Діяльність прокурора у кримінальному судочинстві з відшкодування завданої злочином шкоди
1.3. Характеристика форм відшкодування шкоди, заподіяної злочином, у кримінальному судочинстві
Відповідно до вимог чинного законодавства потерпіла від злочину сторона, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, для захисту та поновлення своїх прав може використовувати декілька форм відшкодування такої шкоди. В юридичній літературі до таких форм відносять:
1) розгляд і вирішення цивільного позову у кримінальній справі;
2) кримінально-правову реституцію (повернення потерпілим від злочину особам об’єктів злочинного посягання);
3) покладення обов’язку на засудженого усунути завдану шкоду;
4) добровільне відшкодування шкоди [64. с. 21].
Крім цього, в теорії кримінально-процесуального права форми відшкодування шкоди поділяють на дві групи: позовні та непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права. Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене ст. 28 КПК України право на заявлення та вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Всі інші вищеназвані форми захисту порушених прав є непозовними, оскільки реалізуються судом самостійно, тобто незалежно від волі потерпілих, яким заподіяно шкоду злочином.
Правові підстави і процесуальний порядок пред’явлення цивільного позову у кримінальній справі нами будуть проаналізовані далі.
Серед форм відшкодування шкоди в кримінальному процесі виокремлюють кримінально-правову реституцію. Власне термін «реституція» походить від латинського слова restitutio – відновлення. Традиційно він використовується в цивільному праві й означає повернення отриманого за угодою однією стороною іншій стороні в разі визнання угоди недійсною, тобто повернення сторін у первісне становище [64, с. 114]. Дана форма відшкодування шкоди, заподіяної злочином, законодавчо визначена ст. 1192 ЦК України.
У кримінальному процесі цей термін використовується для позначення повернення об’єктів злочинного посягання, визнаних речовими доказами, їх законним власникам, вилучених у них в результаті злочинного посягання.
Кримінально-правова реституція – це відновлення матеріального становища потерпілого шляхом повернення йому речей чи інших матеріальних цінностей, безпосередньо втрачених у результаті злочину. Однак найбільш вдалим і таким, що відображає всі характерні ознаки кримінально-правової реституції, є визначення, запропоноване В. Т. Нором: це відновлення порушеного злочином майнового положення потерпілих осіб шляхом повернення їм неправомірно відчуженого майна – речових доказів, виявлених та вилучених або прийнятих від інших осіб органами, що провадять кримінальний процес [43, с. 153].
Регламентації питань щодо кримінально-правової реституції присвячені ст.ст. 79–81 КПК України, а також Інструкція про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду, затверджена спільним наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, ДПА України, СБУ, Верховного Суду України, Державної судової адміністрації України від 27 серпня 2010 року № 51/401/649/471/23/125. Деякі питання цього інституту регулюються нормами цивільного права, оскільки в цьому випадку все ж таки йдеться про повернення власнику незаконно вилученого в нього майна, тобто про захист майнових прав.
Загальними умовами реалізації кримінально-правової реституції є такі:
– право власності щодо цих предметів не оспорюється;
– предмети не вилучені з цивільного обігу;
– передача предметів не зашкодить подальшому провадженню у справі;
– власник не відмовляється їх прийняти у зв’язку з їх пошкодженням.
Згідно зі ст. 79 КПК України речові докази можуть бути передані їх законним власникам до судового розгляду справи, але після того, як вони будуть детально оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду та приєднані до справи відповідною постановою.
Чинний КПК України не встановлює конкретні строки вирішення питання про місце зберігання речових доказів, але в ч. 4 ст. 80 йдеться про те, що речові докази, які можуть швидко зіпсуватись, повертаються власникові. Повернення законному власнику предметів – об’єктів злочинного посягання процесуально оформляється постановою про передачу предметів злочинного посягання потерпілій особі, а потерпілий, його представник чи представник цивільного позивача дають відповідну розписку.
Деякі науковці не згодні з тим, що кримінально-правова реституція – це форма відшкодування шкоди, заподіяної злочином. В. Т. Нор зауважує, що кримінально-правова реституція є не формою відшкодування шкоди, а одним із кримінально-процесуальних засобів захисту майнових прав потерпілих від злочину осіб [43, с. 153].
Іншою формою відшкодування шкоди, що розглядається в юридичній літературі, є покладення обов’язку на засудженого усунути завдану шкоду. Чинне кримінальне законодавство передбачає відшкодування шкоди як один із примусових заходів виховного характеру. Відповідно до ст. 105 КК України неповнолітнього, який вчинив злочин та досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, суд може, звільнивши його від кримінальної відповідальності або покарання, зобов’язати відшкодувати завдані майнові збитки Вважаючи покладення на неповнолітнього зазначеного обов’язку окремою формою відшкодування шкоди, слід зауважити, що його недоліком є залишення поза увагою моральної шкоди, завданої злочином.
Відшкодувати шкоду, завдану злочином, добровільно вправі підозрюваний, обвинувачений, підсудний, а також цивільний відповідач. Крім того, зазначеним особам можуть надати допомогу в добровільному відшкодуванні шкоди їх родичі. Даний підхід дасть змогу вирішити ряд проблемних питань щодо реального відшкодування шкоди, зокрема коли відшкодування винною особою шкоди стає неможливим або така особа є неповнолітньою чи страждає на психічні розлади.
Право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на добровільне відшкодування передбачає обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора, судді роз’яснити зазначене право. Доцільним для забезпечення найбільшої ефективності застосування цієї форми відшкодування шкоди є роз’яснення підозрюваному чи обвинуваченому права на добровільне відшкодування разом із роз’ясненням останнім їх процесуальних прав на початку досудового слідства, як це пропонує В. М. Тертишник [60, с. 531–533], або з моменту, коли стало відомо про заподіяння шкоди.
Добровільне відшкодування завданої злочином шкоди полягає у відшкодуванні не лише майнових збитків, а й моральної шкоди [40, с. 163]. Слід зазначити, що законодавство і судова практика не встановили конкретної методики визначення розміру останньої. Можна зробити висновок, що при визначенні розміру компенсації названої шкоди на стадії досудового слідства необхідно керуватись положеннями ЦК України та зазначеної вище постанови.
Окремою формою добровільного відшкодування шкоди є внесення відповідної суми коштів підозрюваним, обвинуваченим на рахунок суду. Це виключає зустріч обвинуваченого і потерпілого, адже в деяких випадках безпосереднє спілкування обвинуваченого, його родичів з потерпілою стороною може суперечити інтересам розслідування кримінальної справи, а інколи ще одне побачення з обвинуваченим може бути для потерпілого небажаним, завдавати йому додаткових моральних страждань [23, с. 36].
Крім того, науковцями висловлюється думка про запровадження відшкодування шкоди за рахунок спеціально створеного державного фонду. Згідно зі ст. 1177 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Слід зазначити, що введення в дію цього положення неможливе без вирішення цілої низки питань, а саме: про джерела фінансування, умови та порядок призначення і виплати компенсації тощо. Тому, на наш погляд, слід вирішити це питання шляхом прийняття окремого закону.
Наприклад, А. М. Лисенко вважає за необхідне передбачити у Кримінально-процесуальному кодексі України положення про те, що майнова шкода, заподіяна потерпілому, повинна відшкодовуватися за рахунок держави в порядку визначеному Кабінетом Міністрів України. Для цього має бути створений спеціальний фонд. Відшкодування державних витрат повинно здійснюватися за рахунок винної у вчиненні злочину особи [27, с. 92]. О.Кучинська вважає, що спеціальний фонд відшкодування матеріальних і моральних збитків може бути створений при Міністерстві праці та соціальної політики України або при Міністерстві юстиції України. Джерелом його фінансування мають бути кошти, стягнуті з осіб, що скоїли злочини, відрахування з державного бюджету частини сум, одержаних від використання праці засуджених, від реалізації конфіскованого майна, в результаті стягнення штрафів за злочини та адміністративні правопорушення, внески підприємств різних форм власності, частка сум, одержаних митними органами від реалізації вилучених товарів, що незаконно переміщуються через кордон, тощо [26, с. 53].
Створення державного фонду для відшкодування шкоди, заподіяної злочином обумовлено вимогами ряду міжнародних документів, підписаних Україною, зокрема Європейською конвенцією щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів. На розгляд Верховної Ради України 27жовтня 2010 року народним депутатом В.Д. Швецем поданий проект Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочину» № 7303. Метою цього законопроекту є підвищення гарантій прав фізичних осіб, потерпілих від злочину, шляхом відшкодування їм шкоди за рахунок держави. Проектом визначаються підстави та умови, а також встановлюються порядок і розмір відшкодування за рахунок держави шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочинних посягань на їхнє життя, здоров’я або майно, а також органи, які повинні вирішувати дане питання, та джерела фінансування зазначеного відшкодування. Отже, застосування зазначених форм залишається питанням часу.