Міжнародне право
3. Джерела міжнародного інформаційного права
Джерелами міжнародного інформаційного права є загальновизнані основні джерела міжнародного публічного права, а саме: міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї і загальні принципи права. Пункт 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН застосовуваними джерелами міжнародного права, крім трьох вищезгаданих основних джерел, називає «судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».
До джерел міжнародного інформаційного права також належать рішення міжнародних міжурядових організацій. Указані рішення виконують регулятивну функцію, визначаючи поведінку держав як основних суб´єктів міжнародних інформаційних відносин.
Роль міжнародно-правових звичаїв у розвитку міжнародного інформаційного права є важливою як для врегулювання відносин, ще не охоплених міжнародно-правовими договорами, так і для формування основи для їх упорядкування міжнародно-правовими договірними нормами. Звичаї, що сформувалися в міжнародному інформаційному праві, можуть мати суперечності з міжнародно- правовими договірними нормами. Такі існуючі суперечності повинні вирішуватися шляхом закріплення звичаєвих норм у міжнародно-правових договорах, що укладаються за умов рівноправній участі всіх учасників. У разі дотриманні зазначених умов буде гарантована легітимність відповідних міжнародно-правових договірних норм, а їх реалізація буде ефективною.
Загальні принципи права, які походять із постулатів римського права, такі як принцип рівності та справедливості, поваги взаємних інтересів, є джерелами міжнародного інформаційного права і містяться в основних міжнародних договорах, спрямованих на врегулювання міжнародно-правових відносин в інформаційній сфері.
Рішення міжнародних судових органів щодо захисту прав людини, які були ухвалені Європейським судом з прав людини, Міжамериканським судом з прав людини, Африканським судом з прав людини і народів, значною мірою сприяли розвитку регіональної системи захисту прав людини в інформаційній сфері.
Вагомий внесок у формування та розвиток міжнародного інформаційного права здійснили рішення міжнародних міжурядових організацій. Як відомо, вони є допоміжними джерелами міжнародного права і важливим чинником, що впливає на процес формування міжнародного інформаційного права.
Ключові концептуальні положення щодо міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин були закладені на універсальному рівні Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН A/RES/59(І) «Скликання міжнародної конференції з питання про свободу інформації» від 14.12.1946 р. Резолюція закріпила положення про те, що свобода інформації є основним правом людини і являє собою критерій усіх видів свободи, захисту яких Об´єднані Нації себе присвятили. Під свободою інформації розуміється право повсюдно і безперешкодно накопичувати, розповсюджувати й опубліковувати інформаційні відомості. Внаслідок цього свобода інформації є основною передумовою для будь-якої серйозної спроби сприяти досягненню миру і світового прогресу.
Провідну роль у виробленні міжнародно-правових норм щодо урегулювання інформаційних відносин відіграють спеціалізовані установи ООН, насамперед, як уже було зазначено, Організація Об´єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) і Міжнародний союз електрозв´язку (МСЕ), а також Рада Європи як регіональна міжнародна організація, які своїми актами реалізують широкий спектр проєктів й ініціатив з метою побудови глобального інформаційного суспільства.
До міжнародних договорів, що є джерелами міжнародного інформаційного права, можна віднести універсальні і регіональні угоди з питань захисту прав людини, які закріплюють права і свободи в інформаційній сфері, - Загальну декларацію прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про соціальні, економічні і культурні права 1966 р., Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Конвенцію про права осіб з інвалідністю 2006 р., Американську конвенцію з прав людини 1969 р, Африканську хартію прав людини і народів 1981 р., Арабську хартію прав людини 2004 р., Декларацію АСЕАН про права людини 2012 р. тощо.
Уперше інформаційні права та свободи були закріплені в Загальній декларації прав людини 1948 р. Незважаючи на рекомендаційний характер, Декларація є одним з основних джерел міжнародного інформаційного права, в якій закріплено права, що повинна мати кожна людина. Серед таких прав в інформаційній сфері, які заслуговують на увагу, можна виділити: право на невтручання в особисте та сімейне життя кожного, право на недоторканність житла, право на таємницю кореспонденції, право на честь та репутацію тощо. Декларація містить комплекс юридичних гарантій, що визначають зміст і сутність інформаційної безпеки особи. Так, згідно зі ст. 19 Загальної декларації прав людини, встановлено, що «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право охоплює свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».
Виходячи з цих положень Декларації право на інформацію є важливою складовою свободи вираження поглядів та відіграє унікальну й ключову роль фундаменту демократії, а також нерозривно є пов´язаним з іншими основними правами людини, такими як право на повагу до приватного і сімейного життя.
Наступні міжнародно-правові акти дублюють, доповнюють та конкретизують положення Загальної декларації прав людини 1948 р.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в пункті 2 ст. 19 закріпив положення про те, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право охоплює свободу шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір». У пункті 1 ст. 17 Пакту передбачено право кожного на захист від «свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію».
У статті 15 Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права 1966 р. закріплено зобов´язання держав-учасників Пакту про визнання прав кожної людини на «користування результатами наукового прогресу, захист моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв´язку з науковими, літературними та художніми творами, автором яких вона є, а також повагу до свободи, необхідної для наукових досліджень і творчої діяльності».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. закріпила право кожної особи на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції та забороняє органам державної влади втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту держави, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров´я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У статті 10 Конвенції міститься положення про те, що «кожен має право на свободу вираження поглядів, що охоплює свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів».
Відповідно до статті 13 Конвенції про права дитини 1989 р. «дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право охоплює свободу шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини». У статті 17 Конвенції визначається «важлива роль засобів масової інформації і забезпечується, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини».
Щоб надати особам з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці Конвенції про права осіб з інвалідністю 2006 р. «вживають належних заходів для забезпечення особам з інвалідністю доступу нарівні з іншими до інформації та зв´язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об´єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах» (п. 1 ст. 9 Конвенції). Держави-учасниці Конвенції вживають також належних заходів для того, щоб «розвивати інші належні форми надання особам з інвалідністю допомоги та підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації; заохочувати доступ осіб з інвалідністю до нових інформаційно-комунікаційних технологій і систем, зокрема Інтернету; заохочувати проєктування, розробку, виробництво й поширення первісно доступних інформаційно-комунікаційних технологій і систем так, щоб доступність таких технологій і систем досягалася за мінімальних витрат» (п. 2 ст. 9 Конвенції). Стаття 21 Конвенції передбачає зобов´язання держав-учасниць вживати «усіх належних заходів для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю могли користуватися правом на свободу висловлення думки та переконань, зокрема свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї нарівні з іншими, користуючись за власним вибором усіма формами спілкування».
Право кожного на свободу думки та її вираження, що охоплює свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, як усно, так і письмово і в друкованому вигляді, у формі художнього зображення або за допомогою інших засобів на свій вибір, знайшло своє закріплення в пункті 1 ст. 13 Американської конвенції з прав людини 1969 р.
Африканська хартія прав людини і народів 1981 р. у статті 9 закріпила положення про те, що кожна людина має право отримувати інформацію, а також має право в межах закону висловлювати і поширювати свою думку.
Арабська хартія прав людини 2004 р. забезпечує кожному «право на інформацію, свободу думки і свободу вираження поглядів, свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію усіма засобами, незалежно від кордонів. Ці права і свободи забезпечуються фундаментальними принципами і підлягають обмеженням, якщо це необхідно для поважання прав або репутації інших, для захисту національної безпеки або громадського порядку, здоров´я або моралі» (ст. 32).
Відповідно до статті 23 Декларації АСЕАН про права людини 2012 р. «кожна людина має право на свободу думки і висловлювання, включно з свободу висловлювати думку без втручання і шукати, отримувати і поширювати інформацію в усному, письмовому або іншому вигляді за вибором особи».
Зазначені міжнародно-правові акти є основними джерелами міжнародного інформаційного права, змістовий аспект яких є невід´ємною складовою зовнішньої і внутрішньої політики держав - суб´єктів міжнародного права.