• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

4. Міжнародно-правове регулювання інституту видачі осіб (екстрадиції)

Виконання завдань кримінального провадження детермінує необхідність використання різних кримінально-процесуальних механізмів, що, як правило, мають процедурні особливості. Одним із таких механізмів є видача осіб (екстрадиція).

Саме поняття «екстрадиція» є похідним від латинського терміна, що, у свою чергу, означає примусове повернення конкретної особи в державу.

Інститут екстрадиції пройшов великий еволюційний шлях розвитку - з часів рабовласництва до нинішнього періоду розвитку міжнародного права і міжнародних відносин, хоча в сучасному розумінні він почав формуватися головним чином з ХУІІ-го століття. Перший договір про екстрадицію датується ще 1280 р. до н. е. Одним із найбільш відомих документів, пов´язаних з екстрадицією є договір, укладений в 1296 р. до н. е. між єгипетським фараоном Рамзесом II і царем хетів Хеттушилем ІІІ, в якому говорилося: «Якщо хто-небудь втече з Єгипту і піде в країну хетів, то цар хетів не буде його затримувати, але поверне в країну Рамзеса».

Актуальність цього інституту визначається потребою у невідкладних заходах у протидії злочинності, а також реалізацією системи договорів між державами про надання правової допомоги у кримінальних справах.

Укладення міжнародних договорів з питань екстрадиції пов´язано з тим, що держава внаслідок принципу суверенітету не може поширювати свою юрисдикцію на територію інших держав. Єдина можливість реалізації принципу невідворотності покарання стосовно злочинця, який перебуває на території іншої держави, - це звернення до такої держави з проханням про надання правової допомоги у кримінальній справі.

Видача осіб належить до тих інститутів міжнародного права, що перебувають на межі міжнародного і внутрішньодержавного права. Інститут видачі осіб містить у собі як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права. Саме це і визначає його комплексний характер.

Правовою основою екстрадиції є міжнародні двосторонні і багатосторонні договори, конвенції, національне законодавство про видачу осіб, а також принцип взаємності.

Принцип взаємності дозволяє видати особу, керуючись принципом паритетності співпраці або в обмін на гарантію, що за порівнянних обставин (у випадку, коли особа переховується від правосуддя у державі, з якою договір про видачу не укладено, а застосування правових підстав неможливе) запитуюча сторона діятиме відповідно.

Отже, під екстрадицією слід розуміти процесуальну дію, яка ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішньодержавного права, пов´язана з наданням державам правової допомоги, що полягає у переданні підозрюваного, обвинувачуваного або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він скоїв злочин, або громадянином якої він є, або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання вироку суду.

У сучасних умовах розвитку міжнародних відносин можна виділити такі види екстрадиції:

- видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності;

- видача особи для приведення судового вироку до виконання - полягає у переданні особи, яка засуджена іноземним судом і переховується від відбуття покарання, але затримана на території іншої держави;

- видача на певний термін (наприклад, для розгляду справи в суді, в якій співучасниками є громадяни різних держав).

Сама екстрадиція полягає не лише у видачі, а й у сукупності заходів, спрямованих на її забезпечення. Процесуальний механізм практичної реалізації екстрадиції визначається чітко визначеними процесуальними діями. За загальними правилами, екстрадиція охоплює:

- офіційний запит про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати;

- проведення екстрадиційної перевірки;

- взяття під варту особи, яка підлягає екстрадиції;

- видачу особи;

- екстрадиційний транзит.

У 1990 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Типовий договір про видачу, який визначає підстави видачі, процедуру затримання особи та видачі особи, а також містить імперативні та факультативні підстави для відмови у видачі (екстрадиції).

До імперативних підстав відмови у видачі осіб віднесено наявність таких умов:

- злочин, стосовно якого існує прохання про видачу, розглядається стороною, яку запитують, як політичний;

- якщо існують серйозні підстави вважати, що видана особи буде переслідуватися або буде притягнена до відповідальності за ознаками раси, релігії, національності, політичних переконань;

- якщо діяння передбачається військовим правом, але не є таким згідно із загальним кримінальним правом;

- стосовно особи, видача якої вимагається, на території сторони, яку запитують, за той же злочин був уже винесений вирок, який набув чинності, або припинено провадження у справі;

- на момент отримання вимоги кримінальна справа не може бути порушена, або вирок не може бути приведений до виконання внаслідок закінчення строку давності, амністії або на іншій законній підставі, яка передбачена законодавством сторони, яку запитують;

- якщо видача призведе до порушення публічного порядку або загальних принципів законодавства сторони, яку запитують.

До факультативних підстав відмови у видачі осіб віднесено наявність таких умов:

- особа, стосовно якої подане прохання, є громадянином сторони, яку запитують, або особою, якій надано в цій державі притулок;

- якщо на території держави, яка просить видачі, до особи може бути застосовано більш серйозне покарання, ніж на території держави перебування за теж саме діяння, або смертну кару;

- якщо злочин, у зв´язку з яким вимагається видача, скоєний на території сторони, яку запитують;

- якщо держава, яку запитують, ураховуючи характер правопорушення й інтереси сторони, яка запитує, дійде висновку, що видача особи буде несумісна з принципом гуманізму, зважаючи на вік, стан здоров´я та інші особисті обставини особи.

Положення Типового договору про видачу 1990 р. є базовими і знайшли своє закріплення в багатосторонніх міжнародних договорах, серед яких слід зазначити Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 р., Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. тощо. Положення цих конвенцій практично однакові. Сторони зобов´язуються видавати одна одній осіб, які перебувають на їх території, для притягнення до відповідальності або приведення до виконання вироку суду. Крім того, ними регламентовано порядок, якого повинні дотримуватись держави під час проведенні процедури видачі.

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. у статті 1 зазначає, що держави-учасниці зобов´язуються видавати одна одній усіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої держави за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою. Конвенція не містить конкретних видів злочинів, у зв´язку з учиненням яких здійснюється видача, як критерій використовується вид покарання за вчинене правопорушення - видача здійснюється у зв´язку з правопорушеннями, які караються за законами запитуючої держави та запитуваної держави позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року або суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув´язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої держави, термін призначеного покарання повинен становити не менше чотирьох місяців (ст. 2).

Згідно з Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 р. встановлено вимоги щодо запиту на видачу підтверджуючих документів (ст. 12). Зокрема, запит супроводжується:

1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду, постанови про негайне затримання, ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої держави;

2) викладом правопорушень, за які вимагається видача, час і місце їх учинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше;

3) копією відповідних законодавчих актів або, коли, це неможливо, викладом відповідного закону і, за можливістю, якнайточнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, яка може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

У разі якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, сторона, до якої звертаються, самостійно вирішує, яка з цих вимог має бути задоволена.

Щодо кримінального переслідування виданої особи передбачається таке обмеження: без згоди сторони, яка видала особу, останню не можна притягти до кримінальної відповідальності або піддати покаранню за вчинений до її видачі злочин, за який її не було видано.

Сторони повідомляють одна одну про результати провадження у кримінальній справі проти виданої особи. На вимогу сторони, яка видала особу, їй надсилається копія остаточного рішення.

Запит на видачу повинен містити:

1) найменування запитуваної установи;

2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої держави, на підставі якого це діяння визнається злочином;

3) прізвище, ім´я, по батькові особи, яка підлягає видачі, її громадянство, місце проживання або перебування, за можливістю опис зовнішності та інші відомості;

4) вказаний розмір збитків, завданий злочином (ст. 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.).

Особливим юридичним інструментом, який скасував формальну процедуру екстрадиції в межах держав-членів Європейського Союзу, стало Рамкове рішення Європейської ради від 13.06.2002 р. «Про Європейський ордер на арешт та процедури передачі осіб між державами-членами».

Європейський ордер на арешт - це судове рішення, видане державою- членом ЄС із метою арешту та видачі іншою державою-членом розшукуваної особи в цілях проведення кримінального обвинувачення або виконання тюремного вироку або наказу про тримання під вартою. Відповідно до зразка ордера, поданого в тексті Рамкового рішення, ордер - це простий документ, що містить ім´я та громадянство розшукуваної особи, підтвердження наявності чинного рішення суду проти цієї особи, природу та правову кваліфікацію злочину, його опис та відповідні покарання, що мають бути застосовані, а також інформацію про судовий орган, що видав ордер.

Головною метою європейського ордера є заміна тривалих процедур екстрадиції на більш просту й ефективну систему передання осіб, які вчинили злочин, між державами-членами ЄС.

Основними перевагами європейського ордера на арешт є, по-перше, швидкість процедури передання осіб, які вчинили злочин. Держава, що заарештувала особу, повинна передати її в державу, яка видала ордер, упродовж трьох місяців або 90 днів з моменту арешту особи. Держава, яка вимагає передання особи, може надіслати європейський ордер за допомогою електронних засобів зв´язку компетентним органам влади держави, де переховується злочинець. Особу, яка вчинила злочин, може бути заарештовано негайно на підставі європейського ордера. Упродовж 48-ми годин особа, щодо якої видано ордер, повинна з´явитися в суд. Якщо особа не хоче оскаржити передачу, тоді її може бути передано впродовж 10-ти днів. По-друге, простота передання особи, яка вчинила злочин. А саме: під час передання такої особи не має значення національна відмінність визначення злочину, за вчинення якого особа передається, тобто його кваліфікація. За європейським ордером на арешт особа передається за вчинення злочину, який карається позбавленням волі на максимальний термін: не менше одного року або строк призначеного покарання повинен становити не менше чотирьох місяців.

Під час передання також діє принцип взаємного визнання судових рішень. Тобто судове рішення держави, яка вимагає від іншої держави-члена ЄС арешту і передання особи, повинно бути визнано та виконано цією державою настільки швидко, наскільки це можливо.

Виконання ордера на арешт є судовим процесом, що відбувається під наглядом національної судової влади, до обов´язків якої належить контроль за дотриманням прав та свобод особи, яка підлягає передання за європейським ордером, відповідно до положень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. У цьому разі повноваження міністра юстиції і міністра внутрішніх справ держави, до якої звертаються з вимогою видати злочинця на підставі європейського ордера на арешт, істотно обмежені. Рішення про передачу такої особи або відмову в її передачі приймається екстрадиційним суддею.

Разом із позитивними якостями існують також недоліки європейського ордера на арешт. По-перше, за європейським ордером відсутнє право не передавати підданих держав-членів ЄС. За цим ордером існує принцип, за яким усі особи, які вчинили злочин і є підданими держав-членів ЄС, відповідають за скоєні злочини перед судами ЄС. У цьому випадку такий інститут захисту, як політичний притулок, у межах держав-членів ЄС не існує. Це є порушенням Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. По-друге, за європейським ордером відсутнє розмежування тимчасового арешту і того, що застосовується в деяких державах-членів ЄС. По-третє, обмеженість застосування європейського ордера на арешт, а саме: такий ордер застосовується лише між договірними державами-членами ЄС. З іншими державами діє попередня процедура екстрадиції, яка закріплена в Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. По-четверте, побоювання деяких держав-членів ЄС про можливість використання європейського ордера на арешт з порушенням норм чинного європейського законодавства: у використанні ордера як інструмента політичного тиску, існуючої недоторканності поліцейської влади, а також практичних проблем у відмінності між визначенням розслідування злочину і судовим переслідуванням особи за вчинення злочину в континентальних європейських державах.

Існує проблема також у відмінності застосування підстав для відмови в екстрадиції осіб, які вчинили злочин. Європейський ордер на арешт визнає деякі підстави для відмови в екстрадиції особи: принцип подвійного притягнення до кримінальної відповідальності; у зв´язку з амністією і строками давності притягнення до кримінальної відповідальності особи; якщо особа, передача якої вимагається, є неповнолітньою або не досягла віку кримінальної відповідальності за вчинений злочин; якщо особу може бути засуджено за скоєння злочину до довічного позбавлення волі або до смертної кари тощо. Проте не всі підстави для відмови в екстрадиції застосовуються державами-членами ЄС, внаслідок чого виникають питання в неузгодженості дій між ними, тим паче, що у статті 19 «Захист у разі переміщення, вислання чи екстрадиції» Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. зазначається, що особа не може бути видана державі, де існує серйозна загроза того, що може бути засуджена до смертної кари, піддана катуванню або вона може зазнати нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження.

В Україні видача осіб регулюється Конституцією України, Кримінальним Кодексом України, Кримінальним процесуальним кодексом України і міжнародними договорами.

Статтею 25 Конституції України і відповідно статтею 10 Кримінального Кодексу України забороняється видача громадян України іноземній державі.

Варто зазначити, що ухвалений 2012 р. Кримінальний процесуальний кодекс України суттєво оновив інститут екстрадиції. Згідно з національним законодавством екстрадиція вживається в значенні видачі особи (іноземця або особи без громадянства) державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку (п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК України, пункти 2, 3 ст. 10 КК України).

Україна, дотримуючись узятих на себе міжнародних зобов´язань про формування національного законодавства, у тому числі кримінального процесуального, гарантує забезпечення прав і свобод людини, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі.

Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає гарантії прав такої особи, які водночас є підставами для відмови в екстрадиції: невидача своїх громадян, закінчення строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин тощо.

Важливо зазначити, що застосування обґрунтованих посилань на рішення Європейського суду з прав людини під час процедури екстрадиції є не лише важливим у дотриманні прав людини, а й обов´язковим, оскільки правові роз´яснення, викладені в рішеннях Суду, повинні підлягати прямому виконанню на національному рівні.

Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є, відповідно, Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (ч. 1 ст. 574 КПК України). Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування. Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку (ст. 574 КПК України).

Міжнародні стандарти інституту видачі особи (екстрадиції) як джерело українського законодавства покликані для врегулювання правових відносин між державами за допомогою національного законодавства та міжнародних договорів, забезпечуючи відповідними нормами права формування міжнародних відносин у сфері екстрадиції. Для України, яка стала на шлях розвитку міжнародних відносин, важливим залишається питання приведення національної правової системи у відповідність до вироблених міжнародною спільнотою стандартів співробітництва з надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції.