Міжнародне право
1. Становлення та розвиток міжнародного інформаційного права
Історія становлення та розвитку міжнародного інформаційного права є доволі тривалою та непростою. У різні періоди часу розвитку людства міжнародні інформаційні відносини відповідали рівню домінуючих технологічних засобів комунікацій, використання яких знаходило своє правове закріплення в тих чи інших міжнародно-правових актах.
Починаючи з кінця XX століття відбулися значні зміни у сприйнятті поняття інформації та її соціального значення в суспільстві. Це пов´язано з процесом формування так званого інформаційного суспільства, що характеризується стрімким розповсюдженням інформації про всі сторони його життєдіяльності. Нині термін «інформаційне суспільство» визнаний як у межах різних галузей науки, так і на державному рівні і закріплено у низці міжнародно-правових актів. Проте розглядати інформаційне суспільство потрібно не як явище, що вже відбулося, а як процес, що пов´язаний із різними сферами життєдіяльності людства - правом, економікою, організацією публічної влади, політикою, соціальною сферою тощо.
Протягом останніх років інформаційна сфера розвивається стрімкими темпами, підвищуючи роль інформації практично в усіх сферах суспільного життя. Інформаційні процеси набули ознак цілеспрямованої та науково обґрунтованої діяльності. Важливу роль у цих процесах покликане відігравати право, яке має можливість впливати на хід названих процесів безпосередньо, підтримуючи найпрогресивніші починання.
Про інформаційне право (Information Law або Law, Relating to Information) в юридичній науці почали згадувати ще у 60-70-х роках XX століття. Проте в ці часи існувало чимало недоліків у підходах до вивчення інформаційного права - недосконала термінологія (різні визначення нерідко описували одне й те саме явище), а вся проблематика інформаційного права здебільшого зводилася до «комп´ютерного права» або «правової кібернетики». Виконання завдань правового регулювання суспільних інформаційних відносин, як правило, покладалося на класичні галузі права, передусім адміністративне.
У сучасних умовах розвитку міжнародних відносин інформаційні процеси набули ознак глобальності в різних життєво важливих сферах, що постали перед людством. Наприклад, інформація є складовою таких проблем, як: підтримка міжнародного миру та безпеки; захист навколишнього середовища; використання енергетичних та сировинних ресурсів; військове співробітництво; демографічні проблеми (проблеми народження населення тощо). Глобальні проблеми можуть розглядатися як глобально диференційовані через призму політичних поглядів, національних інтересів та індивідуальності лідерів тих чи інших держав.
Міжнародна інформація орієнтована на інформаційне забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики держав, економічної стратегії держав, забезпечення національної безпеки, розвиток міжнародних зв´язків. Кожна держава формує свою стратегію інформаційної політики, в якій визначаються усі аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин.
З часом зміна бачення місця і значення інформації викликала зміни в міжнародних інформаційних відносинах. І однією з перших, кого торкнулися ці зміни, стала діяльність суб´єктів міжнародного права з міжнародного обміну інформацією. Саме тому особливої актуальності набуває розгляд питань, пов´язаних із міжнародно- правовим регулюванням обміну інформацією, зокрема з позицій як формування міжнародно-правових основ обміну інформацією, так і сучасного бачення розвитку міжнародно-правового регулювання. Це стало наслідком формування спеціальних норм, покликаних регулювати зазначені відносини. Забезпечення можливості розширення міжнародного обміну інформацією, що ґрунтуються на дотриманні основних принципів міжнародного права, постало першочерговим завданням.
Визначаючи роль міжнародного права у процесі регулювання інформаційної сфери і створення глобального інформаційного суспільства, важливо позначити його основні функції:
- координуюча (інтернаціоналізація, інтеграція) - вироблення єдиних правил поведінки в інформаційній сфері на міждержавному рівні;
- регуляторна - спрямована на упорядкування міжнародних інформаційних обмінів між учасниками транснаціональних інформаційних відносин;
- забезпечувальна - дотримання державами правил поведінки в інформаційній сфері;
- охоронна - підтримання міжнародного правопорядку в інформаційній сфері.
У міру прискорення прогресу все більш важливого значення набуває функція сприяння соціальному прогресу. Особливо це помітно в інформаційній сфері, адже соціальний прогрес значною мірою обумовлений розвитком саме цієї сфери, що вимагає відповідного розвитку міжнародно-правового регулювання.
У класичний період історії розвитку міжнародного права раніше сформульовані в доктрині і ранніх правових джерелах принципи суверенітету держав в інформаційній сфері, невтручання у внутрішні справи інших держав шляхом поширення інформації та відповідальності за шкоду, заподіяну поширенням неправдивої інформації, отримують загальне визнання і закріплення в універсальних міжнародних конвенціях.
Міжнародно-правові обмеження на розповсюдження інформації, виходячи з її неправомірного або аморального змісту, знайшли подальше закріплення в Угоді стосовно припинення обігу порнографічних видань 1910 р. Згодом зазначену Угоду було замінено Міжнародною конвенцією про припинення обігу порнографічних видань та торгівлі ними 1923 р.
Поряд із міжнародно-правовими актами, що регулюють питання обмеження міжнародної передання інформації, свій розвиток отримав такий напрямок міжнародного співробітництва, як передача друкованих наукових, освітніх і культурних матеріалів. Значний внесок у цю справу зробила Організація Об´єднаних Націй з питань світи, науки і культури (ЮНЕСКО), під егідою якої були укладені: Угода про ввезення матеріалів освітнього, наукового та культурного характеру 1950 р., Конвенція про міжнародний обмін виданнями 1958 р., а також Конвенція про обмін офіційними виданнями та урядовими документами між державами 1958 р. Положеннями зазначених міжнародних договорів передбачаються зобов´язання сторін щодо сприяння всебічному вільному поширенню матеріалів наукового, освітнього та культурного характеру, скасування обмеження і заборони на вільне поширення, спрощення адміністративних та митних процедур для їх ввезення.
Винахід електрики в XIX столітті і, завдяки йому, поява телеграфу, телефону та радіо сприяли черговій інформаційній революції в суспільстві. Зазначені засоби зв´язку дозволили зробити комунікацію більш масовою та більш оперативною, в режимі, наближеному до змін у суспільному житті. Це мало велике значення для розвитку індустрії новин, поширення інформації через національні кордони та посилення впливу засобів масової інформації на розвиток суспільства. З 1849 р. телеграфний зв´язок став міждержавним, і це вимагало досягнення домовленості з технічної сумісності обладнання, технічних параметрів сигналів і широкого кола питань міжнародного співробітництва з використання комунікаційних ресурсів.
У 1865 р. в м. Париж (Франція) 20 держав підписали першу Міжнародну конвенцію з телеграфії та заснували Міжнародний телеграфний союз. Зі стрімким поширенням телефонного зв´язку Міжнародний телеграфний союз прийняв рішення про доповнення Телеграфного регламенту положеннями регламенту «міжнародної телефонної служби». Починаючи з Міжнародної телеграфної конференції у 1885 р., що відбулася в м. Берлін (Німеччина), розпочинається міжнародне регулювання телефонії.
Міжнародна конференція з телеграфного зв´язку, що відбулася в м. Мадрид (Іспанія) в 1932 р., ознаменувала новий позитивний крок на шляху міжнародного регулювання зв´язку. Важливе рішення, що було ухвалене на цій конференції, стосувалося об´єднання Міжнародного телеграфного союзу і Міжнародного радіотелеграфного союзу в єдину організацію - Міжнародний союз електрозв´язку (МСЕ).
Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) (International
Telecommunication Union (ITU) є міжнародною міжурядовою організацією, яка з 1947 р. стала спеціалізованою установою ООН.
Міжнародний союз електрозв´язку покликаний здійснювати консультативні функції, надавати технічну підтримку, розробляти стандарти і правила у сфері електрозв´язку та формулювати рекомендації, спрямовані на активізацію розвитку теле- комунікацій та підвищення якості послуг, і прагне покращити доступ до інформаційно- комунікаційних технологій для спільнот усього світу, які недостатньо обслуговуються.
Членами МСЕ є 193 держави і понад 700 членів у секторах і асоціаціях (науково-промислові підприємства, державні і приватні оператори зв´язку, радіомовні компанії, регіональні і міжнародні організації) (станом на 2019 р.).
Місцезнаходження штаб-квартири Міжнародного союзу електрозв´язку - м. Женева (Швейцарія).
На Міжнародній конференції з телеграфного зв´язку 1932 р. була схвалена нова Міжнародна конвенція електрозв´язку 1932 р., в якій були закріплено принципи, що є спільними для телеграфного, телефонного та радіозв´язку. У документі містилося нове визначення поняття «телекомунікація» як «будь-яке телеграфне або телефонне повідомлення знаків, сигналів, записів, зображень та звуків будь-якого характеру, дротами, радіо або іншими системами або процесами, електричної або візуальної (семафорної) сигналізації».
Починаючи з 30-х років ХХ століття вплив масової комунікації на суспільство значно посилився з поширенням пристроїв для створення, передання та відтворення візуальної інформації за допомогою телебачення.
Після запуску першого штучного супутника в 1957 р. почалася нова космічна ера, а в 1962 р. із запуском супутника «Telsar» - нова ера супутникового мовлення. З подальшою комерціалізацію космічної діяльності, у тому числі приватизацію основних операторів супутникового мовлення (INTELSAT, INMARSAT, EUTELSAT) у 90-х роках ХХ століття, регуляторна активність Міжнародного союзу електрозв´язку була переміщена в інші сфери.
Комп´ютерна революція, що розпочалася в 60-х роках ХХ століття, була пов´язана з винаходом і широким впровадженням на комерційній основі персональних комп´ютерів із системами швидкої автоматизованої обробки даних. Уже у 80-х роках минулого століття активно розвиваються технології, що використовують цифровий формат відтворення інформації. Процес переходу з аналогового формату в цифровий відбувається в різних сферах інформаційної індустрії.
Серед основних понять, які характеризують технологічні зміни та нові можливості в інформаційній сфері, зокрема пов´язані з дигіталізацією (переведенням інформації в цифрову форму), вживається термін «цифровий дивіденд». Цифровий дивіденд - це спектр, який виділяється в процесі переходу з аналогового на цифрове телебачення. Цифрове телебачення вимагає меншого спектра, ніж аналогове, внаслідок можливостей його стиснення.
Застосування спектра цифрового дивіденду в різних державах різниться залежно від національних особливостей, таких як географічне положення країни, її розміри і топографія, ступінь проникнення супутникових/кабельних послуг і використання спектра в сусідніх державах. Зазначені особливості зумовлюють необхідність урегулювання технічних питань на міжнародному рівні. Важливу роль у виконанні цього завдання виконує Міжнародний союз електрозв´язку. Так, завдяки зусиллям Міжнародного союзу електрозв´язку у лютому 2012 р. у м. Женева (Швейцарія) була проведена Всесвітня конференція радіозв´язку (ВКР—12), на якій були остаточно визначені межі і умови використання спектра цифрового дивіденда, а також терміни переходу на цифрове мовлення.
Міжнародний союз електрозв´язку здійснює практичні заходи для забезпечення універсального доступу до комунікацій та їхнього використання з метою розвитку. Виконання Буенос-Айреського (1994 р.), Валлеттського (1998 р.), Стамбульського (2002 р.) і Дохінського плану дій (2006 р.) дозволило Міжнародному союзу електрозв´язку спільно з партнерами у сфері розвитку та іншими зацікавленими сторонами домогтися значних успіхів у вдосконаленні універсального доступу та визначенні структури формування глобального інформаційного суспільства.
На Всесвітній конференції електрозв´язку (ВКР-10), що була проведена в 2010 р. в м. Хайдарабад (Індія), був ухвалений Хайдарабадський план дій, який дозволив державам, що розвиваються, активізувати сталий розвиток мереж та послуг на базі інформаційно-комунікаційних технологій. Завданням цієї Програми було надання допомоги державам, щоб вони з максимальною ефективністю використовували відповідні нові технології для розвитку національних інформаційно-комунікаційних інфраструктур шляхом впровадження широкосмугового зв´язку, переходу від аналогового до цифрового радіомовлення, а також надання допомоги у прискоренні конвергенції мереж і послуг електрозв´язку.
У листопаді 2015 р. у м. Женева (Швейцарія) була проведена чергова Всесвітня конференція радіозв´язку (ВКР-15), на якій були підписані Підсумкові акти конференції, що передбачають необхідні зміни і доповнення положень Регламенту радіозв´язку і стосуються питання розподілу і використання радіочастотного спектру всіма службами радіозв´язку. Підсумкові акти конференції були ухвалені з урахування стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, забезпечуючи повсюдну доступність надійних послуг радіозв´язку і даючи людям можливість користуватися безпечним високоефективним радіозв´язком.
Нерівномірність розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури має своїм наслідком недоступність універсальних комунікаційних послуг у віддалених районах, а також нерівномірність контентного (англ. «content» - зміст, наповнення) ресурсу. Це викликає недоступність локальних культурних ресурсів у глобальній інформаційній сфері, що перешкоджає культурній різноманітності і збереженню культурної спадщини.
Зазначений напрямок міжнародного співробітництва є пріоритетним у діяльності Організації Об´єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Організація відіграє важливу роль у створенні глобального інформаційного суспільства, оскільки формує міжнародну інформаційну політику, сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації.
Концепція нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку знайшла своє закріплення в першому глобальному аналітичному дослідженні ЮНЕСКО - «Багато голосів, один світ» (1980 р.), що містилася в доповіді Міжнародної комісії з вивчення проблем зв´язку (МКПЗ) (International Commission for the Study of Communication Problems (ICSCP). У документі було відзначено, що комунікація обіймає планетарні проблеми людства, виступає основою міжнародних відносин, сприяє врегулюванню конфліктів і взаєморозумінню між народами. Зміст доповіді зауважив на відповідальності політиків за ухвалення керівних рішень, зважаючи на важливість проблеми нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, закликав установити постійний діалог між спільнотами і культурами, відмовитися від позиції монополізму та національного егоїзму в міжнародних інформаційних відносинах, надавати можливість молодим державам включитися в інтенсивний міжнародний розвиток, осмислити свою роль у глобальних цивіліза- ційних процесах. Результатом діяльності Міжнародної комісії з вивчення проблем зв´язку стали резолюції, ухвалені Генеральною конференцією ЮНЕСКО та Генеральною Асамблеєю ОоН, в яких йшлося про побудову «нового більш справедливого і більш ефективного світового інформаційного та комунікаційного порядку».
Інституційним механізмом здійснення нової стратегії у сфері комунікації шляхом підтримки проєктів у державах, що розвиваються, є Міжнародна програма розвитку комунікацій ЮНЕСКО (МПРК) (International Programme for the Development of Communication (IPDC). Програма була заснована в 1980 р. як єдина міжурядова програма в системі ООН, мандат якої передбачає мобілізацію міжнародної підтримки в інтересах сприяння сталому розвитку, демократії й управлінню шляхом зміцнення потенціалу вільних і незалежних засобів масової інформації. Основною метою Програми є розвиток міжнародної комунікації, підготовка кадрів і підвищення технологічного рівня інформаційної інфраструктури держав.
Рада Міжнародної програми розвитку комунікації складається з 39-ти дер- жав-членів (станом на 2019 р.), які обираються Генеральною конференцією ЮНЕСКО з урахуванням необхідності забезпечення справедливого географічного розподілу і відповідної ротації. Рада відповідає за розроблення політики, планування і виконання Програми та встановлення її пріоритетів. Засідання Ради проходять раз на два роки в штаб-квартирі ЮНЕСКО (м. Париж, Франція).
В аспекті розвитку глобального інформаційного суспільства слід вказати й на інші міжнародні Програми ЮНЕСКО, а саме:
- «Новий міжнародний інформаційний порядок», що ухвалена в 1980 р. та розглядає проблеми диспропорції міжнародних інформаційних потоків, справедливого розподілу прибутків транснаціональних інформаційних корпорацій;
- «Комунікації на службі людству», що ухвалена в 1984 р. та передбачає вирішення правових проблем розповсюдження інформації, а також створення інституційної основи взаємодії у міжнародній інформаційній сфері;
- «Інформаційне суспільство для всіх», що ухвалена в 1996 р. та задекларувала забезпечення кожній людині широкого та вільного доступу до інформаційних ресурсів (створення всесвітнього інформаційного банку: інформаційної спадщини людства, відновлення інформаційних ресурсів Александрійської бібліотеки, розвиток віртуальних університетів - дистанційне навчання тощо), а також те, що інформація і знання мають важливе значення для подолання інформаційної нерівності та є глобальним суспільним надбанням як запорука глобальної демократії;
- «На шляху до комунікаційного та інформаційного суспільства», що ухвалена в 1999 р. та передбачає перехідні положення для розвинених держав з метою ліквідації розриву між розвиненими і нерозвиненими державами у підготовці до інформаційного суспільства;
- «Інформація для всіх», що ухвалена в 2000 р. та спрямована винятково на сприяння загального доступу до інформації та знань із метою створення якісно нових умов розвитку науки, освіти та культури, що є ключовим питанням у створенні сучасного інформаційного суспільства тощо.
На 25-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що була проведена в листопаді 1989 р. у м. Париж (Франція), був схвалений програмний документ «Нова комунікаційна стратегія», основними завданнями якого є такі:
1) заохочення вільного потоку інформації на міжнародному і національному рівнях;
2) сприяння широкому та більш збалансованому поширенню інформації без будь-яких перешкод для свободи вираження думок;
3) зміцнення комунікаційного потенціалу у державах, що розвиваються, з метою забезпечення більш широкої їх участі в процесі комунікації.
Політичний аналіз нових глобальних проблем, пов´язаних із впливом інформаційно-комунікаційних технологій на систему міжнародних відносин, представлено у численних Всесвітніх доповідях ЮНЕСКО з комунікації та інформації. Тематика цих аналітичних досліджень охоплює такі напрямки міжнародного співробітництва, як динаміка розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури, еволюція інформаційної економіки, захист інформаційних баз даних загального та спеціального призначення, розвиток технологій мультимедіа, тенденції використання мережі Інтернет, комп´ютерна індустрія, інформаційні послуги з метою широкого доступу та обміну базами даних бібліотек та архівів у країнах усіх регіонів світу тощо.
Із метою визначення шляхів вирішення зазначених проблем на міжнародному рівні на 32-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що була проведена в жовтні 2003 р. у м. Париж (Франція), були ухвалені два важливі документи, що встановлюють певні стандарти у сфері використання інформаційно-комунікаційних технологій в інтересах розвитку всього людства, а саме Рекомендація про розвиток та використання багатомовності і загальний доступ до кіберпростору і Хартія про збереження цифрового надбання.
Рекомендація закликає держави сприяти створенню та обробці освітнього, культурного та наукового контенту в цифровому форматі, а також доступу до цього контенту, щоб усі культури мали можливість для самовираження та доступу до кіберпростору всіма мовами, а також розвивати бази інформації та знань, що становлять суспільне надбання, та забезпечувати їх загальнодоступність.
Хартія визначає цифрове надбання як «унікальні ресурси людських знань та форм вираження». Основними принципами, закріпленими в Хартії, є такі: доступність цифрового надбання для населення; здійснення необхідних заходів правового, економічного та технічного характеру для усунення загроз щодо втрати цифрового надбання; збереження культурного надбання всіх регіонів, країн та націй.
Визначальними для створення глобального інформаційного суспільства стали концептуальні засади й програми розвитку інформаційного середовища, напрацьовані Всесвітнім самітом «великої вісімки» в липні 2000 р. в Окінаві (Японія). На саміті була ухвалена Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства, що стосується формування і розвитку політики становлення глобального інформаційного суспільства (використання можливостей цифрових технологій; подолання інформаційного розриву; сприяння загальній участі держав, що досягли успіху у використанні інформаційних технологій; подальший розвиток міжнародного співробітництва у сфері розвитку інформаційних технологій).
У грудні 2001 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Резолюцію A/RES/56/183 про скликання в 2003-2005 рр. Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства, яка визначила основні організаційні аспекти підготовки до цього найбільшого міжнародного форуму. Зустріч була проведена під патронажем Генерального секретаря ООН і за сприяння Міжнародного союзу електрозв´язку (МСЕ).
Важлива роль у підготовці Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства відводилась регіональним конференціям, що буди проведені під егідою відповідних комісій ООН. Конференції визначили підходи держав певних регіонів до формування глобального інформаційного суспільства з урахуванням їх власних інтересів, потреб і пріоритетів.
У підґрунті відповідних положень підсумкових документів регіональних конференцій з підготовки до Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства були документи Бішкексько-Московської конференції, що була проведена у вересні-жовтні 2002 р. (м. Чолпон-Ата, Киргизія і м. Москва, (Росія), Загальноєвропейської конференції, що була проведена в листопаді 2002 р. (м. Бухарест, Румунія), і Азіатської конференції, що була проведена в січні 2003 р. (м. Токіо, Японія).
У Декларації Бішкексько-Московської конференції з інформаційного суспільства 2002 р. містилися положення про збереження культурного та лінгвістичного розмаїття інформаційного суспільства, подальший розвиток наукових досліджень і підготовку кваліфікованих кадрів у сфері інформаційно-комунікаційних технологій та залучення інвестицій.
Бухарестська декларація «Назустріч інформаційному суспільству: принципи, стратегія і пріоритети діяльності» 2002 р. передбачала повномасштабне використання нових можливостей, які створюються інформаційними й комунікаційними технологіями, їхнє сполучення з традиційними носіями інформації, а також адекватне розв´язання проблеми розриву у використанні цифрових технологій, що повинні стати важливими компонентами будь-якої стратегії, чи то національної, чи то міжнародної, спрямованої на досягнення цілей розвитку, поставлених у Декларації Тисячоліття ООН, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН A/RES/55/2 від 08.09.2000 р.
У Токійській декларації «Внесок Азіатсько-Тихоокеанського регіону для Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства» 2003 р. важливе місце займали питання забезпечення безпеки використання інформаційних технологій і засобів. Визнаючи принцип справедливого і рівного доступу до інформаційно-комунікаційних технологій, сторони вважали необхідним приділити особливу увагу загрозі потенційного воєнного використання цих технологій.
Розгляду питань щодо використання інформаційно-комунікаційних технологій, розширення сфери та напрямків для їх раціонального, рівноправного, ефективного та економічного використання, подолання нерівномірності і відставання окремих регіонів, держав, націй, груп та індивідів у розвитку інформаційного суспільства та користування його благами була присвячена Всесвітня зустріч на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (World Summit on Information Society (WSIS) проведена в два етапи: у м. Женева (Швейцарія) в листопаді 2003 р. і в м. Туніс (Туніс) в листопаді 2005 р. ухвалені на Зустрічі підсумкові документи - Женевська декларація принципів «Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання у новому тисячолітті» і План дій, а також Туніське зобов´язання та Програма для інформаційного суспільства, хоча і не були обов´язковими документами, але при цьому отримали незаперечну легітимність через авторитетність та загальне визнання, що знаменувало собою новий етап розвитку міжнародного інформаційного права.
У Женевській декларації принципів було визначено, що «інформаційне суспільство - це таке суспільство, у якому кожний міг би створювати інформацію й знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними для того, щоб дати окремим особам, громадам і народам можливість повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму стійкому розвитку і підвищуючи якість свого життя, на основі цілей і принципів Статуту ООН і дотримуючись у повному обсязі й підтримуючи Загальну декларацію прав людини».
Туніське зобов´язання та Програма для інформаційного суспільства передбачали умови розвитку існуючих та можливих фінансових механізмів для виконання першочергових завдань впровадження інформаційно-комунікаційних технологій; важливість управління Інтернетом як центральним елементом інфраструктури сучасного інформаційного суспільства; необхідність упровадження рішень і зобов´язань, ухвалених у процесі Женевського і Туніського етапів.
Наступні Всесвітні зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (WSIS) стали найбільшими у світі щорічними консультативними зібраннями спільноти з обговорення питань щодо результатів виконання підсумкових документів попередніх зустрічей, вироблення пропозицій щодо нового бачення розвитку інформаційного суспільства, потенційно включно з нові цілі та завдання (сприяння використанню інформаційно-комунікаційних технологій для цілей розвитку інформаційного суспільства, доступ до інформації і знань, безпека під час використанні інформаційно- комунікаційних технологій, етичні аспекти інформаційного суспільства тощо).
Розвиток міжнародно-правового регулювання інформаційної сфери досить активно здійснюється на європейському регіональному рівні, про що свідчить міжнародна нормотворча діяльність Ради Європи.
У 50-ті роки ХХ століття відбувається бурхливий розвиток та розповсюдження аудіо- і відеозаписувальної техніки та пристроїв для передання на далекі відстані звуків і зображень. Реагуючи на потреби ринку аудіо- і відеопродукції, Радою Європи в 1958 р. була укладена Європейська угода про обмін програмами телевізійних фільмів, що мала за мету сприяти обміну телевізійними фільмами між європейськими країнами. Сторони угоди домовилися використовувати та демонструвати фільми, виготовлені телерадіомовними організаціями іншої сторони за її дозволом за наявності відповідних положень у контрактах між виробниками фільмів, акторами та іншими особами, що брали участь у їхньому виробництві.
Із метою регламентації прав організацій телерадіомовлення Радою Європи у 1960 р. була укладена Європейська угода про захист телевізійних передач. Фактично ці дві угоди підготували появу Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р.
У 1965 р. була укладена Європейська угода про запобігання радіомовленню зі станцій, що перебувають за межами національної території. Угода забороняє організацію на суднах, літаках та інших транспортних засобах радіомовлення на територію однієї із держав-учасниць з-поза меж її національної території.
У 1974 р. була ухвалена міжнародна Конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Зазначена універсальна конвенція використовує аналогічний підхід до обмеження трансляції сигналів, що й вищезгадана європейська угода.
У 1981 р. була ухвалена Конвенція про захист осіб у зв´язку з автоматизованою обробкою персональних даних, яка запроваджує міжнародно-правовий режим захисту персональних даних та гарантування їх безперешкодної транскордонної передання.
Конвенція Ради Європи про транскордонне телебачення 1989 р. визначає основні засади такого виду інформаційної діяльності, як телерадіомовлення, незалежно від того, як передається сигнал - кабельним телебаченням, наземним передавачем або супутником. Конвенція гарантує доступ населення до інформації, зокрема до телевізійної трансляції суспільно важливих подій, що не повинно обмежуватися телерадіомовниками.
Європейська конвенція з питань авторського та суміжних прав у межах транскордонного супутникового мовлення 1994 р. захищає права та інтереси авторів стосовно їхніх творів, що передаються супутниками.
Із метою захисту європейської культурної спадщини у формі аудіо- та ві- деотворів, підвищення їх художньої та історичної цінності шляхом накопичення, збереження та надання широкого доступу до культурної спадщини Рада Європи в 2001 р. приймає Європейську конвенцію про захист культурної спадщини у формі аудіо-, відеотворів.
Європейська конвенція про правовий захист послуг, що ґрунтуються чи складаються з умовного доступу, 2001 р. має за мету вивести за межі закону на територіях держав-учасниць діяльність щодо надання несанкціонованого доступу у сфері мовлення та інформаційних послуг.
Конвенція про інформаційне та правове співробітництво стосовно «Інформаційних суспільних послуг» 2001 р. передбачає створення юридичної інформаційної системи співробітництва у сфері нових комунікаційних служб шляхом поширення застосування Директиви 98/48/ЕС, що встановлює порядок надання інформації в галузі технічних стандартів і правил, за межами Європейського Союзу. Це дозволить Раді Європи діяти як координаційний центр з розроблення законодавства у сфері «інформаційних суспільних послуг» на загальноєвропейському рівні.
Для покращення міжнародного співробітництва з питань протидії злочинам у сфері інформаційно-комунікаційних технологій Рада Європи у 2001 р. приймає Конвенцію про кіберзлочинність. У документі приділяється увага чотирьом видам злочинів, що вчиняються у кіберпросторі та з використанням інформаційно- комунікаційних технологій, зокрема правопорушенням проти конфіденційності, цілісності та доступності комп´ютерних даних і систем; правопорушенням, пов´язаним із комп´ютерами; правопорушенням, пов´язаним зі змістом; правопорушенням, пов´язаним із порушенням авторських та суміжних прав.
Конвенція про кіберзлочинність стала першим міжнародним договором у протидії злочинам, що вчиняються через комп´ютерні мережі. Вона передбачає надання повноважень, достатніх для ефективної протидії зазначеним кримінальним правопорушенням шляхом сприяння їхньому виявленню, розслідуванню та переслідуванню, як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівні, і укладення домовленостей щодо ефективного міжнародного співробітництва.
Радою Європи було вжито заходів щодо посилення гарантій свободи доступу до інформації. Комітет міністрів у 1981 р. прийняв Рекомендацію R (81) 19 про доступ до інформації, що перебуває у розпорядженні державних органів, яка була актуалізована в 2002 р. в Рекомендації R (2002) 2 про доступ до офіційних документів. Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів 2009 р. визначила основний принцип доступу до офіційних документів - гарантування права кожного на доступ до запитуваних офіційних документів, що є у розпорядженні публічних властей.
Слід відзначити, що останні із зазначених міжнародних договорів значно випереджають розвиток міжнародного права на універсальному рівні, що досягається внаслідок високого рівня узгодженості в підходах та уніфікації законодавства у державах-членах ЄС.
Упродовж більш ніж півстоліття Рада Європи фактично виступає «локомотивом» міжнародної правотворчості, зокрема у сфері регулювання міжнародно- правових інформаційних відносин на європейському континенті. М´яке право (рекомендації і декларації Комітету міністрів, резолюції Парламентської асамблеї) відіграє важливу роль у розвитку європейського інформаційного права. Спільною ознакою розвитку міжнародного інформаційного права на універсальному та європейському рівнях є детермінованість розвитком інформаційно-комунікаційних технологій та постійним розширенням предметної сфери регулювання.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що важливим аспектом міжнародної інформаційної діяльності суб´єктів сучасного міжнародного права є їхня участь у міжнародному інформаційному обміні. Характерні для початкового періоду розвитку спорадичність і епізодичність з часом були змінені на стійкі і тривалі відносини і виокремили обмін інформацією в самостійну галузь соціальних і міжнародних відносин. Це мало наслідком формування спеціальних норм, покликаних регулювати ці відносини. Тому забезпечення можливостей розширення міжнародних обмінів інформацією і користування всіма благами інформаційного суспільства, що ґрунтуються на дотриманні основних принципів міжнародного права, постало першочерговим завданням для міжнародного інформаційного права як нової галузі міжнародного права.