• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

3. Правовий статус іноземців

У міжнародному праві під іноземцем розуміється особа, яка перебуває на території певної держави, не є її громадянином і перебуває у громадянстві іншої держави.

Правовий статус (правовий режим) іноземців являє собою сукупність їх прав та обов´язків на території цієї держави. Він установлюється внутрішнім законодавством держави з урахуванням її зобов´язань за міжнародними договорами. Однак нині немає єдиного міжнародного договору, який би врегульовував правовий статус іноземців.

Міжнародне співробітництво у цій сфері головним чином ведеться на двосторонньому рівні, проте можна згадати декілька багатосторонніх документів, у яких розглядають окремі аспекти правового статусу іноземців. До них, зокрема, належать Загальна декларація прав людини 1948 р., Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 19бб р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Декларація про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р., Міжамериканська конвенція про статус іноземців 1928 р. тощо.

Так, Декларація про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, передбачає, що кожна держава самостійно встановлює правовий режим іноземців, ураховуючи при цьому свої міжнародні зобов´язання, в тому числі у галузі захисту прав і свобод людини. Відповідно до статті 5 Декларації такі особи користуються:

- правом на життя й особисту недоторканність;

- правом на захист від безпідставного арешту чи утримування під вартою або позбавлення волі, інакше як на підставі рішення компетентного органу;

- правом на захист від незаконного втручання в особисте та сімейне життя;

- правом на рівність перед судами й іншими органами й установами, що здійснюють правосуддя;

- правом залишати країну перебування;

- правом на шлюб, на створення сім´ї;

- правом на свободу думок, поглядів, совісті та релігії;

- правом сповідувати свою релігію або переконання з урахуванням лише таких обмежень, які передбачаються законом і які є необхідними для захисту громадської безпеки, порядку, здоров´я або моралі населення чи основних прав і свобод інших осіб;

- правом на збереження своєї рідної мови, культури та традицій;

- правом на переказ доходів, заощаджень або інших особистих грошових коштів за кордон з урахуванням внутрішніх валютних правил;

- правом володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими з урахуванням вимог внутрішнього законодавства.

Крім того, іноземці, які на законних підставах перебувають на території держави, користуються правом на вільне пересування та свободу вибору місця проживання в межах держави. Вони мають право на захист держави громадянства, для чого їм має надаватись право на вільний доступ у дипломатичне чи консульське представництво держави громадянства. З іншого боку, іноземці зобов´язані дотримуватися законів держави перебування та нести відповідальність за їх порушення на рівні з громадянами.

Іноземець, який на законних підставах перебуває на території держави, може бути висланий звідти лише на підставі рішення компетентного органу, винесеного відповідно до закону. Забороняються масові видворення іноземців, що законно перебувають на території держави.

Головною проблемою під час визначення правового статусу іноземця є проблема конкуруючої юрисдикції, коли іноземець водночас підпорядковується двом правопорядкам: держави місцеперебування (він перебуває під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (перебуває під особистою юрисдикцією).

Іноземець може користуватися правами або виконувати обов´язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав у межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов´язань під час регулювання правового статусу іноземців на своїй території. Іноземців стосуються, перш за все, міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, їх в´їзду та виїзду, та деякі інші.

Законодавство кожної конкретної держави перебування може наділяти іноземних громадян різним обсягом прав та обов´язків, тобто встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяють такі види правових режимів іноземців:

- режим найбільшого сприяння - передбачає обов´язок держави надати іноземному громадянину умови перебування, права, свободи й обов´язки, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для громадян будь-якої третьої держави;

- національний режим - передбачає надання іноземним громадянам таких умов перебування, прав, свобод та обов´язків, якими володіють її власні громадяни, за винятком випадків, передбачених законодавством держави перебування чи міжнародними договорами, зокрема, іноземні громадяни, як правило, не наділяються виборчими правами та правом на державну службу, на них не покладається військовий обов´язок;

- спеціальний режим - полягає у встановленні пільгових умов діяльності для іноземних громадян у межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних територій, технопарків тощо); він надається, наприклад, членам екіпажу морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону) й іншим категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами;

- преференційний режим - передбачає встановлення певних пільгових (преференційних) умов діяльності для громадян окремих держав; як правило, такі пільги стосуються комерційної чи інвестиційної діяльності й надаються громадянам держав, що розвиваються, або громадянам держав-учасниць міжнародного інтеграційного об´єднання (Європейського Союзу, Євразійського економічного співтовариства, Північноамериканської угоди про вільну торгівлю) на території інших держав-учасниць такого об´єднання.

Усі ці режими використовуються переважно у сфері приватних відносин, а у сфері публічних відносин зазвичай застосовується національний режим за винятками, передбаченими законодавством держави перебування або міжнародними договорами. Проте в чистому вигляді жоден із зазначених режимів, як правило, не діє. Найчастіше в одній сфері іноземці користуються національним режимом, а в іншій (або інших) - спеціальним. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою та державою перебування (принцип взаємності).

Деякі іноземці мають особливий статус, пов´язаний із наданням їм дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів. Це так звані особи, «що користуються міжнародним захистом». Їх правовий статус виходить за межі зазначених режимів і регулюється окремою галуззю міжнародного права - правом зовнішніх зносин.

Необхідно зазначити, що незалежно від виду режиму іноземних громадян повинен дотримуватися узвичаєний у міжнародній практиці «мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями». Суть його полягає в тому, що держава перебування не повинна порушувати загальновизнані права та свободи людини стосовно іноземних громадян. Незалежно від того, громадянином якої держави є особа, їй повинні гарантуватися права та свободи, передбачені такими універсальними міжнародно-правовими актами, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. тощо.

Певними особливостями характеризується зміст політичних прав іноземців. Як правило, право обирати й бути обраними до органів влади у державі перебування іноземцям не надається, але у деяких державах іноземцям надається право брати участь у місцевих виборах, якщо вони проживають на території держави протягом певного часу та своєчасно сплачують податки (Угорщина, Іспанія, Фінляндія); а у Данії, Швеції та Норвегії на рівні місцевого самоврядування допускається участь у виборах іноземців-громадян інших північних країн, які входять до організації Арктичної ради. Інші політичні права можуть реалізовуватися іноземцями тією мірою, якою це не суперечить інтересам безпеки держави та її суверенітету. Зокрема, майже завжди іноземці наділяються правом подання петицій (правом усного чи письмового звернення до органів державної влади).

На іноземців не покладається обов´язок несення військової служби, оскільки в протилежному випадку завжди існувала б імовірність, що іноземець буде змушений воювати проти власної вітчизни. Винятки з цього правила можуть установлюватися державами на договірних засадах. Добровільна військова служба іноземців у принципі не суперечить міжнародному праву, якщо вона не має характеру найманства (найманці розглядаються міжнародним правом як кримінальні злочинці).

Порядок в´їзду й виїзду іноземців, виходячи з принципу територіального верховенства, встановлюється самою державою. Більшість держав використовує дозвільний порядок як для іноземців, так і для власних громадян. Процедура видання дозволів може бути різною, іноді вона спрощується на підставі міжнародних договорів.

Як власним громадянам, так і іноземцям може бути відмовлено у в´їзді або виїзді. Постійна заборона на виїзд є недопустимою і розглядається як порушення прав людини. Систематично відмовляти у виїзді іноземцю держава не може, оскільки це тягне за собою можливість втручання у справи дипломатичного представництва іноземної держави. Зобов´язання не затримувати іноземців держава перебування несе перед державою їх громадянства. Затримка допускається лише за виняткових обставин, наприклад коли особа перебуває під слідством або судом чи є громадянином держави, з якою ведеться війна, тощо.

Що стосується в´їзду, то держава не зобов´язана допускати іноземців на свою територію й може неодноразово відмовляти у в´їзді. Відмовлено може бути і власному громадянину, якщо така можливість передбачається внутрішнім законодавством. Однак це можна робити доти, доки інші держави не заперечують проти перебування такої особи на їх території.

Водночас іноземець повинен виконувати і певні обов´язки, головний із яких полягає в дотриманні конституції та законодавства держави перебування. За невиконання обов´язків він може притягатися до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї й імунітети.

Іноземець притягується до вказаних видів відповідальності на тих самих підставах, що і громадяни держави, де він перебуває, якщо інше не передбачено в законодавстві та міжнародних договорах цієї держави. Що стосується кримінальної юрисдикції, то іноземець, як правило, не несе відповідальності на території держави перебування за злочини, скоєні ним на території будь-якої іншої держави, якщо ці злочини не зачіпають законні інтереси держави перебування. У такому разі зацікавлена держава може просити іншу державу про видачу злочинця (екстрадицію), що перебуває на її території.

У міжнародному праві є звичаєві й договірні норми про невидачу власних громадян у руки правосуддя іншої держави. Виняток становлять воєнні злочинці: їх видають державі, на території якої вони скоювали такі злочини, або міжнародним трибуналам відповідно до договірного або звичаєвого права.