• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

7. Представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних ознак сучасних міжнародних відносин є зростання кількості та значення міжнародних організацій у забезпеченні міжнародного миру та безпеки й налагодженні та розвитку різнобічного співробітництва суб´єктів міжнародного права.

Найбільш вагома роль у справі створення та функціонування міжнародних організацій належить державам. Свій зв´язок із міжнародними організаціями держави здійснюють за допомогою відносно нового інституту - постійних представництв держав при таких організаціях.

У процесі діяльності міжнародних організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних організаціях - постійні та тимчасові.

Держава в міжнародній організації може бути представлена такими постійними місіями, як постійне представництво і постійна місія спостерігачів.

Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. визначає постійне представництво як місію представницького та постійного характеру, яка засновується державою-членом міжнародної організації при організації. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати лише держави-члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але зацікавлені в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Постійна місія спостерігача означає місію постійного характеру, яка спрямовується державою, що не є членом міжнародної організації, для представлення її при цій організації.

Відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов´язком, тому що таке право випливає з об´єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно узгоджуватися з державою, що приймає, оскільки лише вона може дати дозвіл на це. При цьому як правило, укладається угода між організацією та державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів, але, на відміну від дипломатичного представництва, ця згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва при міжнародній організації.

Правовий статус постійних представництв держав при міжнародних організаціях визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., угодами про привілеї та імунітети організації й іншими міжнародно-правовими актами.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях закріплено у статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 р. До них, зокрема, належать такі:

- забезпечення представництва держави при організації;

- підтримка зв´язку між державою, що їх посилає, та організацією;

- ведення переговорів з організацією;

- з´ясування здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

- забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

- захист інтересів держави, що посилає, стосовно організації;

- сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією.

Слід указати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Головною й вирішальною ознакою цих місій є представницький характер, що в кінцевому підсумку зумовлює віднесення їх до органів зовнішніх зносин держав. Однак є і відмінності, пов´язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв´язків (держава, що посилає, організація та держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення та припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, ст. 9 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними й нормальними з урахуванням функцій організації, потреб цього представництва, а також обставин та умов, що існують у державі перебування (ст. 14).

Як правило, представництво держав у міжнародній організації складається з таких осіб: глава представництва та члени дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю цього призначення є те, що для нього не потрібно отримувати агреман. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають юридичну підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду та звання співробітників представництва, про прибуття й вибуття персоналу і членів їхніх родин, про місцезнаходження помешкань представництва та приватних резиденцій співробітників тощо.

Припинення функцій персоналу постійного представництва при міжнародних організаціях відповідно до Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. відбувається за таких умов:

- повідомлення про це організації державою, що посилає;

- остаточного або тимчасового відкликання постійного представництва.

У зв´язку з тим, що персонал постійного представництва акредитовано при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу «persona non grata» не передбачено. Водночас ст. 77, 84 і 85 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями й імунітетами, зобов´язані поважати закони та правила держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їх діяльність або вживає заходів для їх від´їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. держави, які не є членами організації, можуть засновувати постійні місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надане з боку міжнародної організації.

При окремих міжнародних організаціях, передусім ООН, діють місії постійних спостерігачів.

У 1946 р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До набуття членства в ООН такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН мають Швейцарія, Ватикан і Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розглядати як перехідну форму на шляху до членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній власних постійних представництв.

Повертаючись до міжнародно-правової основи цього інституту, слід зауважити, що багато питань майбутнього міжнародно-правового статусу постійних місій спостерігачів вирішуються Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. за аналогією зі статусом постійних представництв. Це стосується свободи призначення співробітників постійної місії спостерігача акредитуючою державою, категорій і чисельності її персоналу, громадянства постійного спостерігача і членів дипломатичного персоналу місії спостерігача, множинності акредитування або призначення співробітників, порядку вручення повноважень тощо.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. до функцій постійних місій спостерігачів належать охорона інтересів акредитуючої держави в організації, а також підтримання зв´язку з нею, з´ясування здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду акредитуючої держави, сприяння співробітництву з організацією й веденню з нею переговорів. Ці функції дають підстави для висновку про те, що функції постійних місій спостерігачів є більш вузькими порівняно з функціями постійних представництв і зводяться до забезпечення відносин з організацією, тоді як функції постійних представництв забезпечують представництво держав-членів.

При міжнародних організаціях можуть бути засновані й тимчасові представництва держав, які іменуються делегаціями, що посилаються для участі в роботі сесії міжнародної організації, її основних органів або скликаних нею конференцій.

Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. визначає статус делегацій в органах і на конференціях міжнародних організацій.

Делегація - це тимчасовий закордонний орган зовнішніх зносин держави, створений для виконання певних, здебільшого чітко визначених завдань під час роботи в певному органі організації або міжнародній конференції, яка припиняє діяльність після завершення своєї місії.

Держава може направляти делегацію в орган або на конференцію відповідно до правил, які діють в організації. На таких самих умовах дві або декілька держав можуть направити цю ж делегацію в орган або на конференцію (ст. 42). Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. містить повноваження глави делегації та інших делегатів, закріплює обов´язок акредитуючої держави повідомляти організацію про склад делегації, про прибуття й остаточний від´їзд членів делегації, про принципи старшинства делегацій тощо.

Привілеї й імунітети, передбачені Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., для постійних представництв, постійних місій спостерігачів і їх персоналу є аналогічними дипломатичним привілеям та імунітетам.

У 1946 р. була схвалена Конвенція про привілеї та імунітети Об´єднаних Націй 1946 р., у якій визначено привілеї та імунітети стосовно організацій і представників держав-членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать імунітет від особистого арешту або затримання, від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром тощо. Передбачені в цій Конвенції привілеї та імунітети мають функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов´язків представниками держав-членів ООН. Хоча практично всі такі держави мають представництва при ООН, у Конвенції про привілеї та імунітети Об´єднаних націй 1946 р. про них і їх імунітети нічого не згадується. Угода між ООН і США 1947 р. про штаб-квартиру

Організації також не містить згадки про представництва держав як органів зовнішніх зносин, у ній вказано лише постійних представників, їх привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями й імунітетами.

У 1947 р. була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН. У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність ухвалення Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Делегаціям як тимчасовим представництвам держав та їх членам міжнародна організація у разі необхідності надає сприяння в забезпеченні привілеїв та імунітетів, передбачених відповідно до Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а саме: звільнення приміщень від оподаткування, недоторканність архівів і документів, свобода зносин, недоторканність особистості, недоторканність приватних житлових приміщень і майна, імунітет від юрисдикції, звільнення від зборів та податків, звільнення від особистих повинностей, звільнення від митних зборів та огляду тощо.