Міжнародне право
2.1. Основні універсальні міжнародно-правові акти у галузі захисту прав і свобод людини та діяльність органів, які здійснюють контроль за їх дотриманням
Система міжнародно-правових актів у галузі захисту прав і свобод людини містить низку міжнародних документів універсального і регіонального характеру.
Ця система чинить величезний вплив на національні правові системи, визначає характер міжнародного співробітництва і міжнародні стандарти у галузі захисту прав і свобод людини.
Універсальні міжнародно-правові акти, ухвалені під егідою ООН, становлять основний масив у галузі захисту прав і свобод людини, враховують права усіх категорій осіб і визнаються стандартами у цій галузі.
Регіональні міжнародно-правові акти у галузі захисту прав і свобод людини виробляються державами окремих регіонів. Вони сприяють захисту прав людини на регіональному рівні, дозволяють ураховувати специфіку певного регіону, його історичні та культурні традиції. У регіональних актах іноді встановлюються спеціальні норми та додаткові механізми контролю у галузі прав людини.
До універсальних міжнародно-правових актів у галузі захисту прав і свобод людини належать, перш за все, Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. і два факультативні протоколи до нього 1966 р. та 1989 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. і факультативний протокол до нього 2008 р. Зазначені міжнародні акти, окрім Статуту ООН, є складовими Міжнародної хартії прав людини (Міжнародний білль про права людини).
У Преамбулі Статуту ООН проголошується рішучість народів «знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Стаття 1 Статуту ООН (п. 3) зобов´язує всі держави до міжнародного співробітництва «у заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови та релігії». Таке формулювання в поєднанні з положенням, закріпленим у Преамбулі Статуту, свідчить про те, що розвиток поваги до прав і свобод людини є однією з основних цілей ООН і найважливішим принципом сучасного міжнародного права. Це підтверджується у статті 55 Статуту, де підкреслюється, що з метою створення умов стабільності та благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, що ґрунтуються на повазі до принципу рівноправності й самовизначення народів, Організація Об´єднаних Націй сприяє загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови й релігії. У такий спосіб, у Статуті ООН сформульовано і закріплено один із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - принцип поваги до прав людини й основних свобод. Змістом цього принципу є утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй, а також заходи, що здійснюються міжнародним співтовариством з метою реалізації цих положень.
Згідно зі статтею 60 Статуту ООН відповідальність за виконання функцій ООН у сприянні загальній повазі до прав і свобод людини покладено на Генеральну Асамблею ООН і під її керівництвом - на Економічну і Соціальну раду ООН.
На підставі статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея здійснює дослідження і надає рекомендації з метою «сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії».
Повноваження Економічної і Соціальної ради у цій галузі визначено у статті 62 Статуту ООН, відповідно до якої «Рада уповноважується робити рекомендації з метою заохочення поважання і дотримання прав людини й основних свобод для всіх».
Одним із перших важливих досягнень ООН стало ухвалення Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини. Асамблея проголосила Декларацію як «завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи й всі держави». Вона закликає держави-члени й народи світу сприяти повазі та забезпечити ефективне визнання й дотримання прав і свобод людини, закріплених у Декларації. День ухвалення Декларації - 10 грудня - вважається Днем прав людини.
Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації прав людини, складається з таких компонентів: а) основні принципи прав людини; б) класифікація прав і свобод людини; в) права людини й суспільство; г) співвідношення прав особистості та держави.
Відповідно до Декларації основним елементом для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід´ємна властивість, тому що є властивою усім членам людської сім´ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження одного щодо одного в дусі братерства (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними «незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави або на підпорядкованій території чи території без самоврядування» (ст. 2). Отже, Загальна декларація прав людини виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб´єктній, так і в територіальній галузі.
Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Загальної декларації прав людини.
У статті 3 Декларації дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що охоплюють право на життя, свободу й особисту недоторканність. У наступних статтях (4-21) вони перелічуються, трактуються і конкретизуються, при цьому зі змісту статей випливає, що громадянські права пов´язуються не з належністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві, тому вони рівною мірою поширюються на громадян та іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.
До громадянських прав належать: недопустимість рабства або підневільного стану, недопустимість катувань, жорстокого і принижуючого людську гідність поводження і покарання, право на правосуб´єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, недопустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинуватості, право на особисте життя, недоторканність житла та таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування з політичних мотивів, право на створення сім´ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті та переконань, право на свободу мирних зібрань та асоціацій.
До політичних прав належить право на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
Стаття 22 Загальної декларації прав людини є вступною й узагальнюючою щодо соціально-економічних і культурних прав. У статті зауважується їх значущість для забезпечення гідності й вільного розвитку особистості та визначаються засоби і форми їх реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально- економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті та користування благами наукового прогресу (ст. 23-27).
У Загальній декларації прав людини підкреслюється взаємозв´язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність установлення такого соціального й міжнародного правопорядку, за якого вони можуть бути повністю здійснені (ст. 28).
Надаючи пріоритет індивідуальним правам людини, Декларація розглядає їх ізольовано від суспільства, в якому ця людина мешкає. Тому права людини не мають абсолютного характеру, а обмежуються обов´язками перед суспільством.
У Загальній декларації прав людини передбачено, що «кожна людина має обов´язки перед суспільством, у якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості» (п. 1, ст. 29). Взаємозумовленість прав людини й обов´язків перед суспільством пояснюється тим, що лише суспільство може забезпечити вільний і повний розвиток особистості. Відсутність детального трактування обов´язків людини мотивується тим, що Статутом ООН було передбачено завдання «знову утвердити віру в основні права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першочергове значення.
Трактуючи права та свободи людини як невід´ємну властивість особистості, Загальна декларація прав людини закріплює їх домінуюче становище, зменшуючи цим виняткову роль держави у визначенні статусу людини. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави, а саме вони : 1) ґрунтуються на законі; 2) здійснюються з метою «поважання прав і свобод інших, забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). При цьому допускаючи можливість обмеження прав і свобод людини у виняткових випадках, Загальна декларація прав людини в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися будь- якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод» (ст. 30).
У зв´язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов´язковим. Разом із тим через свій великий політичний і моральний авторитет положення Декларації почали включатися в конституції багатьох держав. Не є винятком і положення розділу II Конституції України «Права, свободи та обов´язки людини і громадянина».
На Загальну декларацію прав людини часто посилаються під час тлумачення національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Зазначені в Декларації принципи й норми постійно розвиваються і уточнюються в процесі укладення нових міжнародних договорів.
Усе це свідчить про дієвість цього документа і його важливе значення для розвитку міждержавних відносин.
Більшість держав світу розглядає Загальну декларацію прав людини як документ, що містить звичаєві норми міжнародного права. Це дуже важливо, адже низка держав (Куба, Китай, Індонезія, Пакистан тощо) не є учасниками ні Пакту про громадянські і політичні права, ні Пакту про економічні, соціальні і культурні права й у своїй діяльності у галузі прав людини зобов´язані керуватися положеннями саме Загальної декларації прав людини.
Отже, завдяки міжнародному визнанню положень Загальної декларації прав людини в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. (ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.), складається з преамбули та 53-х статей, об´єднаних у 6 частинах, і проголошує широкий перелік основних прав і свобод, які повинні надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якого розрізнення через расу колі шкіри, стать, мову, релігію, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини (п. 1 ст. 2).
Із цією метою учасники Міжнародного пакту про громадянські і політичні права взяли на себе зобов´язання вжити законодавчих або інших заходів відповідно до своїх конституційних процедур, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (п. 2 ст. 2). «Усі люди, - підкреслюється в Пакті, - є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 26). Окремою статтею в документі визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншин, «користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).
Деякі положення Пакту торкаються питань, які регулюються також Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права. Це право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включно з правом створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (п. 1 ст. 22), а також право на одруження і заснування сім´ї, рівність прав та обов´язків обох з подружжя (пп. 1, 2, 3 ст. 23), право кожної дитини на громадянство та «на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої з боку її сім´ї, суспільства і держави» (пп. 1, 2, 3 ст. 24) тощо.
У третій частині Пакту (ст. 6-27) міститься конкретний перелік громадянських і політичних прав, якими повинна бути забезпечена людина в будь-якій державі: право на життя, заборона катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; недопустимість без вільної згоди людини піддавати її медичним або науковим дослідам, заборона рабства і работоргівлі в усіх їх видах та примусової праці, право кожного на свободу й особисту недоторканність; право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і повагу до гідності; право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання; рівність усіх осіб перед судами і трибуналами; право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб´єктності; невтручання в особисте та сімейне життя людини, недоторканність її житла, таємниця кореспонденції; право на свободу думки, совісті та релігії; право на мирні зібрання тощо. Серед політичних прав Пакт проголошує право кожного громадянина без будь-якої дискримінації брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права в разі таємного голосування і забезпечують свободу волевиявлення виборців; право допускатися у своїй державі на загальних умовах рівності до державної служби.
Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплені в ньому певні фундаментальні права та свободи мають дотримуватися у будь-якій ситуації, навіть в умовах збройних конфліктів. Так, згідно з п. 1 ст. 4 цього документа, «під час надзвичайного становища в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, дер- жави-учасниці цього Пакту можуть вжити заходів на відхід від своїх зобов´язань за цим Пактом лише настільки, наскільки це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з їх іншими зобов´язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження».
Однак у пункті 2 цієї ж ст. 4 застерігається, що це положення не може бути застосоване до таких фундаментальних прав і свобод, як право на життя (ст. 6), заборона піддавати катуванню чи жорсткому нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7), заборона рабства, работоргівлі, підневільного стану (п. 1, 2 ст. 8), позбавлення волі на тій лише підставі, що не виконано якісь договірні зобов´язання (ст. 11), заборона скасування принципу, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 15), право кожної людини на визнання її правосуб´єктності (ст. 16), право кожного на свободу думки, совісті та релігії (ст. 18).
Усі ці й інші закріплені в Пакті права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод дістали назву «права першого покоління». Нині вони набули характеру «jus cogens» (імперативна норма) і повинні виконуватися всіма державами світу незалежно від того, є вони учасниками Пакту чи ні.
Відповідно до статті 28 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в 1976 р. був утворений Комітет з прав людини, який складається з 18-ти членів, які обираються таємним голосуванням зі списку осіб, висунутих держа- вами-учасницями Пакту. Кандидати у члени Комітету з прав людини повинні мати високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини. Кожна держава-учасниця Пакту може висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває. Будь-яка особа має право на повторне висування. До Комітету не може входити більше одного громадянина тієї самої держави. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк.
Держави-учасниці Пакту регулярно подають доповіді до Комітету (безпосередньо або через Генерального секретаря ООН) про стан справ у галузі прав людини і про здійснені заходи з метою прогресу в реалізації цих прав. Доповіді держав повинні складатися з двох частин: у першій міститься загальні положення, в другій - інформація щодо кожного із закріплених у Пакті прав. Комітет вивчає доповіді, обговорює їх на своїх засіданнях і надсилає державам свої зауваження з них. Комітет може також отримувати й розглядати повідомлення держав про невиконання якоюсь державою своїх зобов´язань відповідно до Пакту і після вивчення питання надавати рекомендації.
Комітет з прав людини є правомочним розглядати скарги й окремих осіб з питань порушення їхніх прав державою, під юрисдикцією якої вони перебувають.
У процесі обговорення Міжнародного пакту про громадянські та політичні права між державами інколи виникали спори стосовно процедури розгляду скарг від окремих осіб. Одні держави пропонували в межах Пакту створити спеціальний міжнародний суд з прав людини, який мав розглядати справи, порушені не лише державами, а й недержавними організаціями, групами осіб та окремими індивідами. При цьому всі сторони в суді мали бути в рівних умовах. Інші держави, і в першу чергу Радянський Союз і східноєвропейські країни, виступали не лише проти створення такого суду, але й проти запровадження Комітету з прав людини, однією з функцій якого повинен був стати розгляд скарг окремих осіб.
У результаті обговорення цих питань було вирішено не включати положення про розгляд скарг окремих осіб до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а вирішити це питання в спеціальному договорі - Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Факультативний протокол був ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН разом з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 16 грудня 1966 р. (Україна приєдналася до Протоколу 25 грудня 1990 р., у нас він чинний з 25 жовтня 1991 р.). Згідно з цим документом Комітет з прав людини має право приймати і розглядати скарги від окремих осіб лише у тому випадку, якщо держава, під юрисдикцією якої вони перебували, була учасником цього Пакту й визнає компетенцію Комітету, ратифікувала Протокол або приєдналася до нього. При цьому анонімні скарги Комітетом не розглядаються.
Авторами скарг повинні бути конкретні особи, чиї права, закріплені в Пакті, були порушені. Жертва правопорушення може звертатися до Комітету як особисто, так і через своїх офіційних представників або близьких родичів. Комітетом розглядаються лише ті порушення прав і свобод, які були допущені після набуття чинності для цієї держави як Пакту, так і Протоколу. Комітет розпочинає розглядати питання про порушення прав і свобод стосовно тієї чи іншої особи лише у тому випадку, коли були вичерпані всі можливості вирішення цього питання всередині держави засобами правового захисту і якщо це питання не обговорювалося попутно з іншою процедурою міжнародного врегулювання.
Отже, згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., захист прав людини покладається, в першу чергу, на національні установи. Але у випадку, коли в державі не має незалежного або неупередженого суду, і якщо державні органи не забезпечують ефективний правовий захист, особа може безпосередньо звернутися до Комітету з прав людини. Питання про вичерпність внутрішніх засобів захисту прав людини вирішується в кожному конкретному випадку самим Комітетом з прав людини. При цьому він аналізує і враховує такі чинники, як безглуздість і даремність звернення до судових або адміністративних органів держави, де правоза- стосовна практика не залишає жодних можливостей на задоволення скарги.
У разі, якщо Комітет з прав людини визнає скаргу справедливою, він повідомляє про це відповідну державу. Останній надається можливість упродовж шести місяців надіслати до Комітету письмове пояснення щодо сутності питання, і після цього автор скарги може надати відгук на роз´яснення держави.
Під час розгляду індивідуальних повідомлень про порушення прав людини Комітет з прав людини формулює узагальнюючі висновки про відповідність законів, судової й адміністративної практики тієї чи іншої держави вимогам Пакту. У свою чергу, держави, виконуючи звернені до них рекомендації Комітету, узгоджують своє законодавство з вимогами Пакту і створюють умови для того, щоб у подальшому цих порушень прав людини не допускалося.
З розвитком міждержавних відносин багато з питань, які раніше належали до внутрішньої компетенції держав, почали переходити в площину міжнародного правового регулювання. Одним із таких питань є питання смертної кари.
Міжнародно-правові акти, що є складовими Міжнародної хартії прав людини, проголосивши право на життя, не забороняли смертної кари. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. лише забороняє безпідставно позбавляти будь-кого життя. «У державах, які не скасували смертної кари, - зазначено у статті 6 Пакту, - смертні вироки можуть виноситися лише за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Це покарання може бути застосовано лише на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом». Пакт забороняв виносити смертний вирок «за злочини, вчинені особами, молодшими вісімнадцяти років», а також виконувати його щодо вагітних жінок. Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування або про пом´якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.
До категорії «найтяжчих злочинів» законодавство більшості країн світу відносить вбивство. Але, як свідчить світова практика, лише незначна кількість убивств заздалегідь готується або здійснюється з корисливою метою, більшість злочинів цього виду вчиняє людьми у стані наркотичного або алкогольного сп´яніння, під впливом низки несподіваних чинників.
Отже, твердження про те, що смертна кара здатна зупинити або різко зменшити злочинність, нічим не обґрунтовується. Навпаки, на думку багатьох фахівців, її скасування дасть лише позитивні результати, оскільки сприятиме гуманізації суспільних відносин та уникненню судових помилок.
Зазначені підстави спонукали до ухвалення Генеральною Асамблеєю 15 грудня 1989 р. Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, спрямованого на скасування смертної кари (Україна приєдналася до Протоколу 16 березня 2007 р.). Згідно з Протоколом здійснення права кожної людини на життя є нерозривно є пов´язаним із забороною смертної кари. Стаття 1 Протоколу зобов´язує держави-учасниці скасувати смертну кару і не виконувати винесені вироки про смертну кару. При цьому Протокол забороняє державам робити будь-які застереження, за винятком застосування смертної кари за тяжкі злочини, вчинені під час війни. Контроль за дотриманням державами-учасницями положень Протоколу покладено на Комітет з прав людини. Кожна держава, що стала учасницею Протоколу, подаючи доповіді Комітету про стан прав людини, зобов´язана включати до неї також інформацію про вжиті заходи щодо імплементації цього Протоколу.
Наступним важливим міжнародним документом універсального характеру в галузі захисту прав і свобод людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, ухвалений ООН 16 грудня 1966 р. (ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.). Економічні, соціальні і культурні права є правами другого покоління. Вони порівняно недавно почали проголошуватися і закріплюватися законодавством різних держав світу і міжнародно-правовими актами. У конституціях і законодавчих актах ХVШ-ХІХ ст. були закріплені переважно громадянські та політичні права. Економічні і соціальні права в той період розглядалися як другорядний, побічний продукт їх розвитку. І лише з початку XX століття в конституціях деяких держав соціально-економічним правам почала приділятися більша увага (Конституція Мексики 1917 р., Веймарська Конституція Німеччини 1919 р., Конституція Іспанії 1931 р., Конституція СРСР 1936 р., Конституція Ірландії 1937 р., Конституція Японії 1946 р., Конституція Італії 1947 р. тощо).
На початку XX століття укладаються і перші міжнародні договори в цій галузі. Вони врегульовували, як правило, трудові відносини. До таких угод слід, в першу чергу, віднести Статут Ліги Націй, а також конвенції, які були ухвалені в межах Міжнародної організації праці (МОП).
З ухваленням Статуту ООН 1945 р., а потім Загальної декларації прав людини 1948 р. розпочинається якісно новий етап у міжнародно-правовій регламентації зазначених прав. Як і в разі розроблення Загальної декларації прав людини, у процесі обговорення положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права виявилося багато розбіжностей між державами, які належали до різних соціально-економічних систем. Тому не всі із запропонованих прав були включені до Пакту. Так, наприклад, через значний спротив СРСР та інших соціалістичних держав із документа була вилучена будь-яка згадка про право кожного на володіння власністю і про заборону насильницького та свавільного позбавлення цього права. У свою чергу, США наполягали на тому, що федеративна держава не в змозі гарантувати здійснення закріплених у Пакті прав і свобод на території всіх її складових частин. Але все ж таки державам удалося досягнути компроміс, і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права був схвалений.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права складається з преамбули і 31-ї статті, які поділено на 5 частин. У преамбулі відзначається, що права, проголошені в Пакті, випливають із властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та злиднів, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Конкретний їх перелік розпочинається з проголошення права на працю (ст. 6), права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включно із соціальним страхуванням (ст. 9), права кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім´ї (ст. 11), права кожної людини на освіту (ст. 13), права на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15).
Згідно зі ст. 2 по Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, які приєдналися до нього, зобов´язуються в індивідуальному порядку й у порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній сферах, уживати в максимальних межах наявних ресурсів заходи щодо забезпечення поступового здійснення визначених у цьому документі прав усіма належними способами, включно, зокрема, з ухваленням законодавчих актів.
Держави також беруть на себе зобов´язання гарантувати, що права, проголошені Пактом, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи інших обставин.
Незважаючи на зазначені положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, деякі держави тривалий час заперечували юридичну обов´язковість його норм про згадані права, мотивуючи це тим, що вони є лише побажаннями, а не юридичними обов´язками. Лише зовсім недавно позиція більшості країн світу із цього питання змінилася і вони почали визнавати юридичну обов´язковість положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
У 1986 р. провідні експерти різних країн світу з проблем природи і ступеня юридичних обов´язків, узятих державами-учасницями Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., дійшли таких висновків:
- усі права та свободи людини, включно з соціально-економічними, є неподільними, взаємопов´язаними і утворюють невід´ємну частину міжнародного права;
- Пакт покладає певні юридичні обов´язки на його учасників; вони повинні негайно вжити всіх заходів, у тому числі законодавчого й адміністративного характеру, для здійснення прав, закріплених у цьому міжнародному договорі, крім того, повинно бути передбачено право кожного на судовий захист соціально-економічних прав;
- держави, які приєдналися до Пакту, незалежно від свого економічного рівня розвитку зобов´язані забезпечити соціально-економічні та культурні права для всіх хоча б у мінімальному розмірі; цей новий підхід до юридичної обов´язковості Пакту знайшов своє закріплення в Підсумковому документі Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася в 1993 р. у м. Відень (Австрія).
На обов´язковому характері соціально-економічних прав наголошується у багатьох документах, ухвалених ООН. У них, зокрема, зазначається, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. є основою для дій на міжнародному і регіональному рівнях, а також для впровадження його норм у життя, а єдиним його недоліком є те, що не всі держави через низький рівень економічного розвитку та відсутність необхідних ресурсів здатні втілити його в реальне життя. Тому положення Пакту можуть запроваджуватися у таких державах поступово. Лише окремі права, проголошені Пактом, наприклад право засновувати професійні спілки і вступати до них (ст. 8), не залежать від рівня економічного розвитку держави і повинні бути надані негайно.
Отже, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. не просто містить побажання або рекомендації декларативного характеру, але й передбачає конкретні обов´язки держав-учасниць.
Через неоднозначне, а інколи навіть негативне ставлення багатьох держав до соціально-економічних прав, під час розроблення цього Пакту не було передбачено створення розгалуженої системи міжнародного механізму за їх контролем.
Відповідно до статті 16 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави-учасниці зобов´язуються подавати на розгляд Економічної і Соціальної Ради ООН лише доповіді про заходи, що ними вживаються, і про прогрес на шляху до досягнення додержання прав, визнаних у цьому Пакті. Але в цьому міжнародному договорі не було передбачено створення спеціального органу для обговорення доповідей держав. Лише у 1976 р. було запроваджено спеціальну Робочу групу для розгляду таких доповідей. У 1985 р. без внесення поправок до Пакту було ухвалено рішення про створення замість Робочої групи Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, який відтоді і розглядає доповіді держав-учасниць.
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.2008 р., передбачає компетенцію Комітету на отримання і розгляд повідомлень про порушення прав, закріплених у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Він установлює безпосередні критерії прийнятності таких повідомлень; заходи, які повинна вживати держава-учасниця у разі повідомлення про порушення нею будь-якого з прав, передбачених Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, й визначає механізм співробітництва дер- жави-порушниці з Комітетом. Текст документа містить положення стосовно дружнього врегулювання проблемних питань, заходів, що вживатимуться держа- вою-учасницею за результатами процедури розгляду повідомлення Комітетом, а також механізму міжнародної допомоги та співробітництва.
Повідомлення можуть надаватися фізичними особами або групами осіб від їх імені, які перебувають під юрисдикцією держави-учасниці та стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою будь-якого з прав, передбачених Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
Водночас, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав не розглядає повідомлення до тих пір, доки не переконається у тому, що всі доступні внутрішні засоби правового захисту були вичерпані. Хоча це правило не використовується у тих випадках, коли застосування таких засобів невиправдано затягується або навряд чи принесе реальний результат. Існують випадки, коли Комітет може визнати повідомлення неприйнятним, зокрема якщо його не надано протягом одного року після використання внутрішніх засобів правового захисту (за винятком випадків, коли автор може продемонструвати неможливість направити повідомлення протягом цього строку); якщо факти, які є предметом повідомлення, виникли до того, як цей Протокол набрав чинності для відповідної держави- учасниці; якщо воно є несумісним із положеннями Пакту; якщо воно являє собою зловживання правом на представлення повідомлення або інші випадки, передбачені ст. 3 Протоколу.
Відповідно до процедури Комітет з економічних, соціальних і культурних прав у конфіденційному порядку доводить будь-яке повідомлення, надане згідно з цим Протоколом, до відома відповідної держави-учасниці (за винятком, коли Комітет вважає повідомлення неприйнятним без згадування відповідної держави-учасниці). Держава-учасниця, у свою чергу, після отримання повідомлення повинна надати Комітету свої письмові пояснення або заяви, що роз´яснюють це питання.
У разі неможливості дружнього врегулювання питання за допомогою засобів Комітету він продовжує процедуру розгляду повідомлення. Після вивчення повідомлення Комітет надає відповідним сторонам свої міркування по суті повідомлення разом зі своїми рекомендаціями. Держава-учасниця належним чином розглядає зазначені матеріали та надає Комітету письмовий звіт, у тому числі про будь-які заходи, вжиті з урахуванням рекомендацій Комітету.
Якщо Комітет з економічних, соціальних і культурних прав отримує достовірну інформацію, що свідчить про серйозні та систематичні порушення держа- вою-учасницею прав, викладених у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Комітет пропонує цій державі співпрацювати у вивченні інформації та надати зауваження щодо відповідної інформації. Комітет може призначити одного або декількох своїх членів для проведення розслідування й термінового надання йому доповіді. Після цього Комітет надсилає результати свого розслідування відповідній державі-учасниці разом із будь-якими зауваженнями та рекомендаціями, на які відповідна держава-учасниця надає свої зауваження.
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 2008 р. зобов´язує державу забезпечувати широке інформування про існування Пакту та Протоколу, а також сприяти отриманню доступу до інформації щодо рекомендацій Комітету, зокрема з питань, що стосуються цієї держави-учасниці.
Ухвалення Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права сприятиме накопиченню міжнародного досвіду реалізації економічних, соціальних та культурних прав, активізації співробітництва між державами-учасницями цього міжнародного договору як на двосторонньому рівні, так і безпосередньо з Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав.
Приєднання нашої держави до Факультативного протоколу стане свідченням незмінності прагнення України до реалізації та гарантії прав і свобод людини в Україні, в тому числі економічних, соціальних і культурних, а також буде позитивно відзначене з боку міжнародного співтовариства.
Окрему групу актів із прав людини становлять універсальні міжнародні договори, спрямовані на припинення злочинів проти людства, воєнних злочинів, геноциду, апартеїду, на боротьбу з грубими і масовими порушеннями прав людини, що зачіпають інтереси великих груп населення або цілих народів і можуть мати серйозні міжнародні наслідки й негативно позначаючись на міждержавних відносинах: Конвенція про рабство 1926 р., Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 р., Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенція про незасто- сування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р., Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 2006 р. та багато інших.
Особливу групу універсальних міжнародних договорів становлять міжнародні акти, спрямовані на додатковий захист окремих категорій осіб - біженців, апатридів, жінок, дітей, трудящих-мігрантів та осіб з інвалідністю (Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про політичні права жінок 1952 р., Конвенція про статус апатридів 1954 р., Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 р., Конвенція про права осіб з інвалідністю 2006 р. тощо). У цих договорах даються визначення осіб, що включаються до відповідної категорії; встановлюється їх особливий захист шляхом надання додаткових прав і закріплення обов´язків держав щодо їх дотримання, а також відповідних механізмів співпраці та контролю.
Окрему групу універсальних міжнародних договорів у галузі захисту прав і свобод людини становлять акти, ухвалені в межах спеціалізованих установ ООН - Міжнародної організації праці (МОП), Організації Об´єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Всесвітньої організації охорони здоров´я (ВООЗ).
У межах Міжнародної організації праці (МОП) з метою захисту прав людини в галузі праці було ухвалено 189 конвенцій і 202 рекомендації (станом на 2019 р.), які узвичаєно називати «міжнародними трудовими стандартами» або «Міжнародним трудовим кодексом». Усі держави-члени МОП мають зобов´язання, що випливає із самого факту їх членства в Організації, дотримуватися, зміцнювати та реалізовувати добросовісно та відповідно до Статуту чотири категорії принципів і прав у галузі праці, навіть якщо вони ще не ратифікували конвенції, присвячені цим принципам і правам. До них належать такі: 1) свобода об´єднання і визнання права на ведення колективних переговорів; 2) скасування всіх форм примусової чи обов´язкової праці; 3) ліквідація дитячої праці; 4) недопущення дискримінації в галузі праці та занять.
Зазначені права були закріплені в конвенціях МОП, зокрема таких, як: Конвенція про примусову чи обов´язкову працю 1939 р., Конвенція про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., Конвенція про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р., Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності 1951 р., Конвенція про скасування примусової праці 1957 р., Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять 1958 р., Конвенція про мінімальний вік для прийняття на роботу 1973 р., Конвенція про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці 1999 р. Для загального визнання і реалізації цих прав були ухвалені відповідні рекомендації МОП. Інші конвенції та рекомендації МОП спрямовано на регулювання політики у сфері зайнятості, умов найму, безпеки та гігієни праці, соціального забезпечення, контролю в галузі праці, трудових відносин і праці певних категорій працівників (моряків, рибалок, докерів, працівників на плантаціях, працівників у готелях і ресторанах, надомних працівників тощо).
У межах Організації Об´єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) розроблено й ухвалено понад два десятки міжнародних договорів з окремих найбільш важливих питань економічного, соціального та культурного співробітництва (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р., Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., Конвенція про охорону підводної культурної спадщини 2001 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з допінгом у спорті 2005 р.). ЮНЕСКО також ухвалює рекомендації і декларації в цій сфері міжнародних відносин (Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва 1966 р., Декларація щодо основних принципів, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння, в розвиток прав людини у боротьбу проти расизму, апартеїду і підбурювання до війни 1978 р., Загальна декларація про біоетику та права людини 2005 р., Рекомендації про розвиток і використання багатомовності та загального доступу до кіберпростору 2003 р., Рекомендації про історичні міські ландшафти 2011 р.)
Всесвітня організація охорони здоров´я (ВООЗ) ухвалює правила, кодекси, керівні правила до санітарних і карантинних вимог, спрямованих проти міжнародного поширення хвороб, номенклатури хвороб, причин смерті та практики суспільної охорони здоров´я, стандартів діагностичних методів дослідження, стандартів біологічних і фармацевтичних продуктів, що мають обіг у міжнародній торгівлі (Міжнародний кодекс з маркетингу замінників материнського молока 1981 р., Міжнародні медико-санітарні правила 2005 р., Етичні критерії реклами і розповсюдження лікарських засобів).