• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

9. Режим воєнної окупації

У процесі розвитку збройного конфлікту одна з воюючих сторін може окупувати повністю або частково територію іншої воюючої сторони. При цьому на окупованій території припиняється ефективне функціонування органів влади окупованої держави, а адміністративне управління переходить до військового командування держави, що окупувала певну територію. Проте держава, що окупує, не здобуває суверенних прав над цими територіями і не може їх анексувати або поступитися іншій державі. Правове становище таких територій визначається під час остаточного мирного врегулювання.

Режим воєнної окупації регламентується розділом IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатком до неї: Положенням про закони і звичаї війни на суходолі 1907 р., Женевськими конвенціями 1949 р. і Додатковими протоколами І і II до них 1977 р.

Режиму воєнної окупації присвячений Розділ ІІІ «Військове керівництво на території держави-супротивника» IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатку до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі 1907 р. Згідно зі ст. 42 цієї Конвенції окупованою територією вважається територія, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Сучасне міжнародне право підтримує таку традиційну концепцію воєнної окупації. У цьому випадку не має значення здійснена окупація із застосуванням або без застосування сили.

У міжнародному праві розрізняються такі види воєнної окупації:

- окупація воюючою державою території ворога в процесі воєнних дій;

- післявоєнна окупація ворожої території як спосіб гарантування виконання переможеним зобов´язань, які випливають з його відповідальності за агресію (наприклад, післявоєнна окупація Німеччини військами держав антигітлерівської коаліції).

Норми міжнародного гуманітарного права поширюються на обидва види воєнної окупації.

Воєнна окупація починається з моменту встановлення фактичного контролю над певною територією і триває до втрати цього контролю над нею. На цій території створюється окупаційна адміністрація, яка повинна здійснювати свої функції відповідно до норм міжнародного права. Окупаційна адміністрація зобов´язана допускати діяльність місцевих суддів і урядовців, але не може примусити їх до цього. Окупаційна влада може використовувати для своїх потреб державні будівлі та споруди, але без набуття на них права власності.

Сторона, що зайняла територію, повинна вжити всіх залежних від неї заходів, щоб по можливості відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у державі законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо. Вимога до поваги існуючих у державі законів означає, що держава- окупант не повинна змінювати, призупиняти або заміняти існуюче законодавство своїм. Важливим аспектом є те, що окупація не означає втрати суверенітету зайнятої території. Із цього випливає, що окупація не тягне за собою завоювання, тобто повного підкорення переможеної сторони переможцю, яке передбачає закінчення війни і припинення існування переможеної держави. Для окупації характерні збереження владних структур та продовження опору і військових операцій проти держави-окупанта.

Державі, що окупує, забороняються з будь-яких мотивів викрадення, а також депортація (насильницьке переміщення) населення окупованої території на свою територію або третьої держави. Проте для забезпечення безпеки населення або з особливо вагомих військових міркувань можлива повна або часткова евакуація певного окупованого району. Окупаційна влада не може примушувати населення окупованих територій служити у своїх збройних силах або допоміжних підрозділах, а також примушувати до надання відомостей про армію й оборонні засоби іншої воюючої держави, змушувати складати присягу на вірність державі-окупанту. Особи, яким більше 18-ти років, можуть бути направлені на примусові роботи, якщо це необхідно для потреб окупаційної армії або пов´язано з діяльністю комунальних підприємств, забезпеченням населення харчуванням, житлом, одягом, транспортом, медичною допомогою. Окупаційна адміністрація повинна поважати честь і гідність, права та релігійні переконання населення зайнятих територій.

Не допускається захоплення, знищення або пошкодження власності громад, церковних, добродійних, освітніх, художніх і наукових установ незалежно від форми власності. Окупаційна влада зобов´язана забезпечити захист і повагу до культурних цінностей (пам´яток архітектури, мистецтва, історії, наукових колекцій, архівних матеріалів тощо), що перебувають під її контролем.

Реквізиція (примусове вилучення) приватної власності для потреб окупаційної адміністрації допускається з урахуванням місцевих можливостей і за умови оплати вилученого або видачі відповідної розписки. Руйнування приватної власності забороняється, крім випадків абсолютної військової необхідності.

Отже, режим окупації покладає обов´язки на державу, що окупує, але водночас надає також певні права, які не порушують суверенітету окупованої держави. З моменту переходу влади до сторони, що окупує, її обов´язком стає відновлення громадського порядку та безпеки на окупованій території. За таких умов важливу роль відіграє право збройних конфліктів, яке обмежує владу держави, що окупує, і дозволяє міжнародно-правовими засобами забезпечити захист відповідних осіб.