Міжнародне право

2.2. Основні регіональні міжнародно-правові акти у галузі захисту прав і свобод людини та діяльність органів, які здійснюють контроль за їх дотриманням

У системі міжнародно-правових актів щодо захисту прав і свобод людини важливу роль відіграють регіональні міжнародно-правові акти, серед яких: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Американська декларація прав і обов´язків людини 1948 р., Американська конвенція з прав людини 1969 р., Африканська хартія прав людини і народів 1981 р., Арабська хартія прав людини 2004 р., Декларація АСЕАН про права людини 2012 р.; Європейська соціальна хартія 1961 р., Європейський кодекс соціального забезпечення 1964 р., Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р., Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., Підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1989 р., Африканська хартія прав і благополуччя дитини 1990 р., Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1990 р., Документ Московської наради Конференції щодо людського виміру Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1991 р., Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Декларація Гельсінської зустрічі на вищому рівні «Виклик часу змін» 1992 р., Міжамериканська конвенція проти корупції 1996 р., Конвенція Ради Європи про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини 1997 р., Міжамериканська демократична хартія 2001 р., Африканська конвенція про запобігання корупції та боротьбу з нею 2003 р., Африканська хартія молоді 2006 р., Конвенція Африканського Союзу про захист внутрішньо переміщених осіб всередині держави і надання їм допомоги в Африці 2009 р., Хартія Ради Європи з освіти для демократичного громадянства й освіти з прав людини 2010 р. тощо.

На особливу увагу заслуговують положення деяких із зазначених міжнародних договорів.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була схвалена 4 листопада 1950 р. Комітетом міністрів Ради Європи, а у 1953 р., після того, як її ратифікували вісім держав, Конвенція набула чинності. Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 р. (чинна для України з 11 вересня 1997 р.).

Конвенція складається з преамбули та 59-ти статей. Крім того, основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які розширюють перелік прав та свобод і вдосконалюють механізм їх захисту. Показово, що з 59-ти статей Конвенції власне каталогу прав присвячено менше двадцяти, а переважна більшість визначає організацію і порядок діяльності особливого наднаціонального складного юрисдикційного механізму, основне завдання якого - застосування норм Конвенції до конкретних ситуацій.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї гарантують такі права і свободи: право на життя (ст. 2), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5), право на справедливий суд (ст. 6), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8), право на свободу думки, совісті і віросповідання (ст. 9), право на свободу вираження поглядів (ст. І0), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13), право не бути притягненим до суду або покараним двічі у справі про кримінальне правопорушення (ст. 4 Про токолу № 7 до Конвенції), право на оскарження у справі про кримінальне правопорушення (ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції), право на відшкодування у разі судової помилки у справі про кримінальне правопорушення (ст. 3 Протоколу № 7 до Конвенції), право на шлюб та рівноправність кожного з подружжя (ст. 12 Кон венції, ст. 5 Протоколу № 7 до Конвенції), право на захист власності (ст. 1 Пер шого протоколу до Конвенції), право на освіту (ст. 2 Першого протоколу до Кон венції), право на вільні вибори (ст. 3 Першого протоколу до Конвенції), свободу пересування (ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Крім того, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї забороняють: катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 3), застосування покарання без закону (ст. 7), використання рабства і примусової праці (ст. 4), дискримінацію особи (ст. 14 Конвенції, Протокол № 12 до Конвенції), застосування ув´язнення за борг (ст. 1 Протоколу № 4 до Конвенції), вислання громадян (ст. 3 Протоколу № 4 до Конвенції), колективне вислання іноземців (ст. 4 Протоколу № 4), смертну кару або страту (Протокол № 6 до Конвенції).

Разом із тим зазначена Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров´я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням держави-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов´язання держави поважати право особи на життя і обов´язки щодо заборони катувань, рабства, недопустимості зворотної дії закону.

Принципово важливим стало й те, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод відмовилась від традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних судових органів як обмежених виключно спорами між державами. Вона передбачає пряме звернення громадян у створену нею наднаціональну юрисдикцію. Судовий захист прав громадян перестав бути виключною прерогативою відповідних держав. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав людини, насамперед через реалізацію права на індивідуальне звернення за захистом порушених прав до Європейського суду з прав людини, Конвенція стала першим міжнародним документом, який реально забезпечує широкий спектр громадянських та політичних прав. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї за своєю юридичною природою є обов´язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) (European Court of Human Rights (ECHR) - міжнародний судовий орган регіонального рівня, заснований Радою Європи в 1959 р. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. визначає умови функціонування ЄСПЛ. 18 вересня 1959 р. був ухвалений Регламент ЄСПЛ. Перше рішення Суду було винесене 14 листопада 1960 р. (справа «Lawless проти Ірландії»).

Європейський суд з прав людини розглядає індивідуальні (здебільшого) та міждержавні (рідше) заяви (справи) та виносить рішення стосовно порушень прав, гарантованих Конвенцією. Суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень.

Рішення ЄСПЛ є обов´язковими для держав-учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.

Чимало рішень ЄСПЛ сприяли внесенню суттєвих змін у національне законодавство, судову або адміністративну практику в багатьох сферах. Завдяки практиці Суду Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод залишається потужним та динамічним інструментом, який здатен відповідати новим викликам та зміцнювати верховенство права, а також демократію в Європі.

Європейський суд з прав людини складається з 47-ми суддів, що відповідає чисельності держав-членів Ради Європи, які ратифікували Конвенцію (ст. 20) (станом на 2019 р.). Судді повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов´язків на постійній основі» (ст. 21).

Парламентська Асамблея Ради Європи обирає суддів зі складу осіб, запропонованих державами-членами (три особи) до ЄСПЛ строком на дев´ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалене іншими суддями більшістю у дві третини голосів (ст. 23).

Європейський суд з прав людини має Секретаріат, який забезпечує юридичну, адміністративну та технічну підтримку його роботи. До його складу входять юристи («юридичні секретарі»), адміністративні та технічні співробітники, а також перекладачі. Наразі це близько 640-ка співробітників, які є громадянами держав- членів Ради Європи (станом на 2019 р.). Співробітники Секретаріату наймаються на роботу самим Судом (Радою Європи), а не номінуються відповідною державою-членом Ради Європи, представляють лише Суд, і в жодному разі не представляють ані державу свого громадянства, ані заявників, ані держав- відповідачів. Співробітники Секретаріату працюють у різних юридичних відділах, прикріплених до секцій Суду.

Стаття 26 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комітетів, палат і Великої палати.

Комітет, до складу якого входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною, і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

У палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включно з й члена палати за посадою - суддю, якого було обрано від зацікавленої держави- учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях у разі відсутності такого судді.

Палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комітетах. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата - третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять 17 суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, до складу Великої палати входять Г олова Суду, заступники Г олови, голови палат та інші судді, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї, і лише в трьох випадках, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

- якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї;

- якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше;

- якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

На будь-якій стадії провадження ЄСПЛ може надати послуги зацікавленим сторонам для забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї. У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру шляхом винесення ухвали, яка містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення. Це рішення передається Комітету міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням умов дружнього врегулювання, викладених в ухвалі.

У результаті зростання обізнаності європейців з їхніми правами згідно із Конвенцією, Суд став жертвою власного успіху. Необхідно близько п´яти років для того, щоб почати розглядати деякі справи, тому утворилася значна черга зі справ.

Керуючись принципом «справедливість із затримкою - жодної справедливості», Рада Європи створила робочу групу для пошуку шляхів покращення ефективності Суду. Результатом цієї роботи стало схвалення поправки до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - Протокол № 14. Цей Протокол запроваджує низку змін:

- одноособовий суддя може ухвалювати рішення щодо прийнятності скарги (нині таке рішення ухвалюють три судді);

- якщо справа значною мірою є подібною до тих, які вже раніше розглядалися Судом, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє національне законодавство з метою корегування питань, що вже раніше порушувалися в попередніх рішеннях, справа може бути розглянута трьома суддями, а не Палатою із семи суддів;

- справа визнається неприйнятною, якщо вважається, що позивач не зазнав «суттєвої шкоди» (проте, це правило не є суворим);

- держава-учасниця може постати перед Судом за позовом Комітету міністрів Ради Європи, якщо держава відмовляється виконати рішення, винесене не на її користь;

- Комітет міністрів Ради Європи може звернутися до Суду за «інтерпретацією» рішення, щоб посприяти визначенню найкращого шляху для його виконання державою-учасницею.

У разі зверненні до ЄСПЛ важливо зазначити, що до його компетенції належить розгляд та вирішення справ щодо порушень прав і свобод, що сталися або тривали після набуття чинності Конвенцією чи відповідним протоколом для держави-учасниці.

Офіційними мовами ЄСПЛ є англійська і французька.

Місцезнаходження ЄСПЛ - м. Страсбург (Франція).

Україна, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., взяла на себе зобов´язання визнавати юрисдикцію ЄСПЛ. Це наблизило національну систему захисту прав людини до загальноєвропейської практики і надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до ЄСПЛ у випадках порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнанні обов´язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції України, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.

Американська декларація прав і обов’язків людини є міжнародним регіональним документом, що був ухвалений 2 травня 1948 р. Організацією американських держав (ОАД) на 9-й Міжнародній конференції американських держав в м. Богота (Колумбія). Слід зазначити, що Американська декларація прав та обов´язків людини за часом ухвалення випередила на шість місяців Загальну декларацію прав людини 1948 р. За юридичною силою вона не є обов´язковою.

Американська декларація прав і обов´язків людини виходить з визнання прав людини як природних і невід´ємних, притаманних людській особистості, а не таких, що випливають з факту належності до громадянства певної держави. Основною метою американського народу затверджується захист основних прав людини і створення умов, які дозволять йому досягти духовного і матеріального прогресу та благополуччя. У преамбулі документа зазначається, що «міжнародний захист прав людини повинен бути одним із принципів еволюції американського права».

В Американській декларації закріплено 27 прав і 10 обов´язків людини. Декларація складається з двох розділів. У першому розділі (28 статей) міститься великий перелік прав людини, який охоплює три категорії: політичні, громадянські (особисті) і соціально-економічні права. Декларація стверджує як норму- принцип рівність всіх перед законом незалежно від раси, статі, мови, віросповідання та інших обставин. У цьому розділі закріплено права, якими наділяється кожна людина: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на релігійну свободу; право на свободу ідей, їх вираження і поширення; право на сім´ю і її захист, спеціально вказуються права матері і дитини.

В Американській декларації проголошується низка основних громадянських свобод: свобода вибору місця проживання, свобода пересування, недоторканність житла, таємниця кореспонденції. У багатьох випадках надання прав супроводжується застереженням про те, що їх реалізація залежить від можливості і матеріальних ресурсів, якими володіють держава та суспільство (наприклад, право на підтримку здоров´я і добробуту; на освіту, включно з безкоштовну початкову; право на працю і справедливу винагороду; право на соціальне забезпечення, включно з захист від безробіття).

В Американській декларації прав і обов´язків людини визнається право на власність, що забезпечує гідний рівень життя; право на громадянство і свободу його вибору; право обирати і брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через своїх представників; гарантується свобода зібрань, об´єднання для захисту політичних, економічних, соціальних і культурних, професійних, профспілкових та інших інтересів. Важливе значення має право кожного на звернення до влади з будь-яких питань, що становлять приватний або громадський інтерес. Комплекс статей забезпечує кожному основні процесуально-правові гарантії на справедливий суд, захист від свавільного арешту, включно з дотримання процедури «Habeas Corpus» («Хабеас корпус»), що надає зацікавленим особам право вимагати доставлення до суду затриманого або арештованого для перевірки підстав позбавлення волі, презумпції невинуватості тощо.

Важливе значення має ст. 28 Американської декларації, в якій закріплено підстави обмеження прав людини, продиктовані необхідністю забезпечення безпеки, справедливих вимог загального благополуччя, досягнень демократії та прав інших осіб. Характерною особливістю цієї Декларації, що відрізняє її від Загальної Декларації прав людини 1948 р., є розгорнутий перелік обов´язків, викладених у розділі другому: взаємні обов´язки дітей і батьків; обов´язок кожного вчитися, брати участь у голосуванні, дотримуватися закону, працювати; обов´язок служити суспільству і нації, включно з несення громадянської і військової служби, сплачувати податки тощо. Стаття 38 Американської декларації встановлює заборону політичної діяльності іноземців.

Первинне трактування Американської декларації прав і обов´язків людини 1948 р. як документа, що не має статусу міжнародного договору, було переглянуто Генеральною асамблеєю Організації американських держав (ОАД), яка визнала нормативний статус Декларації. У 1984 р. Міжамериканський суд з прав людини в рішенні про право тлумачення Американської декларації прав і обов´язків людини підтвердив її статус як джерела міжнародних зобов´язань держав-учасниць Американської конвенції з прав людини 1969 р.

Американська конвенція з прав людини є міжнародним регіональним документом у галузі захисту прав людини, що ухвалений 22 листопада 1969 р. Організацією американських держав (ОАД), набув чинності в 1978 р. Учасницями конвенції можуть бути держави-члени ОАД; з 34 держав-членів ОАД учасницями Конвенції є 25 держав (станом на 2019 р.).

Конвенція складається з преамбули та 82-х статей. Основний текст Конвенції доповнюють два протоколи 1988 р. і 1990 р.

У статті 1 Конвенції визначено, що держави-учасниці зобов´язуються поважати права і свободи, визнані в ній, і забезпечувати для всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, вільне і повне здійснення цих прав і свобод без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного або соціального становища.

У тих випадках, коли здійснення будь-яких прав або свобод, згаданих у Конвенції, ще не забезпечено законодавчими або іншими положеннями, держави-учасниці зобов´язуються вживати відповідно до своїх конституційних процедур і положень цієї Конвенції такі законодавчі або інші заходи, які можуть виявитися необхідними для введення в дію цих прав і свобод.

Важливо зазначити, що у переліку прав і свобод, закріплених в Американській конвенції з прав людини, не відображені права, які закріплені в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., а саме: право народів на самовизначення; право етнічних, релігійних і мовних меншин користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію, виконувати свої обряди, а також користуватися рідною мовою тощо.

Американська конвенція з прав людини 1969 р. гарантує такі громадянські і політичні права: право на визнання правосуб´єктності (ст. 3); право на життя (ст. 4); право на гуманне поводження, у тому числі свободу від катувань і жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання (ст. 5); право на свободу від рабства, підневільного стану, примусової або обов´язкової праці (ст. 6); право на особисту свободу та безпеку, включно з право на захист від свавільного арешту і затримання (ст. 7); право на справедливий судовий розгляд (ст. 8); право на незастосування законів зі зворотною силою «ex post facto» (нікого не може бути засуджено за будь-яке діяння, яке не визнавалось кримінальним злочином у момент скоєння злочину; якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш м´яке покарання, дія цього закону поширюється на цього злочинця) (ст. 9); право на компенсацію у випадку судової помилки (ст. 10); право на особисте життя, повагу честі і гідності (ст. 11); право на свободу совісті і релігії (ст. 11); право на свободу думки і вираження (ст. 13); право на спростування у випадку поширення помилкових або образливих заяв (ст. 14); право на мирні зібрання (ст. 15); право на свободу асоціацій (ст. 16); право на вільне укладення шлюбу і створення сім´ї (ст. 17); право на ім´я (ст. 18); права дитини (ст. 19); право на громадянство (ст. 20); право на майно (ст. 21); право на свободу пересування і місця проживання (ст. 22); право на участь у державному управлінні (ст. 23); право на рівність перед законом (ст. 24) і право на судовий захист (ст. 25).

Під час війни, виникнення небезпеки для держави або за інших надзвичайних обставин, які ставлять під загрозу незалежність або безпеку держави- учасниці, ця держава може вживати заходів, що відступають від її зобов´язань за цією Конвенцією, такою мірою і на такий період часу, як це треба у зв´язку з гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з її іншими зобов´язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або соціального походження.

Зазначене положення не стосується будь-якого призупинення дії таких прав: право на визнання правосуб´єктності, право на життя, право на свободу від катувань, право на свободу від рабства, право на незастосування законів зі зворотною силою «ex post facto», право на свободу совісті і релігії, право на вільне укладення шлюбу і створення сім´ї, право на ім´я, права дитини, право на громадянство, право на участь у державному управлінні або ж правових гарантій, необхідних для забезпечення захисту цих прав (ст. 27).

У 1988 р. Генеральна асамблея ОАД ухвалила Додатковий протокол до Американської конвенції з прав людини у сфері економічних, соціальних і культурних прав, який набув чинності 16 листопада 1999 р. У Протоколі знайшли свій розвиток положення ст. 26 Конвенції, згідно з якими держави-учасниці в цілому «зобов´язуються вживати заходів, як внутрішньодержавних, так і в порядку міжнародного співробітництва, зокрема з економічних і технічних питань, з метою поступового забезпечення шляхом законодавства та інших відповідних засобів повного здійснення прав, що випливають з економічних, соціальних, освітніх, наукових і культурних норм, закріплених в Статуті Організації американських держав».

Додатковий протокол до Конвенції визначає такі економічні, соціальні і культурні права: право на працю; право на справедливі, рівноправні і задовільні умови праці; права профспілок; право на соціальне забезпечення; право на медичне обслуговування; право на харчування; право на освіту; право на користування досягненнями культури; право на створення і захист сім´ї; права дітей; право на захист людьми похилого віку та інвалідів.

У 1990 р. Генеральна асамблея ОАД ухвалила Протокол до Американської конвенції з прав людини, що стосується скасування смертної кари, який набув чинності 28 серпня 1991 р. Держави-учасниці Протоколу зобов´язуються «не застосовувати смертну кару на їхній території до будь-якої особи, що перебуває під їх юрисдикцією». До Протоколу не допускаються будь-які застереження, хоча держави- учасниці можуть заявити у разі ратифікації або приєднанні, що вони «зберігають за собою право застосовувати смертну кару під час воєнного стану відповідно з міжнародним правом стосовно до особливо тяжких злочинів воєнного характеру».

Згідно з Американською конвенцією з прав людини 1969 р. повноваження щодо контролю за виконанням зобов´язань, узятих державами-учасницями, покладені на Міжамериканську комісію з прав людини і Міжамериканський суд з прав людини. Їх функції багато в чому запозичені з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Міжамериканська комісія з прав людини (МАКПЛ) (Inter-American Commission on Human Rights (IACHR) виконує функції консультативного органу у питаннях дотримання і захисту прав людини у державах-членах Організації американських держав, була заснована у 1959 р. на основі Статуту ОАД.

Міжамериканська комісія з прав людини складається із семи членів, що мають високі моральні якості і визнані компетентними в галузі прав людини.

Члени Комісії обираються на чотири роки Генеральною асамблеєю ОАД зі списку кандидатів, висунутих урядами держав-членів Організації. Члени Комісії можуть переобиратися лише один раз, при цьому термін повноважень трьох членів, обраних під час перших виборів, закінчується через два роки. Членами Комісії не можуть бути два громадянина однієї держави.

Відповідно до статті 41 Американської конвенції з прав людини 1969 р. до функцій і повноважень Комісії належать такі:

- розвивати спільне розуміння прав людини у народів Америки;

- надавати рекомендації урядам держав-членів у тих випадках, коли вона вважає це за доцільне, для вжиття прогресивних заходів на користь прав людини в межах їх внутрішнього права і конституційних положень, а також належних заходів для сприяння здійсненню цих прав;

- проводити дослідження або готувати доповіді, які вона вважає доцільними на виконання своїх обов´язків;

- запитувати в урядів держав-членів інформацію про заходи, вжиті ними в галузі захисту прав і свобод людини;

- надавати через Г енеральний секретаріат ОАД відгуки на консультації, що проводяться державами-членами з питань прав людини, і в межах своїх можливостей надавати цим державам на їхнє прохання консультативні послуги;

- вживати заходів з петицій та інших повідомлень відповідно до своїх повноважень;

- надавати щорічну доповідь Г енеральної асамблеї ОАД.

Будь-яка особа, група осіб або будь-яка неурядова організація, визнана в одній або декількох державах-членах ОАД, можуть направляти до Комісії петиції, що містять звинувачення або скарги про порушення Конвенції будь-якою державою-учасницею.

Міжамериканська комісія з прав людини приймає до розгляду повідомлення держав-учасниць Американської конвенції з прав людини 1969 р. про порушення прав людини іншими державами-учасницями за умови визнання ними її компетенції для розгляду таких повідомлень. При цьому Комісія має право запитувати в конфліктуючих держав потрібну інформацію, проводити власне розслідування, надавати послуги для вирішення конфлікту. У разі досягненні взаємоприйнятного рішення Комісія складає доповідь, яка направляється державам-учасницям розгляду, а також Генеральному секретарю ОАД. За відсутності позитивного результату доповідь надсилається відповідним державам із пропозиціями і рекомендаціями Комісії. Якщо протягом трьох місяців із моменту передання доповіді питання не вирішено або не передано до Міжамериканського суду з прав людини, Комісія може призначити строк, протягом якого держави зобов´язані вжити заходів для виправлення ситуації. По завершенні цього строку Комісія розглядає питання про достатність ужитих державою заходів і необхідність опублікування відповідної доповіді.

Важливо зазначити, що протягом майже 20-ти років (з 1959 р., коли було ухвалено рішення про створення Міжамериканської комісії з прав людини, по 1978 р., коли набула чинності Міжамериканська конвенція з прав людини) Американська декларація прав і обов´язків людини 1948 р. була тим самим документом, який лежав у підґрунті діяльності Міжамериканської комісії з прав людини. З набуттям чинності Американською конвенцією з прав людини Комісія у своїй

правозастосовній діяльності щодо держав-учасниць Конвенції керується положеннями останньої, стосовно держав-членів ОАД, які не ратифікували конвенцію, Комісія продовжує застосовувати положення Американської декларації прав і обов´язків людини. Отже, склалася унікальна ситуація, коли в межах однієї регіональної системи захисту прав людини діють водночас дві підсистеми; для однієї базовим документом виступає Американська декларація прав і обов´язків людини 1948 р. (документ юридично необов´язковий), для іншої - Американська конвенція з прав людини 1969 р. - договір, обов´язковий для всіх держав- учасниць ОАД.

Місцезнаходження Міжамериканської комісії з прав людини - м. Вашингтон (США).

Міжамериканський суд з прав людини (МАСПЛ) (Inter-American Court of Human Rights (IACHR) є органом, що входить (разом із Міжамериканською комісією з прав людини) до механізму контролю за виконанням зобов´язань державами- учасницями Американської конвенції з прав людини 1969 р., був створений у 1979 р.

Суд складається із семи суддів, які є громадянами держав-членів ОАД і обираються в особистій якості з числа юристів, які відрізняються найвищим моральним авторитетом і визнаною компетентністю в галузі прав людини й володіють якостями, необхідними для виконання вищих судових функцій відповідно до законодавства держави, громадянами якої вони є, або держави, яка висуває їх як кандидатів. У складі Суду не може бути двох громадян однієї держави.

Члени Суду обираються терміном на шість років таємним голосуванням абсолютною більшістю голосів держав-учасниць Конвенції в Г енеральній асамблеї ОАД зі списку кандидатів, запропонованих цими державами. Члени Суду можуть бути переобрані лише один раз. Термін повноважень трьох суддів, обраних під час перших виборів, завершується після закінчення трьох років. Кожна з держав-учасниць може висунути не більше трьох кандидатів, які є громадянами держави, що їх пропонує, або будь-якої іншої держави-члена ОАД. Суд призначає свого Секретаря.

Міжамериканський суд з прав людини розглядає спори, які пройшли аналогічну процедуру в Міжамериканській комісії з прав людини. У всіх справах, що розглядаються Судом, виступає Комісія.

Право звернення до суду мають держави - сторони спору і Комісія. До цієї установи можуть також звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи осіб або неурядові організації. При цьому обов´язковим є визнання державами-учасницями Американської конвенції з прав людини 1969 р. юрисдикції суду (щодо них) стосовно тлумачення і застосування положень Конвенції у разі виявленні в державах- учасницях Конвенції порушень прав і свобод людини, які підпадають під її захист.

Міжамериканський суд з прав людини приймає рішення про: виправлення ситуації; відновлення порушених прав і свобод; виплату компенсації.

Суд має право на прохання держав-членів ОАД консультувати їх з питань тлумачення Американської конвенції з прав людини та інших договорів з прав людини в американських державах. Консультації надаються також органам ОАД. Суд звітує про свою роботу щорічно на сесії Генеральній асамблеї ОАД. У доповіді окремо повинні наводитися випадки, коли та чи інша держава не виконала рішення Міжамериканського суду з прав людини.

Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню. Держави-учасниці Конвенції зобов´язуються виконувати рішення Суду в будь-якій справі, сторонами якої вони є.

Як свідчить практика, діяльність Міжамериканського суду з прав людини виявилася практично неефективною. За роки свого функціонування Суд виніс трохи більше десяти консультативних висновків і рішень. Перше рішення було винесено лише 29 липня 1988 р., тобто через 10 років після набуття чинності Конвенцією.

Офіційними мовами Міжамериканського суду з прав людини є іспанська та англійська.

Місцезнаходження Міжамериканського суду з прав людини - м. Сан-Хосе (Коста-Ріка).

Американська конвенція з прав людини 1969 р. розроблена у відриві від реального життя і соціально-економічних умов, що склалися на Латиноамериканському континенті. Народи низки країн Латинської Америки позбавлені не лише соціально-економічних, а й елементарних громадянських і політичних прав. Багато осіб є жертвами репресій, перебувають у тюрмах і концтаборах, піддаються катуванням, деякі з цих країн ратифікували Американську конвенцію з прав людини, взявши на себе зобов´язання дотримуватися закріплених у ній прав і свобод людини. Функціонування регіональної системи захисту прав людини, створеної на основі Американської конвенції з прав людини, свідчить про її неефективність, яка визначається нестабільністю політичних режимів у низці держав цього регіону.

Африканська хартія прав людини і народів є міжнародним регіональним документом, що став основою для кодифікації прав людини і народів на африка нському континенті, ухвалений 26 червня 1981 р. Асамблеєю Організації афри канської єдності (ОАЄ). Хартія набула чинності 1986 р. після її ратифікації державами-членами ОАЄ (з 2002 р. організація іменується Африканським Союзом).

Хартія складається з преамбули та 68-ми статей. Основний текст Хартії доповнюють два протоколи 1998 р. и 2003 р.

Африканська хартія прав людини і народів є першим на африканському континенті регіональним документом, у якому закріплено як загальнолюдські цінності щодо захисту прав і свобод людини в сучасному суспільстві, так і цінності захисту людини, властиві африканським спільнотам, що мають охоронятися і розвиватися. Хартія є також першим міжнародно-правовим документом, у якому сформульована система правових норм, що визначає перелік прав народів і встановлює правовий зв´язок між правами народів і державами-учасницями Хартії (механізм здійснення прав людини і народів). Значення документа полягає і в тому, що він сприяє утвердженню прав народів як категорії міжнародного співтовариства шляхом закріплення їх у міжнародному праві. У преамбулі Африканської хартії підкреслюється, що «свобода, рівність, справедливість і гідність є суттєвими цілями для досягнення законних прагнень африканських народів», і вони мають спрямовуватися на «викорінення усіх форм колоніалізму в Африці, координацію і посилення їх співробітництва, зосередження зусиль на досягненні кращого життя».

Реалізація зазначених цілей повинна відбуватися через історичну традицію та цінності африканських цивілізацій. Висловлено переконання, що «право на розвиток, а також громадянські і політичні права не можуть бути відокремлені від економічних, соціальних і культурних прав як у їх концептуальному, так і універсальному значенні, і що задоволення економічних, соціальних та культурних прав є гарантією для користування громадянськими і політичними правами» (преамбула). У документі закріплено широкий перелік громадянських, політичних, соціально-економічних та культурних прав і свобод людини, а також прав народів, чим підтверджена прихильність африканських держав принципам прав і свобод людини та народів, які містяться у деклараціях, конвенціях та інших актах Африканського Союзу та ООН.

В Африканській Хартії прав людини і народів закріплено такі права людини: право на рівність перед законом та рівний захист законом (ст. 3); право на життя (ст. 4); право на повагу гідності, визнання правосуб´єктності особи і заборона всіх форм експлуатації і гноблення людини, включно з рабство, работоргівлю, тортури, нелюдські або принижуючі гідність види поводження і покарання (ст. 5); право на свободу і особисту недоторканність, включно з свободу від свавільного арешту або затримання (ст. 6); право на відкритий розгляд справи, який охоплює право на звернення до компетентних органів за захистом, право на презумпцію невинуватості, право на захист і розумні строки розгляду справи судом (ст. 7); право на свободу совісті і релігії (ст. 8); право на доступ до інформації, на вираження і поширення своїх поглядів (ст. 9); право на свободу асоціацій (ст. 10); право на об´єднання (ст. 11); право на свободу пересування і вибору місця проживання, на притулок в інших державах (ст. 12); право на участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через вільно обраних представників, доступу до державної служби і державної власності (ст. 13); право на власність (ст. 14); право на працю і рівну оплату праці (ст. 15); право на вищий досяжний рівень фізичного і психологічного здоров´я (ст. 16); право на освіту, участь у культурному житті суспільства, захист моральних і традиційних цінностей, що визначаються суспільством (ст. 17) і право на захист сім´ї (ст. 18).

Крім того, в документі передбачається заборона на «масове вигнання осіб, які не є громадянами держави. Під масовим вигнанням розуміється і вигнання національних, етнічних або релігійних груп» (п. 5 ст. 12).

Спеціальний розділ Хартії присвячений надзвичайно широким обов´язкам осіб з урахуванням особливостей розвитку африканського суспільства: кожна особа має обов´язки щодо своєї сім´ї, суспільства, держави та інших законно визнаних спільнот і міжнародного співтовариства; права і свободи кожної особи повинні здійснюватися з належним урахуванням прав інших, колективної безпеки, моралі та загального інтересу (ст. 27); кожна особа повинна поважати свого ближнього і ставитися до нього без дискримінації та підтримувати стосунки, що мають на меті забезпечувати і посилювати взаємну повагу і терпимість (ст. 28). Кожна особа також зобов´язана: дбати про гармонійний розвиток сім´ї, поважати своїх батьків, підтримувати їх у разі необхідності; служити національним інтересам; не ставити під загрозу безпеки своєї держави або держави проживання; шанувати і посилювати соціальну та національну солідарність; захищати і посилювати національну незалежність, територіальну цілісність своєї держави і сприяти її захисту; берегти і розвивати позитивні африканські культурні цінності у дусі терпимості, діалогу і консультацій; сприяти досягненню африканській єдності (ст. 29).

В Африканській Хартії прав людини і народів закріплено такі права народів: право на рівність (ст. 19); право на існування, пов´язане із невід´ємним правом народу на самовизначення і вільним визначенням свого політичного статусу та здійснення свого економічного і соціального розвитку; право колонізованих і залежних держав на звільнення від іноземного панування; право на допомогу від держав-учасниць Хартії в їх визвольній боротьбі проти іноземного панування в політичній, економічній або культурній сферах (ст. 20); право вільно розпоряджатися своїми багатствами та природними ресурсами; право на законне повернення своєї власності, а також на справедливу компенсацію у випадку її незаконного захоплення (ст. 21); право на економічний, соціальний і культурний розвиток; право на рівне користування загальною спадщиною людства (ст. 22); право на національний і міжнародний мир та безпеку (ст. 23); право на здорове довкілля, сприятливе для розвитку народів (ст. 24).

Своєрідними гарантіями зазначених прав народів є встановлені в Хартії обов´язки держав. Поряд із зобов´язаннями кожної держави-учасниці дотримуватися і забезпечувати ці права, в ній передбачено два особливі зобов´язання держав щодо сприяння правам народів: обов´язок вживати всіх необхідних заходів для викорінення будь-яких форм іноземної економічної експлуатації, особливо з боку міжнародних монополій, з тим, щоб народи могли одержувати всі вигоди від переваг, які надаються їм національними ресурсами (п. 5 ст. 21); обов´язок в індивідуальному або колективному порядку забезпечувати народам реалізацію їх прав на розвиток (п. 2 ст. 22).

Із метою забезпечення прав людини і народів та їх захисту в межах Організації африканської єдності (нині Африканський Союз) в липні 1987 р. було створено Африканську комісію з прав людини і народів.

Африканська комісія з прав людини і народів (АКПЛН) (African Commission on Human and Peoples’ Rights (ACHPR) складається з одинадцяти членів, обраних з африканців з бездоганною репутацією, відомих своїми високими моральними якостями, чесністю, неупередженістю і компетентністю в галузі прав людини і народів; особлива увага при цьому приділяється особам, які володіють знаннями в галузі права. У Комісії не може бути двох і більше членів, які мають громадянство однієї держави.

Члени Комісії обираються таємним голосуванням Асамблеєю Африканського Союзу з числа осіб, висунутих для цієї мети державами-учасницями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. Кандидати повинні бути громадянами однієї з держав-учасниць Хартії. Члени Комісії обираються на шість років і можуть бути переобрані.

Комісія обирає свого Г олову і його заступника на два роки з правом переобрання.

Африканська комісія з прав людини і народів наділена лише консультативними повноваженнями. Згідно зі ст. 45 функції Африканської комісії з прав людини і народів полягають у такому:

Сприяти розвитку прав людини і народів, зокрема:

а) збирати документи; здійснювати вивчення і дослідження африканських проблем у галузі прав людини і народів; організовувати семінари, симпозіуми та конференції; поширювати інформацію; підтримувати національні та місцеві організації, що займаються правами людини і народів; у разі необхідності висловлювати свою думку або давати рекомендації урядам;

б) формулювати і встановлювати принципи і норми, спрямовані на вирішення правових проблем, пов´язаних із правами людини і народів та основними свободами, на основі яких африканські уряди можуть розробляти своє законодавство;

в) співпрацювати з іншими африканськими і міжнародними організаціями, що займаються забезпеченням і захистом прав людини і народів.

Забезпечувати захист прав людини і народів за умов, встановлених Хартією.
Давати тлумачення всіх положень Хартії на прохання держави-учасниці Хартії, органів Африканського Союзу або африканської організації, визнаної Африканським Союзом.
Виконувати будь-які інші завдання, які їй може доручити Асамблея Африканського Союзу.

Захист прав людини і народів здійснюється Комісією головним чином за допомогою процедури розгляду скарг. Відповідно до статті 46 Африканської хартії прав людини і народів Комісія може використовувати будь-який відповідний спосіб розслідування: може заслухати будь-яку особу, яка допоможе зрозуміти суть справи. Статті 47-54 Хартії передбачають процедуру розгляду повідомлень від держав, а статті 55-59 - процедуру розгляду індивідуальних скарг. Стаття 56 Хартії передбачає необхідні умови для виконання заявником, щоб його скарга була прийнята до розгляду. Повідомлення розглядаються, якщо вони:

1) вказують автора, навіть якщо він бажає залишитися анонімним;

2) сумісні зі Статутом Африканського Союзу і з Африканською хартією прав людини і народів;

3) не містять образливих і ганебних виразів по відношенню до певної держави або Африканського Союзу;

4) не ґрунтуються виключно на повідомленнях, які поширюються засобами масової інформації;

5) направлені після того, коли всі місцеві засоби вичерпані, і коли цілком очевидно, що національна процедура невиправдано затягується;

6) направлені в розумний строк після того, як вичерпані всі місцеві засоби, або після того, як Комісія почала займатися цим питанням;

7) не пов´язані зі справою, що була вже розглянута цими державами відповідно до принципів Статуту ООН, Статуту Африканського Союзу або положень Хартії.

Згідно зі ст. 58 Африканської хартії прав людини і народів звертається увага Асамблеї Африканського Союзу, коли Комісія з´ясовує, що одне або декілька повідомлень з усією очевидністю розкривають наявність низки серйозних або масових порушень прав людини і народів. Усі заходи, ухвалені в межах положення Хартії, є конфіденційним до тих пір, поки Асамблея Африканського Союзу не ухвалить іншого рішення (ст. 59). Проте, згідно з другим параграфом цієї статті, за рішенням Асамблеї Г олова Комісії публікує доповідь.

Африканська комісія з прав людини і народів згідно зі ст. 62 Хартії розглядає доповіді держав про законодавчі або інші заходи, вжиті з метою імплементації та застосування положень Хартії. Починаючи з 2001 р. Комісія стала приймати кінцеві зауваження після розгляду доповідей держав, у яких указуються конкретні заходи, яких держава повинна вжити для усунення виявлених недоліків.

Африканська комісія з прав людини і народів має повноваження направляти спеціальні місії в держави-учасниці Хартії для моніторингу ситуації або місії для встановлення конкретних фактів.

Значну увагу Африканська комісія приділяє спеціальним процедурам - це загальна назва механізмів, затверджених Комісією, для реагування на конкретні ситуації в окремих державах або для вивчення окремих тематичних питань з прав людини в Африці. Особливістю спеціальних процедур є їхня здатність швидкого реагування на повідомлення про порушення прав людини і народів.

Місцезнаходження Африканської комісії з прав людини і народів - м. Банджул (Гамбія).

Відповідно до статті 66 Африканської хартії прав людини і народів 1981 р, яка передбачає, що спеціальні протоколи або угоди можуть, за необхідності, доповнювати положення цієї Хартії, був заснований Африканський суд з прав людини і народів. Протокол до Африканської хартії прав людини і народів про створення Африканського суду з прав людини і народів був ухвалений у червні 1998 р. Радою Міністрів Організації африканської єдності (ОАЄ) і набув чинності 25 січня 2004 р.

Африканський суд з прав людини і народів (АСПЛН) (African Court on Human and Peoples’ Rights (AfCHPR) є регіональним міжнародним судом, створеним африканськими країнами для забезпечення захисту прав людини і народів в Африці. Суд доповнює і посилює функції Африканської комісії з прав людини і народів.

Протокол передбачає, що Суд складається з 11-ти суддів, які є визнаними експертами у галузі цивільного, ісламського, африканського права, а також у галузі прав людини. Судді обираються на шість років Асамблеєю Африканського Союзу, які можуть бути переобрані лише один раз.

Судді обирають з-поміж себе Президента і Віце-президента Суду, які працюють дворічний термін. Вони можуть бути переобрані лише один раз. Голова Суду працює на постійній основі в суді, а інші десять суддів працюють неповний робочий день. Під час виконання своїх обов´язків Президенту допомагає Секретар, який виконує управлінські та адміністративні функції Суду.

Африканський суд з прав людини і народів володіє як консультативною юрисдикцією, так і юрисдикцією щодо спорів між державами-учасницями Протоколу у зв´язку з порушенням прав людини і народів, закріплених в Африканської хартії прав людини і народів 1981 р.

Згідно зі ст. 3 Протоколу Суд має юрисдикцію розглядати всі справи та спори, подані йому стосовно тлумачення та застосування Африканської хартії прав людини і народів 1981 р., Протоколу до Африканської хартії прав людини і народів про створення Африканського суду з прав людини і народів 1998 р. та будь- яких інших відповідних міжнародних документів з прав людини, ратифікованих відповідними державами.

Африканський суд з прав людини і народів може ухвалювати і розглядати скарги від Африканської комісії з прав людини і народів, держав-членів Африканського Союзу, його органів, африканських міжурядових організацій, неурядових організацій і від фізичних осіб. При цьому слід уточнити, що подавати позовні скарги безпосередньо до Суду мають право лише відповідні неурядові організації, які мають статус спостерігача при Комісії, а також лише громадяни тих держав, які зробили заяви про визнання юрисдикції Суду (ст. 5 (3) і 34 (6) Протоколу).

Рішення Суду мають обов´язковий характер, і держави зобов´язані їх виконувати. Крім того, у Суду є повноваження вказувати на конкретні заходи як засіб правового захисту прав людини і народів.

Місцезнаходження Африканського суду з прав людини і народів - м. Аруш (Танзанія).

1 липня 2008 р. на 11-му Саміті Африканського Союзу в м. Шарм-еш-Шейх (Єгипет) було вирішено об´єднати дві судові інстанції в одну: Африканський суд з прав людини і народів і Суд Африканського союзу (обидва суди продовжують функціонувати під час перехідного періоду). Протокол про об´єднання, названий Протоколом про Статут Африканського суду з прав людини, був ухвалений у 2008 р. і донині не набув чинності. Він замінює Протокол до Африканської хартії прав людини і народів про створення Африканського суду з прав людини і народів 1998 р. і Протокол про Суд Африканського союзу 2003 р.

Значну роль у механізмі реалізації та забезпечення прав жінок в Африці відіграє Протокол до Африканської хартії прав людини і народів про права жінок в Африці. Документ був ухвалений Асамблеєю Африканського Союзу в 2003 р. і набув чинності в 2005 р.

У преамбулі Протоколу зазначається, що, незважаючи на ратифікацію Африканської хартії прав людини і народів та інших міжнародно-правових актів більшістю держав-учасниць Африканського Союзу і їх урочисте зобов´язання в галузі захисту прав і свобод людини, жінки в Африці, як і раніше, стають жертвами дискримінації.

Протокол про права жінок складається з трьох розділів. Перший розділ охоплює обґрунтування його розроблення з посиланням на регіональні та міжнародні зобов´язання африканських держав у галузі захисту прав жінок. У другому розділі передбачаються основні категорії прав жінок. Третій розділ Протоколу присвячений питанням реалізації прав і моніторингу за їх дотриманням. У Протоколі закріплюються чотири широкі категорії прав жінок: цивільні і політичні права; економічні, соціальні і культурні права; право на розвиток і мир; репродуктивні і сексуальні права.

Характеризуючи значення Протоколу для забезпечення прав жінок в Африці, необхідно зазначити, що документ передбачає право жінок на освіту; право вийти заміж в офіційно встановленому віці, а не раніше (ст. 6 Протоколу встановлює мінімальний вік укладення шлюбу для жінок - 18 років); право повною мірою брати участь у ухваленні рішень, зокрема пов´язаних зі своїм особистим життям тощо.

Крім того, Протоколом регламентується право на фізичну недоторканність жінок, захисту від звичаїв, які шкодять моральному і фізичному розвитку дівчат. Документ передбачає, щоб уряди держав створювали і покращували стан існуючих допологових, пологовх і післяпологових будинків за доглядом для всіх африканських жінок. Протокол вимагає дозволу медичних абортів у випадках сексуального насильства, інцесту або небезпечної вагітності.

Протокол схвалює позитивні дії щодо забезпечення рівноправності жінок, зокрема рівного представництва жінок на виборних посадах, а так само закликає до рівного представництва жінок у судових і правоохоронних органах.

Держави, які ратифікували Протокол до Африканської хартії прав людини і народів про права жінок в Африці 2003 р., повинні зосередитися на ефективній реалізації прав жінок на національному рівні. Лише тоді, коли процеси імплементації будуть завершені, африканські жінки зможуть відчути користь із правових гарантій Протоколу для захисту своїх прав.

Арабська хартія прав людини є міжнародним регіональним документом, ухваленим Лігою арабських держав (ЛАД) у 2004 р., що набув чинності в 2008 р. Основу Хартії становлять ісламські норми.

В Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини привітали набуття чинності Хартії. Однак згодом, після листа протесту від міжнародної неурядової організації «UN Watch», висловили критику Хартії за те, що цей документ прирівнює сіонізм (єврейський націоналізм) до расизму, за підхід до прав жінок та іноземців, а також за допущення смертної кари стосовно неповнолітніх. Хартія також критикується такими міжнародними неурядовими організаціями, як Міжнародна амністія, Міжнародна комісія юристів та іншими.

Арабська хартія прав людини складається з преамбули і 53-х статей.

У преамбулі містяться такі основні положення щодо дотримання прав людини, як свобода, рівність і братерство між людьми.

Документ закріпив такі права народів: право на самовизначення; право розпоряджатися своїм багатством і природними ресурсами; право визначати свою політичну систему і право на забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку. Крім того, Хартія засуджує расизм, сіонізм, іноземну окупацію та іноземне панування.

Хартія визнає окремі громадянські свободи і права, такі як право на життя; право на свободу та безпеку особистості; право на повагу до приватного і сімейного життя; право на укладення шлюбу; право на захист сім´ї; право на приватну власність; право на вільне пересування осіб; право на громадянство і право на політичний притулок.

У сфері здійснення правосуддя Арабська хартія прав людини закріплює принцип презумпції невинуватості, принцип законності кримінального покарання, гарантує право на справедливий судовий розгляд компетентним незалежним судом і забороняє довільні арешти. Більше того, вона забороняє тортури і неправильне лікування.

Хартія визнає певні свободи і політичні права: право на свободу віросповідання, думки і релігії; право на інформацію; право на свободу вираження думок; право на свободу зібрань; право на свободу мирних асоціацій; право на створення профспілок і право на страйк.

У сфері економічних, соціальних і культурних прав Хартія закріплює право на здоров´я; право на працю і право на достатній життєвий рівень і визнає групу прав для осіб з інвалідністю.

Отже, права, визнані в Арабській хартії прав людини 2004 р., підкреслюють прогрес у захисті прав і свобод людини. Однак текст документа містить певні обмеження прав і свобод людини. Наприклад, Хартія визнає рівність чоловіків і жінок, але це відбувається без посилання на їх рівність перед законом. Хартія також не скасовує смертну кару.

Що стосується останнього, важливо доповнити, що в статті 7 Хартії вказується на те, що «смертна кара не повинна застосовуватися до людини у віці до 18 років, якщо інше прямо не зазначено в законах, чинних на момент вчинення злочину». Це положення суперечить міжнародним нормам і стандартам, зокрема ст. 37 Конвенції про права дитини 1989 р. та ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., які встановлюють, що смертна кара не може бути застосована за злочини, вчинені особами у віці до 18-ти років.

Важливо відзначити, що проблеми в галузі прав людини є відображенням впливу діючого в багатьох арабських країнах ісламського шаріату. Так, наприклад, усі перетворення в Саудівській Аравії, як і в інших монархіях регіону Перської затоки, здійснюються лише в межах Корану та шаріату. Прийняття в Саудівській Аравії, а також у сусідніх аравійських монархіях у 2000-х роках ісламської концепції «поміркованості», що проголошує компромісність та толерантність та підтверджує мусульманський постулат іджтихада (вільного судження), надає певну можливість для просування загальних демократичних принципів у саудівське суспільство, не порушуючи при цьому його мусульманського характеру.

Декларація АСЕАН про права людини є міжнародним регіональним документом, ухваленим у 2012 р. у межах Асоціації держав Південно-Східної Азії.

До переліку прав людини, закріплених у Декларації, належать: право на рівність у гідності та статусі (п. 1); право на визнання правосуб´єктності (п. 3); право на ефективний правовий захист (п. 5); право на життя (п. 11); право на особисту свободу та безпеку (п. 12); право не зазнавати катувань або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання (п. 14); право на свободу пересування та вибору місця проживання (п. 15); право шукати та отримувати притулок в інших державах (п. 16); право володіти, користуватись, розпоряджатись власністю та відчужувати її (п. 17); право на громадянство (п. 18); право на свободу думки та віросповідання (п. 22); право на свободу висловлювань (п. 23); право на свободу мирних зібрань (п. 24); право на участь в управлінні державою свого громадянства (ч. 1 п. 25); право голосу (ч. 2 п. 25); право на працю (п. 27); право на належний рівень життя (п. 28); право матерів та дітей на особливий захист і підтримку (ч. 3 п. 30); право на освіту (п. 31); право на розвиток (п. 35) тощо.

Про формальну юридичну силу документа в тексті Декларації нічого не передбачено, однак у пункті 40 закріплено положення про те, що ніщо в цій Декларації не може тлумачитися в такий спосіб, який передбачав би наявність у будь- якої держави, групи осіб або особи будь-якого права вчиняти дії, спрямовані на підрив мети та принципів діяльності АСЕАН або на руйнування будь-якого права або свободи, викладених в Декларації або міжнародно-правових документах, стороною яких є держава-член АСЕАН.

У межах сучасної Асоціації держав Південно-Східної Азії, вперше за час існування Організації, активно виявились тенденції до утворення субрегіонального правозахисного механізму. Ураховуючи специфіку політичного дискурсу Південно-Східної Азії й та Азії загалом, навряд чи є підстави вважати, що в короткостроковій перспективі буде вироблений більш чіткий механізм міжнародно- правового захисту прав людини (тобто механізм, який, за аналогією до європейської, міжамериканської, африканської і арабської, можна було би назвати регіональною системою захисту прав людини). Питання генерації в межах АСЕАН такого механізму, а тим більше - можливого поширення сфери його дії на всю Азію, є, у кращому разі, справою віддаленого майбутнього.