Міжнародне право
1. Поняття міжнародного морського права, його джерела
Міжнародне морське право - це галузь міжнародного права, яка складається з узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між суб´єктами міжнародного права щодо використання Світового океану, його дна і надр.
Міжнародне морське право як галузь є однією з найстаріших, оскільки ще з незапам´ятних часів Світовий океан, що становить 71 % поверхні планети Земля, відігравав значну роль у задоволенні господарських і транспортних потреб народів світу.
Тривалий час звичаєве право становило основу цієї галузі, регулюючи, насамперед, відносини, пов´язані з мореплаванням і рибальством. Міжнародний договір також застосовувався з цією метою на ранніх стадіях розвитку міжнародного морського права, але досить рідко. Так, у VI-IV ст. до н. е. були укладені договори між Стародавнім Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії. Ці договори згодом вплинули на формування міжнародно-правового режиму територіальних вод.
За римським правом море загалом визнавалося вільним для судноплавства і рибальства, але з певними обмеженнями. Море, як і повітря, вважалося «res communis omnium» (простір, що є спільним для всіх), але Разом із тим підкорялося юрисдикції імператора. Крім того, свобода моря визнавалася Римом лише щодо своїх громадян, але не для інших народів.
Бурхливий розвиток промисловості, торгівлі й мореплавання, що зумовив Великі географічні відкриття, сприяв утвердженню принципу свободи відкритого моря й відмови від територіальних претензій на морські простори за межами територіальних вод. Засновник науки міжнародного права голландський мислитель, юрист і дипломат Гуго Гроцій, у своїй книзі «Свобода морів, або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії» («Mare Liberum») стверджував, що ні Португалія, ні жодна інша держава не можуть володіти морями і мати виключні права на судноплавство. Гроцій зазначав, що загальні потреби людства та інтереси міжнародної торгівлі вимагають визнання відкритості морів. Водночас він визнавав можливість встановлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому суден інших держав.
Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми й принципи міжнародного морського права формувалися й розвивалися за безпосередньої взаємодії двох тенденцій - захисту власних інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб´єктів міжнародного права.
Достатньо довго звичаї були єдиним джерелом міжнародного морського права. Починаючи з XVIII століття були укладені міжнародні договори, які стосувалися, зокрема, питань морської війни, морських меж здійснення прибережними державами своєї влади, а в XIX-XX ст. - багатосторонні договори (наприклад, Копенгагенський трактат про Балтійські протоки 1857 р, Женевська конвенція про міжнародний режим морських портів 1923 р., Конвенція про режим проток 1936 р. тощо).
XX століття ознаменувалося надзвичайно швидкими темпами розвитку промисловості, науки і техніки; появою міжнародних господарських зв´язків і світового ринку; значним розширенням діяльності держав у Світовому океані. Усі ці зміни вимагали розвитку норм та інститутів міжнародного морського права, їх кодифікації.
Перша конференція Ліги Націй «Прогресивна кодифікація міжнародного права» у 1930 р. розглянула в числі інших питання про територіальні води. Хоча згоди з цього питання досягнуто не було, конференція підготувала для розгляду в майбутньому проєкт конвенції про правовий режим територіального моря.
Варто зауважити, що види використання Світового океану були обмежені судноплавством і рибальством. Лише після Другої світової війни розвинені країни розпочали розвідку і почали використовувати природні ресурси континентального шельфу та за його межами. Ця багатогранна діяльність держав із використання Світового океану створила умови для виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної галузі міжнародного права. А тому завершення процесу становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права необхідно пов´язувати з його кодифікацією, тобто з набуттям чинності Женевських конвенцій з морського права 1958 р., яке збіглося у часі з початком науково-технічної революції у другій половині XX століття.
У 1958 р. на I Конференції ООН з морського права на основі проєктів статей, підготовлених Комісією міжнародного права ООН, були ухвалені чотири Женевські конвенції: Конвенція про територіальне море та прилеглу зону; Конвенція про відкрите море; Конвенція про континентальний шельф; Конвенція про рибальство та збереження живих ресурсів відкритого моря. Їх учасниками стала велика кількість держав. Значна частина положень Женевських морських конвенцій 1958 р. відображає «кодифіковане звичаєве право» («Codified customary law»).
У результаті цієї великої роботи міжнародного співтовариства вдалося кодифікувати низку загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип свободи відкритого моря, що охоплює свободу судноплавства, рибальства, прокладання морських кабелів і трубопроводів, польотів над відкритим морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв´язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу тощо.
На жаль, на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря й рибальської зони. Для вирішення цих проблем була скликана II Конференція ООН з морського права в 1960 р. Однак ця конференція не дала бажаних результатів.
Тим часом питання, пов´язані з шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, економічними та іншими правами прибережних держав у їх взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали дедалі актуальнішими. До цих питань додалися проблеми, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки й видобутку живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення наукових досліджень морських просторів.
Сукупність цих обставин зумовила необхідність нової широкої дискусії з проблем розвитку міжнародного морського права, що обумовило заснування Генеральною Асамблеєю ООН в 1967 р. Комітету з мирного використання дна морів та океанів (Committee on the Peaceful Uses of the Sea-bed and the Ocean Floor), а в 1973 р. - скликання III Конференції ООН з морського права.
ІІІ Конференція, що проходила з 1973-го по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, при цьому починаючи з 7-ї сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі Конференції брали участь делегації 164-х держав. Крім того, як запрошені у її роботі брали участь й інші суб´єкти міжнародних відносин - 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і низка неурядових організацій.
Конференція завершилася підписанням 10 грудня 1982 р. Конвенції ООН з морського права. Ця Конвенція стала результатом великої та кропіткої роботи багатьох суб´єктів міжнародного права, є одним з найбільших загальних багатосторонніх договорів за всю історію міжнародних відносин.
Слід зазначити, що ніколи у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки переконлива його підтримка. У перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав (у тому числі й Україна). Лише 19 держав, що підписали Конвенцію, не ратифікували її (Афганістан, Бутан, Іран, Камбоджа, Колумбія, Лівія, Ліхтенштейн, Малаві, Нігер, Об´єднані Арабські Емірати, Руанда, Сальвадор, Свазіленд, Корейська Народно-Демократична Республіка, США, Таїланд, Центральноафриканська Республіка, Чад, Ефіопія). Нині учасниками Конвенції є 168 держав.
Конвенція ООН з морського права 1982 р. складається з 17-ти частин, що включають 320 статей і 9 додатків. Конвенція містить без змін багато положень Женевських морських конвенції 1958 р.
Поряд із традиційними видами використання морських просторів предметом міжнародно-правового регулювання Конвенції ООН з морського права 1982 р. стали всі відносини держав, які були зумовлені суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у галузі освоєння морських просторів і ресурсів. Унаслідок цього з´явились й утвердились нові правові поняття та категорії у міжнародному морському праві - «континентальний шельф», «виключна економічна зона», «води держав-архіпелагів», «міжнародний район морського дна» тощо. Виникли нові інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним морським правом, вони «продовжують регламентуватися нормами і принципами загального міжнародного права», про що йдеться у преамбулі Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Багато норм та інститутів, що становлять зміст міжнародного морського права, не з´являються в інших сферах міжнародно-правового регулювання. До таких належать: свобода відкритого моря, виключна юрисдикція держави прапора у відкритому морі, право переслідувати за «гарячими слідами», право мирного проходу іноземних суден через територіальне море, право транзитного проходу через протоки, що використовують для міжнародного судноплавства, право архіпелажного проходу, право на захоплення піратських суден та екіпажів у відкритому морі тощо.