визнають необхідність вжиття практичних заходів щодо запобігання таким діям електричних приладів та електричного обладнання будь-якого призначення, які порушують роботу обладнання електрозв´язку, що перебуває під юрисдикцією інших держав-членів.

Конвенція про кіберзлочинність 2001 р. у статті 22 передбачає вжиття державами- учасницями законодавчих та інших заходів, необхідних для встановлення юрисдикції стосовно будь-якого правопорушення, яке вчинено: а) на її території; б) на борту судна, що плаває під прапором цієї держави; в) на борту літака, зареєстрованого відповідно до законодавства цієї держави; г) одним з її громадян, якщо таке правопорушення карається кримінальним законодавством у місці його вчинення, або якщо правопорушення вчинено поза межами територіальної юрисдикції будь-якої держави.

Принцип поваги до прав людини та основних свобод є одним з основних і найбільш часто згадуваних принципів у джерелах міжнародного інформаційного права, що вимагає від держав не лише утримуватися від порушень прав людини, але й покладає позитивні зобов´язання щодо їх забезпечення і ефективного захисту. Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. У преамбулі Статуту ООН закріплено, що держави підтверджують «віру в основні права людини ... в рівноправність чоловіків і жінок ...», а в пункті 3 ст. 1 як мета Організації вказано про співпрацю між ними «в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії».

Комплексність міжнародного інформаційного права як галузі сучасного міжнародного права і пов´язана з цим насиченість його структури різноманітними правовими нормами, які запозичені з інших галузей міжнародного права, викликають появу спеціальних (галузевих) принципів.

До спеціальних (галузевих) принципів міжнародного інформаційного права можна віднести:

- принцип здійснення чи санкціонування радіо і телевізійного транскордонного мовлення;

- принцип забезпечення вільного доступу населення до джерел інформації;

- принцип протидії поширенню на території держав ідей, заборонених міжнародним співтовариством, і що несуть загрозу державній безпеці, громадському порядку, здоров´ю та сумлінності населення;

- принцип розвитку державами інформаційної інфраструктури для досягнення своїх політичних, економічних і культурних цілей;

- принцип запобігання та припинення використання національних засобів масової інформації для пропаганди та втручання у внутрішні справи інших держав;

- принцип забезпечення безпеки міжнародної інформаційної сфери.

Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного інформаційного права в рекомендаційних документах знайшли всесвітнє визнання, але поки не отримали імперативного характеру, що не дозволяє віднести їх до правових принципів, залишаючи за ними статус політико-правових. Останнє твердження стосується, зокрема, принципів побудови інформаційного суспільства, що містяться у Женевській декларації принципів «Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання у новому тисячолітті» 2003 р.

У зазначеному документі вперше були об´єднані в єдиному нормативному комплексі політико-правові принципи, що стосуються регулювання інформаційного контенту і питань розвитку інформаційної інфраструктури, об´єднані спільною метою людства:

- принцип інклюзивного, загального і недискримінаційного доступу до інформаційно-комунікаційних технологій і благ інформаційного суспільства -інформації, ідей і знань;

- принцип справедливого розподілу благ інформаційного суспільства між розвиненими і державами, що розвиваються, а також всередині держав;

- принцип збереження спадщини і культурного надбання;

- принцип «цифрової» солідарності, партнерства і співробітництва між органами державного управління, приватним сектором, громадянським суспільством та міжнародними організаціями;

- принцип багатостороннього співробітництва в управлінні розвитком глобальної інформаційної інфраструктури.

Незважаючи на те, що зазначені принципи не набули статусу імперативних норм, вони все таки значною мірою визначили напрямки подальшого розвитку міжнародного інформаційного права на теоретичному та правозастосовному рівнях.