Міжнародне право
2. Формування міжнародного права навколишнього середовища
Перші міжнародно-правові природоохоронні норми концентрувалися на охороні конкретних компонентів навколишнього середовища (здебільшого фауна і флора), характеризувалися обмеженістю щодо об´єктів і територій.
У середині ХІХ - на початку ХХ ст. ухвалюються перші універсальні та регіональні акти - «рибні» конвенції, які регулювали режим використання рибних запасів з метою недопущення зникнення популяцій. Прикладами можуть слугувати Конвенція між Францією і Великобританією про рибальство 1867 р., Конвенція про боротьбу з перевиловом рибних ресурсів Північного моря 1882 р., Договір про регулювання вилову лосося в басейні Рейну 1886 р., Конвенція про рибальство у водах Дунаю і Прута 1907 р., Договір про збереження і захист котиків 1911 р., Договір між Англією і Нікарагуа про промисел морських черепах 1916 р. тощо.
Першими спробами у галузі охорони птахів стало ухвалення Конвенції про захист птахів, корисних в сільському господарстві 1902 р., Конвенції про захист мігруючих птахів у Сполучених Штатах і Великобританії 1916 р., а також створення в 1922 р. Міжнародного комітету з охорони птахів.
У цей період укладаються конвенції про захист рослин, боротьбу з інфекційними захворюваннями представників фауни і флори, а також транспортування небезпечних речовин: Конвенція про боротьбу зі шкідниками виноградників філоксерою 1889 р., Конвенція, спрямована на ліквідацію загрози епізоотичних хвороб на теренах Австро-Угорщини та Італії 1887 р., Конвенція між рейнськими державами щодо правил перевезення корозійних і отруйних речовин 1900 р. тощо.
Процесу створення природних заповідників передували національні рухи за створення природних парків у США (1864 р.), Австралії (1879 р.), Канаді (1885 р.), Новій Зеландії (1894 р.).
Ідеї про необхідність міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього середовища прозвучали на Міжнародному конгресі з охорони природи в 1909 р. (м. Париж, Франція) і на І Міжнародній конференції з охорони природи в 1913 р. (м. Берн, Швейцарія), проте названі заходи мали характер швидше наукових зборів, наради науковців, аніж міжурядової зустрічі. Конференції мали інформаційний характер і не виробили жодних практичних заходів.
Рішення І Міжнародної конференції з охорони природи 1913 р. про створення Комісії з охорони природи так і не були реалізовані у зв´язку з початком Першої світової війни. Згодом були створені Організація з боротьби із сараною в 1920 р. (м. Рим, Італія), Міжнародне бюро з охорони природи в 1928 р. (м. Брюссель, Бельгія), Міжнародне бюро з боротьби із заразними хворобами тварин у 1929 р. (м. Париж, Франція), проте ефективність їхньої діяльності була вкрай низькою.
Конференція ООН з проблем навколишнього середовища (5-16 червня 1972 р., м. Стокгольм, Швеція), вважається першою міжнародною міжурядовою конференцією, яка хоч і не ознаменувалася ухваленням юридично обов´язкових документів, однак вплинула на подальший розвиток усього міжнародного права навколишнього середовища. На ній були представлені 113 держав, значна кількість міжнародних організацій. Характерною особливістю конференції стали, по- перше, широка участь держав, урядових та неурядових організацій, що свідчить про значення проблеми; по-друге, особлива роль актів м´якого права в становленні та розвитку міжнародного права навколишнього середовища.
За результатами цієї конференції було ухвалено три основоположні документи - Декларація принципів з навколишнього людині середовища, План дій та Резолюція про організаційні та фінансові заходи.
Рішенням конференції було створено постійно діючий орган ООН - Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) (United Nations Environment Programme (UNEP) та Глобальний екологічний фонд (ГЕФ) (Global Environment Facility (GEF), а 5 червня оголошено Всесвітнім днем навколишнього середовища. Важливо зазначити, що 1972 р. визнано роком виникнення сучасного міжнародного права навколишнього середовища.
Декларація принципів з навколишнього людині середовища 1972 р. стала важливим міжнародно-правовим актом з охорони навколишнього середовища, її ухвалення поклало початок формування міжнародного права навколишнього середовища як галузі міжнародного права.
Декларація принципів складається з преамбули і 26-ти принципів. У преамбулі наголошується на глобальному характері проблеми охорони навколишнього середовища і, незважаючи на те, що приводом до конференції була стурбованість світового співтовариства щодо погіршення стану навколишнього середовища, у Декларації висловлена впевненість у здатності людства використати свої знання, досягнення науки і техніки для збереження і покращення стану навколишнього середовища.
Згідно з принципами Декларації людина має основне право на задовільні умови життя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів речовинами, які можуть поставити під загрозу здоров´я людини (принцип 7); держави повинні виробити єдиний і скоординований підхід до планування свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потребам охорони і покращення навколишнього середовища на благо населення цих держав (принцип 13).
План дій 1972 р. є документом, який містить 109 рекомендацій щодо дій, яких необхідно вжити державам із метою охорони навколишнього середовища. Вони включають відносно окремі групи рекомендацій у п´яти сферах:
1) планування та управління народонаселення;
2) екологічні аспекти управління природними ресурсами;
3) визначення та контроль забруднюючих речовин міжнародного значення;
4) вивчення та посилення освітнього, інформаційного, соціального та культурного аспектів екологічних питань;
5) інтеграція розвитку та навколишнього середовища.
Більшість рекомендацій Плану дій звернені не до урядів держав, а до ООН та її спеціалізованих установ і мають на меті консолідувати міжнародну діяльність з охорони навколишнього середовища в системі ООН та підвищити її ефективність.
Важливим результатом Конференції ООН з проблем навколишнього середовища 1972 р. стало ухвалення Резолюції про організаційні і фінансові заходи, яка рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН створити Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).
Після проведення Конференції ООН з проблем навколишнього середовища 1972 р. міжнародне співтовариство отримало чималий досвід міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища, що підтверджується ухваленням низки міжнародних документів, таких як:
- Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р.;
- Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 р.;
- Конвенція по запобіганню забрудненню із суден 1973 р.;
- Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р.;
- Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р.;
- Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р.;
- Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 р.;
- Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію 1986 р.;
- Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар, 1987 р.;
- Конвенція про контроль за транспортним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р. тощо.
Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (3-14 червня 1992 р., м. Ріо-де-Жанейро, Бразилія) стала найбільш вагомим глобальним форумом за всю історію розвитку міжнародного права навколишнього середовища. Ця конференція була найбільшою і найпродуктивнішою з усіх міжнародних конференцій з питань охорони навколишнього середовища. У конференції взяли участь 178 держав, з яких 115 були представлені главами держав. Усього в роботі конференції узяли участь близько 7 тис. делегатів, 15 тис. представників неурядових організацій.
За результатами роботи конференції було схвалено Декларацію з навколишнього середовища та розвитку, що містить 27 принципів, Порядок денний на ХХІ століття, що складається з 4-х розділів, поділених на 40 підрозділів, присвячених 115-ти темам, Декларацію глобальної згоди щодо раціонального використання, збереження та освоєння всіх видів лісів (так звані «Лісові принципи»), а також було відкрито для підписання дві конвенції: Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Для реалізації програм і документів, ухвалених на цій Конференції, було створено Комісію ООН зі сталого розвитку (КСР), основна функція якої - контролювати виконання взятих на себе державами зобов´язань, зокрема щодо Плану дій, який міститься в Порядку денному на ХХІ століття (діяльність цієї Комісії розкривається в п. 5 цього розділу).
Ухвалення двох конвенцій із подолання глобальних проблем навколишнього середовища є одним із головних досягнень Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. Передусім, це свідчить про те, що міжнародне співтовариство визнало факт існування глобальних проблем навколишнього середовища, взяло на себе відповідальність за їх подолання та закріпило основні міжнародно-правові рамки вирішення цих проблем.
Період після завершення Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ознаменувався укладенням важливих міжнародних угод зокрема таких, як:
- Протокол 1992 р. про змінення Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 р.;
- Протокол 1992 р. про змінення Міжнародної конвенції про створення Міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1971 р.;
- Конвенція про ядерну безпеку 1994 р.;
- Кіотський протокол 1997 р. до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату 1992 р.;
- Конвенція про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р.;
- Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі ухвалення рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля 1998 р.;
- Картахенський протокол про біобезпеку 2000 р. до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. тощо.
Наприкінці ХХ століття міжнародна спільнота зрозуміла, що досягнутих домовленостей достатньо, і що основна проблема ефективного функціонування міжнародного права навколишнього середовища - проблема його імплементації. Якщо раніше всі зусилля міжнародної спільноти були спрямовані на ухвалення міжнародних конвенцій, то згодом - на їх виконання.
У 1994 р. Генеральна Асамблея ООН проводить Конференцію з питань сталого розвитку малих острівних держав, а вже в 1995 р. - Конференцію ООН з транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих видів. У 1993 р. була заснована спеціальна камера (колегія) з розгляду справ щодо охорони навколишнього середовища у Міжнародному Суді ООН, а в 1994 р. - Міжнародний суд екологічного арбітражу і примирення (International Court of Environmental Arbitration and Conciliation (ICEAC), так званий Міжнародний екологічний суд (МЕС). У 1997 р. Міжнародний суд ООН виносить своє рішення у справі Габчіко- во-Надьмарош (Угорщина проти Словаччини щодо невиконання Договору про спільне будівництво гідровузла Габчіково-Надьмарош 1977 р.), активізується діяльність Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) в цій сфері, Міжамериканської комісії з прав людини (МАКПЛ), Міжнародного трибуналу з морського права (МТМП), а також органів з вирішення спорів Світової організації торгівлі (СОТ). У 1997 р. проходить ХІХ спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, яка мала назву «Саміт Землі + 5», оскільки була покликана здійснити оцінку прогресу, досягнутого через п´ять років після проведення Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. За підсумками роботи сесії було схвалено документ «Програма подальшого здійснення Порядку денного на ХХІ століття».
Наступним міжнародним заходом з питань охорони навколишнього середовища був Всесвітній саміт зі сталого розвитку, що був проведений 26 серпня - 4 вересня 2002 р. (м. Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка). На жаль, особливих результатів він не мав і продемонстрував неспроможність держав дійти згоди щодо ключових питань з охорони навколишнього середовища. На саміті було ухвалено два документи: План виконаних рішень (відомий також як План імплементації) та Декларація зі сталого розвитку. На цьому саміті не було укладено жодної міжнародної угоди.
20-22 червня 2012 р. Організація Об´єднаних Націй організувала Конференцію з питань сталого розвитку, також відому як «Ріо - 2012» або «Ріо + 20», яка пройшла в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Ця конференція була проведена на 20-ту річницю Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. і 10-ту річницю Всесвітнього саміту зі сталого розвитку 2002 р.
Присутні для участі в Конференції світові лідери, поряд із тисячами представників приватного сектора, неурядових організацій та інших груп, спільними зусиллями розробили концепцію того, як можна скоротити бідність, сприяти розвитку соціальної справедливості та забезпечити належні заходи з охорони навколишнього середовища з урахуванням поступальних темпів зростання чисельності населення планети.
На офіційних дискусіях обговорювалися питання захисту океанів шляхом боротьби з надмірним виловом риби, руйнуванням морських екосистем і негативними наслідками зміни клімату; розширення використання поновлюваних джерел енергії, що може дозволити істотно знизити викиди вуглекислого газу, а також рівень забруднення атмосферного повітря і повітря в приміщеннях і водночас сприяти економічному зростанню; покращення управління лісним господарством; підвищення економічності і ефективності водокористування для сприяння розвитку і запобігання опустелюванню тощо.
Основним результатом Конференції з питань сталого розвитку 2012 р. стало ухвалення Декларації під назвою «Майбутнє, якого ми хочемо». У ньому глави 192-х держав підтвердили свою політичну прихильність сталому розвитку і заявили про свою прихильність сприянню сталому майбутнього.
Загалом результати конференції не задовольнили світову спільноту, хоча на «Ріо + 2012» відбулося досить багато важливих подій. За даними ООН, загальний обсяг заявленого фінансування для проєктів сталого розвитку сільського господарства, енергетики та транспорту, зниження ризиків природних катастроф, лісової політики тощо перевищив 510 млрд доларів США. У результаті уряди держав, бізнесові кола, громадські організації та університети представили понад 690 нових цілей і проєктів у галузі сталого розвитку та «зеленої» економіки.
Слід відзначити, що міжнародне право навколишнього середовища позначилось досить активним розвитком і ухваленням значної кількості міжнародних документів (понад 500). Однак сьогодні головним пріоритетом розвитку цієї галузі міжнародного права є забезпечення виконання уже ухвалених міжнародних угод з охорони навколишнього середовища, а не ухвалентя нових. Із цією метою в межах чинних міжнародних угод були розроблені та схвалені механізми з дотримання та імплементації, завданням яких є моніторинг та контроль за виконанням міжнародних угод, а також вирішення окремих категорій спорів.