Міжнародне право

2. Джерела міжнародного гуманітарного права

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване женевське право і гаазьке право. Крім того, право збройних конфліктів кодифіковано в численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародно-правових актах.

Женевське право становлять міжнародні багатосторонні договори в галузі за конів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Ці документи були підписані 12 серпня 1949 р. на Дипломатичній конференції ООН, що відбулася в м. Женева (Швейцарія), набули чинності 21 жовтня 1950 р. До Женевських конвенцій приєдналися понад 190 держав, тобто майже всі держави світу.

Женевські конвенції включають у себе чотири універсальні міжнародні договори:

Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. - зобов´язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація щодо поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони воювали. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.
Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі 1949 р. - встановлює правила поводження з хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.
Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р. - встановлює правила, яких повинні дотримуватися воюючі сторони під час поводженні з військовополоненими.
Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. - передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.

8 червня 1977 р. до Женевських конвенцій під егідою Міжнародного коміте ту Червоного Хреста були ухвалені два додаткові протоколи: Протокол I, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру.

8 грудня 2005 р. до Женевських конвенцій був ухвалений Додатковий протокол III про введення додаткової відмітної емблеми у вигляді Червоного хреста і Червоного півмісяця.

Женевські конвенції 1949 р. розвинули положення Гаазьких конвенцій про закони та звичаї війни 1899 та 1907 рр. і конвенцій про поранених і хворих, підписаних у Женеві в 1864, 1906 і 1929 рр.

Женевські конвенції 1949 р. закріпили основний принцип сучасного міжнародного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; воєнні дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються.

Женевські конвенції 1949 р. застосовуються у разі оголошеної війни або будь-якого збройного конфлікту, навіть якщо одна з воюючих сторін не визнає стану війни, і у разі окупації території, навіть якщо ця окупація не зустріне збройного опору, вони є обов´язковими і для нейтральних держав.

Женевські конвенції 1949 р. передбачають обов´язок держав-учасниць розшукувати і притягати до відповідальності осіб, які скоїли або давали накази вчиняти будь-які дії, що порушують положення цих конвенцій. Такі особи підлягають суду держави, на території якої вони вчинили злочини, або суду будь-якої держа- ви-учасниці Женевських конвенцій, якщо вона має докази їхньої винуватості.

Серйозним порушенням Женевських конвенцій 1949 р. вважається навмисне вбивство поранених, хворих, військовополонених і цивільного населення, катування і нелюдське поводження з ними, включно з біологічні експерименти, завдання шкоди здоров´ю, примус військовополонених служити в армії супротивника, взяття заручників, серйозне руйнування майна, що не викликано воєнною необхідністю тощо. Особи, винні у серйозних порушеннях Женевських конвенцій 1949 р., розглядаються як воєнні злочинці і повинні притягатися до кримінальної відповідальності.

Женевські конвенції 1949 р. передбачають порядок розслідування заяв про їхнє порушення і покладають на учасників зобов´язання ухвалити закони, які передбачають ефективне кримінальне покарання винних.

Гаазьке право становлять Гаазькі конвенції та декларації 1899 і 1907 рр.:

- Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1899 р.;

- Декларація про невикористання снарядів, що мають єдиним призначенням розповсюджувати задушливі або шкідливі гази 1899 р.;

- Декларація про незастосування куль, що легко розгортаються та сплю щуються 1899 р.;

- Конвенція про відкриття воєнних дій 1907 р.;

- Конвенція про встановлення підводних мін, що автоматично підриваються від зіткнення 1907 р.;

- Конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.;

- Конвенція про права і обов´язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни 1907 р.;

- Конвенція про права та обов´язки нейтральних держав у разі морської війни 1907 р.;

- Декларація про заборону метання снарядів та вибухових речовин з повітряних куль 1907 р. тощо.

Основні ідеї зазначених міжнародних документів, що становлять гаазьке право, знайшли свій розвиток у нормотворчій діяльності ООН, а саме у:

- Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.;

- Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.;

- Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію 1980 р.;

- Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р.;

- Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення 1997 р. тощо.

Пріоритетним завданням «гаазького права» вважається пом´якшення наслідків війни обмеженням засобів і методів ведення воєнних дій, а також забезпечення захисту мирного населення під час збройних конфліктів.