• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

3. Джерела міжнародного права навколишнього середовища

Джерелами міжнародного права навколишнього середовища є класичні джерела міжнародного права. Їхній перелік визначено у статті 38 Статуту Міжнародного Суду.

До джерел міжнародного права навколишнього середовища належать:

- міжнародні договори;

- міжнародно-правові звичаї;

- загальні принципи права;

- допоміжні джерела - рішення міжнародних судових установ та доктрина;

- рішення міжнародних міжурядових організацій.

Міжнародні договори. Систему джерел міжнародного права навколишнього середовища формує чи не найбільша кількість міжнародних угод порівняно з іншими галузями міжнародного права.

Міжнародні договори з охорони навколишнього середовища можна розділити на дві великі групи:

- договори загальної політичної спрямованості, які регулюють природоохоронний аспект у контексті забезпечення міжнародного миру та безпеки (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.);

- договори власне природоохоронної спрямованості (будь-яка міжнародна угода з охорони навколишнього середовища).

За дією у просторі міжнародні договори у зазначеній галузі бувають:

- глобальні, тобто які мають загальнопланетарне значення (Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовище існування водоплавних птахів 1971 р., Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р.);

- регіональні - закріплюють правила та принципи поведінки стосовно навколишнього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р., Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р.);

- локальні - закріплюють правила та принципи поведінки щодо навколишнього середовища певних держав або території (Договір між Аргентиною і Болівією про охорону прикордонних вод і лісів 1971 р., Договір між Перу та Еквадором про встановлення миру, врегулювання питань кордонів, доступу до річки, освоєння її ресурсів та охорони навколишнього середовища 1998 р., Угода між Міністерством екології та природних ресурсів України і Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів Республіки Болгарія про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів 2003 р.).

Характерною ознакою, притаманною міжнародному праву навколишнього середовища, є так званий рамковий підхід до ухвалення міжнародних природоохоронних угод. Це означає, що спочатку приймається рамкова конвенція, яка містить загальні зобов´язання сторін щодо охорони навколишнього середовища, а потім - додаткові протоколи, які конкретизують ці зобов´язання. Такий підхід має декілька переваг:

- по-перше, він допомагає державам швидше досягти консенсусу із суперечливих і складних питань шляхом закріплення в конвенції лише загальних напрямів співпраці, миттєво відреагувати на будь-яку екологічну проблему;

- по-друге, залежно від розвитку наукових знань та технологічного прогресу в конкретній сфері людської діяльності дає змогу вносити зміни у протоколи або додатки до них, що містять або види небезпечної діяльності, або види небезпечних речовин, або види фауни і флори, що перебувають під загрозою знищення, при цьому не зачіпаючи положень самої конвенції і, в такий спосіб, забезпечуючи відносну гнучкість у правовому регулюванні.

Однак рамковий підхід не позбавлений певних недоліків: держава може висловити свою згоду на обов´язковість рамкової конвенції, яка не покладає на неї ніяких серйозних юридичних обов´язків, і водночас - відмовитися робити те ж саме стосовно протоколів, які передбачають такі зобов´язання, тим самим нівелюючи досягнутий на міжнародному рівні результат. До рамкових конвенцій з охорони навколишнього середовища належать: Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р., Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р., Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р. тощо.

Міжнародно-правові звичаї. Прикладом звичаєвої норми в міжнародному праві навколишнього середовища визнають принцип заборони заподіювати шкоду території іншої держави або держав і принцип відповідальності за таку шкоду. Цей звичай бере свій початок з римського права «sic utere tuo ut alienum non laedas» (користуйся своїм так, щоб не нашкодити іншому). У міжнародній судовій практиці цей принцип уперше було сформульовано в рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р. (Канада проти США).

Міжнародний Суд ООН підтвердив існування загального обов´язку держави не дозволяти використовувати свою територію всупереч правам інших держав у справі про протоку Корфу 1949 р. (Великобританія проти Албанії), а також визнав існування такого обов´язку саме у галузі охорони навколишнього середовища в Консультативному висновку щодо законності загрози ядерною зброєю або її застосування 1996 р. Цей принцип знайшов своє закріплення в принципі 21 Декларації принципів з навколишнього людині середовища 1972 р. (Стокгольмська декларація), принципі 2 Декларації з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. (Декларації Ріо-де-Жанейро), а також численних міжнародних угодах з охорони навколишнього середовища.

Прикладом звичаю в міжнародному праві навколишнього середовища є норми Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка, як відомо, є кодифікацією звичаєвого права, у тому числі щодо природоохоронних аспектів. Що стосується інших міжнародно-правових звичаєвих норм, то різні науковці наводять свої приклади: обов´язок використовувати спільні/взаємні природні ресурси справедливим і раціональним способом; обов´язок не захоронювати у Світовому океані високорадіоактивні відходи; принцип спільної, але диференційованої відповідальності; принцип перестороги; принцип «забруднювач платить»; принцип запобігання. Прикладом регіонального звичаю може служити заборона експортувати небезпечні відходи на Африканський континент.

Загальні принципи права. Прикладами загальних принципів права в міжнародному праві навколишнього середовища можуть служити такі постулати римського права, як «власник землі володіє нею до неба і до самих глибин», «закони природи найбільш досконалі і незмінні», «не може вважатися законним те, що суперечить природі».

До загальних принципів права, що є джерелами міжнародного права навколишнього середовища, також належать:

- принцип добросовісності - посилання на нього міститься в рішеннях арбітражного трибуналу у справі про тихоокеанських морських котиків у Беринговому морі 1893 р. (Великобританія проти США) і у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р. (Канада проти США), рішеннях Міжнародного суду ООН у справі про випробування ядерної зброї 1974 р. (Австралія і Нова Зеландія проти Франції), у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. (Угорщина проти Словаччини) тощо;

- принцип рівності та справедливості - закріплений у статті 83 (1) Конвенції ООН з морського права 1982 р., ст. 5-6 Конвенції про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р., а також у рішеннях Міжнародного суду ООН у справі про розмежування континентального шельфу Північного моря 1969 р. (між ФРН і Данією, та ФРН і Нідерландами), у справі про юрисдикцію над рибними промислами 1974 р. (Великобританія проти Ісландії), у справі про розмежування континентального шельфу між Тунісом і Лівією в затоці Габес 1982 р. тощо;

- принцип «естопель» (від англ. «estoppel» - відхилення, позбавлення права заперечувати) - посилання на нього міститься в рішенні Міжнародного суду ООН у справі про розмежування континентального шельфу Північного моря 1969 р. (між ФРН і Данією, ФРН і Нідерландами);

- принцип поваги взаємних інтересів - закріплений як принцип 21 Декларації принципів з навколишнього людині середовища 1972 р. (Стокгольмська декларація) і принцип 2 Декларації з навколишнього середовища та розвитку 1997 р. (Декларація Ріо-де-Жанейро).

Рішення міжнародних судових установ. Рішення Міжнародного Суду ООН не мають прецедентного характеру на відміну від рішень Європейського суду з прав людини або Суду Європейського Союзу. Це обумовлюється ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН («Рішення Суду є обов´язковим лише для тих сторін, які беруть участь у справі, і лише в цій справі») і п. 1 ст. 94 Статуту ООН («Кожен член Організації зобов´язується виконати рішення Міжнародного Суду в тій справі, в якій він є стороною»).

Найбільш показовими справами Міжнародного суду ООН, що належать до сфери міжнародно-правової охорони навколишнього середовища, є справа Габ- чіково-Надьмарош 1997 р. (Угорщина проти Словаччини); справи про випробування ядерної зброї 1974 р. (Австралія проти Франції і Нова Зеландія проти Франції); Консультативний висновок Міжнародного суду ООН щодо законності загрози ядерною зброєю або її застосування 1996 р.; справи про розмежування юрисдикції у галузі управління рибними ресурсами 1974 (Великобританія проти Ісландії, ФРН проти Ісландії) і 1998 р. (Іспанія проти Канади); справа про прохід у каналі Корфу 1949 р. (Великобританія проти Албанії) тощо.

Серед інших міжнародних судових і квазісудових установ та органів певний внесок у розвиток міжнародного права навколишнього середовища зробили:

- Міжнародний трибунал з морського права (МТМП) (справи про південного блакитного тунця 1999 і 2000 рр. - Нова Зеландія, Австралія проти Японії);

- Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) (справа Лопес Остра проти Іспанії 1994 р., справа Герра та інші проти Італії 1998 р., справа Гримковська проти України 2011 р., справа Дубецька та інші проти України 2011 р.);

- Міжамериканська комісія з прав людини (МКПЛ) (справа про індіанців Яномамі проти Бразилії 1985 р., справа про гідроелектричний проєкт Пан- ге/Ралко у верхній течії річки Біо-Біо в Чилі 2003 р.);

- органи з вирішення спорів Світової організації торгівлі (СОТ) (справи про імпорт тунця 1990 р. - Мексика проти США і 1994 р. - ЄЕС проти США; справа про імпорт окремих видів креветок 1998 р. - Індія, Малайзія, Пакистан і Таїланд проти США);

- Суд Європейського Суду (справа про завод з виробництва оксидного палива 2006 р. - Ірландія проти Великобританії);

- арбітражні суди (справа про плавильний завод у Трейлі 1941 р. - Канада проти США; справа про озеро Лану 1957 р. - Іспанія проти Франції).

Доктрина. Праці видатних учених у галузі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища визнаються додатковим джерелом міжнародного права навколишнього середовища. У цьому плані дуже цінними є коментарі проєктів статей представників Комісії міжнародного права ООН, резолюції груп юристів Асоціації міжнародного права та Інституту міжнародного права. Відомо, що під час вирішення справи про плавильний завод у Трейлі в 1941 р. арбітражний трибунал спирався на праці професора Іглтона. Окрема думка судді Міжнародного суду ООН Вірамантрі, наприклад у справах Габчіково-Надьмарош 1997 р., цитується не лише у працях юристів-міжнародників, а й в окремих судових рішеннях. Інколи навіть переконання авторитетних юристів значною мірою здатні вплинути на хід розвитку міжнародного права навколишнього середовища.

Рішення міжнародних міжурядових організацій. Рішення міжнародних міжурядових організацій не увійшли до переліку джерел міжнародного права, які використовує Міжнародний суд ООН під час вирішення спорів між державами (ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН), однак деякі з них цілком можуть вважатися такими джерелами. У цьому випадку рішення міжнародних міжурядових організацій буде обов´язковим для держав-учасниць з огляду на прописану норму в її статуті (рішення Міжнародної китобійної комісії про запровадження мораторію на комерційний вилов китів 1983 р., резолюція Консультативної наради Сторін Лондонської конвенції про введення мораторію на захоронення радіоактивних відходів у морі 1985 р., рішення Конференції Сторін Конвенції СІТЕС про заборону міжнародної торгівлі дериватами африканського слона 1989 р. тощо).

Усе ж таки треба усвідомити, що більшість рішень міжнародних міжурядових організацій не є обов´язковими до виконання, хоча вони виконуються державами добровільно завдяки їх високої «моральної цінності» і авторитету. Прикладом таких рішень, що впливають на формування та розвиток міжнародного права навколишнього середовища, є такі:

- Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/1831 (XVII) «Економічний розвиток і охорона природи» від 18.12.1962 р., в якій ідеться про важливість цілісного розгляду питань навколишнього середовища; використання природних ресурсів, фауни і флори; необхідність зміни терміна «охорона природи» на більш широкий термін «охорона навколишнього середовища»; необхідність комплексного розгляду питань охорони навколишнього середовища та економічного розвитку;

- Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/35/8 «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» від 30 квітня 1980 р., у якій виділяється важливий аспект охорони навколишнього середовища - необхідність скорочення гонки озброєнь;

- «Всесвітня Хартія природи», схвалена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН A/RES/37/7 від 28 жовтня 1982 р., яка вперше на міжнародному рівні поділяє небезпечні види діяльності на три види залежно від ступеня ризику для навколишнього середовища: діяльність, здатна завдати незворотної шкоди, якої слід уникати; діяльність, здатна завдати значної шкоди, яку можна здійснювати під час виконання певних умов; діяльність, здатна певним чином вплинути на навколишнє середовище, яку можна здійснювати за умови проведення оцінювання її екологічних наслідків;

- «Екологічна перспектива на 2000 рік і надалі», схвалена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН A/RES/42/186 від 11.12.1987 р., яка була підготовлена Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) і містить заклик до розроблення глобальної конвенції щодо захисту та сприяння охороні навколишнього середовища, а також підкреслює важливість і бажаність мирних способів вирішення спорів у галузі охорони навколишнього середовища тощо.

Окреме місце займає Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., а також низка рішень конференцій, що скликалися під егідою Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), які містять, крім іншого, положення про охорону навколишнього середовища.