Порівняльне літературознавство
9.7. Міжтекстовість у добу Модернізму
Модернізм парадоксально поєднав невгамовне прагнення новизни з інтертекстуальними вимірами, постійно оновлюючи традицію (неоромантизм, неокласицизм, необароко) або ж дощенту її руйнуючи (футуризм та інші авангардні течії).
У першій половині XX ст. обидві різноспрямовані тенденції - інтер- текстуальної насиченості і прозорості - продовжували розвиватися, нерідко у парадоксальній взаємодії. Концептуальний задум повісті "Fata Morgana" Михайла Коцюбинського прояснюється її заголовком, що має легендарне походження й наукове пояснення: фата-моргана (італ. - фея Моргана) - це атмосферне явище міражу в пустелі, коли гарячі повітряні потоки вимальовують на обрії зелену оазу, стрункі пальми та інші оманливі оптичні ефекти. До марева поспішає втомлений мандрівник, але з розчаруванням помічає, що воно розпливається, тане, безслідно щезає. Отак і кожен персонаж М. Коцюбинського плекає у душі власну фата-морґану - ту найзаповітнішу мрію, задля якої живе й щоденно працює, в яку вірить, але яка наприкінці виявляється ілюзією, маревом, нездійсненною химерою, що поступово щезає, оголюючи безрадісну реальність. Тією фата-морґаною для Андрія Волика є фабрика, яка його скалічила; для Маланки і тисяч інших селян - земля, що проковтнула надії своїх опікунів, для Гафійки - кохання, яке принесло дівчині розлуку, для сільської молоді - обожнене нею гасло «земля і воля», що втілилось у криваву розправу зневіреної розлюченої маси.
Таким виглядає імпресіоністичний принцип прозорості інтер-текстуальної фата-морґани в Михайла Коцюбинського - письменника, котрий дивився на світ відсторонено-іронічним поглядом неореаліста, грайливо зіставляючи з хиткою дійсністю наші уявлення про неї як належне чи бажане.
А ось у Миколи Вороного образ феї Морґани набув виразного культового забарвлення, злившись із неоромантичним образом самого мистецтва - звабливого, але ілюзорного царства невгамовної уяви:
Люба панно, дайте руку...
Перед нами - царство мрій,
Царство сонячних надій,
Фарб, і образів, і звуку!
Люба панно, дайте руку.
(З циклу «Фата-моргана»)
Поетичні тексти М. Вороного та інших неоромантиків і символістів насичені густим міфологічним, легендарним, казковим, літературним інтертекстом.
Найрізноманітніші аванґардистські течії єднав свідомий розрив із традицією і намагання випередити епоху та очолити мистецький рух своєї сучасності. Ці нав´язливі ідеї виявилися, зокрема, в деструкції форми і конструюванні нової мистецької мови. Авангардизм, так само як і символізм, неоромантизм, імпресіонізм, мав модерністичний характер (тобто обожнював новизну), але зрікся притаманного попередникам мрійливого естетизму, зорієнтованого на модель самодостатнього, елітарного мистецтва. Натомість авангардисти вивели поезію з вежі зі слонової кістки на гомінкі вулиці й майдани модерних міст, бо орієнтувалися на модель функціонально-ужиткового, масового, політично заанґажованого мистецтва, яке б активно втручалося у щоденне життя й радикально змінювало його.
Авангардисти взялися знищувати літературні стереотипи, традиційний інтертекст. Стилістика виробленого футуристами «телеграфічного ліризму» полягала в побудові кострубатого внутрішнього монологу зі зруйнованими синтаксисом, лексикою, пунктуацією. Ліричним героєм вони часто обирали пілота чи автомобіліста. Улюблений їхній пейзаж - це модерне місто з його хмарочосами, димом автівок і гомоном вируючого натовпу, як у вірші «Місто» Михайля Семенка.
Натомість для неокласицизму характерним було пильне плекання античних і ренесансних мотивів, самовіддане шліфування класичних форм, канонізованих строфічних побудов (олександрійський вірш, елегійний дистих, терцини й особливо сонет).
Намагаючись узагальнити пережитий мистецький і соціальний досвід, модерна література звернулася до неоміфологізму, для якого притаманні такі ознаки, як
- активне, творче ставлення до міфу. Якщо класицистична література відтворювала міф, а романтизм його перетворював, то модернізм творив авторський міф;
- посилене міфологізування задля вираження «вічної», загальнолюдської морально-етичної проблематики. Так, крізь призму міфотворчості низка творів символістичного і неоромантичного характеру моделює в різних сюжетних ситуаціях одвічний конфлікт між буденним і духовним у людському єстві: якщо у драматичній поемі «Пер Гюнт» (1867) Генрика Ібсена мрійливий герой все-таки повертається до своєї Сольвейг, то в «Лісовій пісні» (1911) Лесі Українки Лукаш зраджує Мавку, а майстер Генріх у віршованій драмі-казці «Затоплений дзвін» (1896) Ґергарта Гауптмана гине, заплутавшись у тому конфлікті;
- використання не лише європейської міфології, а й міфів інших культурних ареалів. Наприклад, поеми «Істар» (1899) Івана Франка і «Савітрі» (1907) Яна Каспровича, які творчо інтерпретують відповідно давньоассирійський міф із циклу про Гільгамеша і давньоіндійську леґенду з «Магабгарати», - це тужливі твори про силу кохання, що перемагає смерть, і сюжет їхній нагадує давньогрецький міф про Орфея та Еврідіку;
- поява специфічних композиційно-тематичних жанрових форм, таких як «роман-міф», «драма-міф», «поема-міф», де «міф не служить єдиною сюжетною лінією, а співвідноситься з іншими міфами, з темами історії та сучасності» («Улісс» Джеймса Джойса, «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Майстер і Маргарита» Михаїла Булгакова, «Кентавр» Джона Апдайка), фентезі (трилогія про Середзем´я «Володар перснів» Джона P. P. Толкіна, романна серія про Земномор´я Урсули Ле Ґуїн, романний цикл про Бурштинову країну, а також «Джек-із-тіні», «Світ чарівника», «Мінлива земля» Роджера Желязного, семитомна поттеріана Джоан К. Роллінґ тощо).
Інтертекст, із яким взаємодіє текстова реальність будь-якого сучасного мистецького твору, непомірно збагачує його зміст у читачевому сприйманні. Усвідомлення цієї істини згодом живило неприховану постмодерністичну пристрасть до стилізації, цитування і переінакшення чужих текстів задля досягнення діалогу з багатоголосою світовою культурою. А засадниче визнання плюралізму (рівноцінності) всіх мистецьких форм стимулювало свідомий еклектизм.