• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

1. Становлення та розвиток міжнародного права прав людини. Поняття міжнародного права прав людини

На межі XVIII-XIX ст. під впливом ідей гуманізму в суспільстві почало ставити більш ширшим розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Перші присвячені йому міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Генеральний акт Брюссельської міжнародної конференції про припинення торгівлі неграми в східних водах і на Африканському континенті 1890 р. тощо). Але лише в ХХ столітті ідея прав людини опинилася дійсно в центрі уваги світової політики. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за вирішення питань щодо міжнародно-правового захисту прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнародного захисту прав і свобод людини.

Після Другої світової війни питання захисту прав людини постало перед ООН, яка відповідно до статті 1 Статуту зобов´язана здійснювати міжнародне співробітництво у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод. Поява цієї норми у Статуті ООН не була випадковою: закріпивши в цьому документі норму про права людини, держави водночас створили міжнародно- правову основу для об´єднаної боротьби з тоталітаризмом, оскільки права людини й тоталітаризм за своєю природою є несумісними.

У сучасній науці міжнародного права під терміном міжнародне право прав людини розуміють систему міжнародно-правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних договорах універсального та регіонального характеру, які визначають права та свободи людини, зобов´язання держав і міжнародних організацій щодо дотримання, розвитку прав і свобод, а також міжнародні механізми забезпечення й контролю за дотриманням суб´єктами міжнародного права зобов´язань у цій галузі права і відновленням порушених прав конкретних осіб чи груп населення.

Отже, в такому розумінні міжнародне право прав людини - це галузь сучасного міжнародного права з розвиненою сукупністю інститутів права й належними механізмами забезпечення їх функціонування.

Водночас деякі науковці вважають, що право прав людини є інститутом міжнародного гуманітарного права, занадто розширюючи галузь останнього, відносячи до неї всі норми, які стосуються прав людини. Між тим термін «міжнародне гуманітарне право» закріпився за галуззю міжнародного публічного права, яке регулює відносини між державами в період збройних конфліктів. Очевидно, що захист прав людини в такому випадку є особливо актуальним, права і свободи людини порушуються в особливо небезпечні способи, а контроль за їх дотриманням значно ускладнюється. Однак забезпечення прав людини не обмежується лише періодом збройного протистояння. Питання міжнародного захисту прав і свобод людини є актуальним у будь-який період.

Норми про обов´язок держав співпрацювати у галузі захисту прав і свобод людини відігравали та продовжують відігравати велику роль у становленні і розвитку міжнародного права прав людини. Ці норми є найбільш загальним правовим зобов´язанням, на основі якого здійснюється все подальше міжнародне співробітництво у цій сфері.

Головне завдання міжнародного права прав людини полягає у створенні міжнародно-правових основ захисту прав і свобод людини та забезпеченні відповідних гарантій їх дотримання через міждержавну співпрацю. Становлення цієї галузі засвідчує подальший поступальний розвиток міжнародного публічного права загалом і виступає однією з його якісних, характерних ознак.

Відносини «держава - людина» традиційно вважались внутрішньою справою. Ще й сьогодні трапляються випадки, коли намагання міжнародного співтовариства вплинути на покращення ситуації з правами людини в певній державі оцінюються останньою як спроба втручання в її внутрішні справи. У зв´язку з цим виникає питання про розмежування компетенції у галузі захисту прав людини. Очевидно, що в такому випадку для держави та міжнародного співтовариства може йтися про різні можливості, завдання та методи реалізації повноважень у процесі забезпечення прав і свобод людини.

Аналіз національного законодавства і міжнародних актів свідчить, що держави і міжнародна спільнота під час розмежування компетенції у галузі прав людини визнають положення про те, що безпосередня регламентація та захист прав і свобод людини реалізуються самою державою. Для цього вона володіє всіма потрібними реальними і ефективними засобами захисту прав і свобод людини: системою відповідних органів і необхідною законодавчою базою; важливим фактором виступають також фінансові можливості. При цьому враховують особливості державного та суспільного устрою, стан економіки та реальну ситуацію в державі. З огляду на ці та деякі інші фактори, кожна держава може планувати співпрацю з іншими державами, брати на себе відповідні зобов´язання і виконувати їх.

До основних напрямків міжнародного захисту прав і свобод людини належать такі:

1) створення рекомендацій, які адресуються державам, спрямованих на те, щоб привернути їх увагу до тих або інших проблем захисту прав і свобод людини, варіантів їх вирішення тощо; роль таких рекомендацій - відображати позицію світового співтовариства (якщо такі рекомендації виходять з ООН та інших авторитетних інституцій всесвітнього масштабу); у такий спосіб до всіх держав висуваються спільні вимоги, орієнтири, створюються умови для досягнення певної мети. Водночас рекомендації, які не є обов´язковими для держав, залишають за останніми свободу дій, що теж сприяє збільшенню довіри до рекомендацій;

2) розроблення проєктів міжнародних договорів, які накладають певні зобов´язання на держави-учасниці і, відповідно, передбачають більш активне міжнародне співробітництво щодо виконання міжнародних договорів у галузі захисту прав і свобод людини;

3) створення спеціальних міжнародних механізмів із перевірки виконання державами своїх міжнародних зобов´язань у галузі захисту прав і свобод людини; такі механізми поширюються лише на держави, які надали на це свою згоду.

Отже, у процесі забезпечення прав і свобод людини виконуються завдання щодо уникнення конфлікту між міжнародним правом та національним правом: забезпечення прав і свобод людини залишається завданням держав, а міжнародне право встановлює відповідні правила поведінки для держав, контролює виконання ними міжнародних угод і в разі потреби застосовує санкції за їх недотримання. Міжнародне співтовариство втручається лише тоді, коли держави порушують узяті ними зобов´язання за міжнародним договором, відповідно порушуються права і свободи людини. У цьому випадку міжнародне та національне право доповнюють одне одного, уникаючи взаємних звинувачень у посяганні на «свою територію».