Міжнародне право

2.1. Набуття громадянства

Законодавство більшості держав світу передбачає два порядки набуття громадянства - загальний та винятковий.

Способами набуття громадянства в загальному порядку є такі:

  1. Філіація - набуття громадянства за народженням. Це найбільш розповсюджений спосіб. Отримання громадянства за народженням що ґрунтується на двох принципах - «праві крові» («jus sanguinis») і «праві ґрунту» («jus soli»).

Відповідно до принципу «права крові» дитина набуває громадянство своїх батьків незалежно від місця свого народження. При цьому відповідно до статті 3 Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. народження дитини на кораблі або на повітряному судні залежно від обставин вважається таким, що сталось на території тієї держави, під прапором якої цей корабель плаває, або на території тієї держави, в якій це повітряне судно зареєстровано. Цей принцип законодавчо закріплено у країнах Європи й Азії.

Принцип «права ґрунту» означає, що дитина набуває громадянство тієї держави, на території якого вона народилася, незалежно від громадянства своїх батьків. Цього принципу дотримується більшість держав Латинської Америки. Однак згідно з Факультативним протоколом про набуття громадянства до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. і Факультативним протоколом про обов´язкове вирішення спорів до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. принцип «права ґрунту» не поширюється на членів сімей співробітників представництв, які народжуються в країні перебування. Якщо дитина має батьків, які є громадянами різних держав, її громадянство визначається батьками шляхом подання заяви до органів реєстрації актів цивільного стану. Однак згодом дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно визначити собі громадянство одного з батьків.

Варто зауважити, що більшість держав використовує змішану систему, яка поєднує два вищезгадані принципи. До таких належать Великобританія, Індія, США, тощо, зокрема й Україна;

2. Натуралізація - індивідуальне прийняття у громадянство за клопотанням зацікавленої особи. Вона повинна бути лише добровільною; примусова натуралізація суперечить нормам міжнародного права.

Держави на законодавчому рівні визначають вимоги, що висуваються до особи, яка набуває громадянство в порядку натуралізації. Одна з головних вимог - це дотримання цензу осідлості. У різних державах національне законодавство встановлює різні терміни постійного проживання (Швейцарія й Іспанія - 10 років; Франція та США - 5 років, Великобританія й Норвегія - 7 років). Ця умова має також і міжнародно- правовий характер. У Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 р. міститься положення про надання переваги цензу осілості строком від 5 до 10 років. Існують також і додаткові умови набуття громадянства в порядку натуралізації. До них належать знання державної мови, досягнення певного віку, наявність постійного джерела доходу, складання присяги на вірність державі (США, Великобританія).

Процедура натуралізації визначається законодавством відповідної держави й може здійснюватися за рішенням вищих органів державної влади, центральних органів управління, місцевих органів або суду.

З певних підстав особа може не виконувати всі з вищезгаданих умов, і їй надається громадянство не в загальному, а в спрощеному порядку. У статті 6 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. із цього приводу зазначено, що кожна держава-учасниця у своєму внутрішньодержавному праві має спрощувати процедуру набуття її громадянства для таких осіб:

а) другий з подружжя, що перебуває у шлюбі з її громадянином;

б) діти одного з її громадян, батьківство яких установлено через визнання, у судовому порядку або шляхом схожих процедур;

в) діти, один із батьків яких набуває чи вже набув її громадянства;

г) діти, усиновлені одним із її громадян;

ґ) особи, що народилися на її території та законно й постійно на ній проживають;

д) особи, що законно й постійно проживають на її території впродовж певного періоду, який розпочався до досягнення ними 18 років, причому тривалість цього періоду визначається внутрішньодержавним правом відповідної держави-учасниці;

е) особи без громадянства й особи, визнані біженцями, що законно та постійно проживають на її території;

3. Поновлення - цей спосіб набуття громадянства може здійснюватися двома шляхами - реінтеграцією чи репатріацією. У першому випадку мається на увазі поновлення громадянства особи, яка його раніше втратила або вийшла з нього, у другому - поновлення громадянства особи через повернення в державу громадянства, якщо вона опинилася на території іншої держави внаслідок обставин, що не залежать від її волі. Такий спосіб відновлення громадянства найчастіше застосовують стосовно біженців, військовополонених та інтернованих осіб;

4. Надання громадянства на підставі закону чи іншого внутрішньодержавного акта - цей спосіб належить до вольового способу набуття громадянства, однак не завжди останнє відбувається за ініціативою особи. Це може бути наслідком укладення шлюбу, усиновлення, встановлення опіки, визнання батьківства або вступу на військову чи державну службу. Так, національні законодавства більшості держав Латинської Америки містять положення про те, що жінка, яка виходить заміж за іноземця, набуває громадянство свого чоловіка. Однак у статті 1 Конвенції про громадянство заміжньої жінки 1957 р. зазначається, що ні укладення, ні розірвання шлюбу між ким-небудь з її громадян та іноземцем, ні зміна громадянства чоловіком під час існування шлюбного союзу не будуть відбиватись автоматично на громадянстві дружини. Отже, зазначений документ передбачає, що будь-яка зміна громадянства жінкою у разі укладення нею шлюбу може відбуватися лише за її згодою;
5. Дарування здійснюється за ініціативою органів державної влади та за згоди самої особи, як правило за особливі заслуги перед державою або виходячи з політичних чи інших інтересів держави.

Винятковий порядок набуття громадянства, як правило, пов´язується із територіальними змінами, масовим переселенням людей та з іншими такими подіями. При цьому він діє протягом певного терміну, стосується певного кола осіб і регулюється спеціальними міжнародними або внутрішньодержавними актами.

Способами набуття громадянства у винятковому порядку є такі:

- оптація - добровільний вибір громадянства при територіальних змінах, коли особа, за своїм розсудом, може зберегти або змінити своє громадянство; як приклад оптації можна назвати обмін територією між СРСР та Польщею на підставі угоди від 1945 р., а також між СРСР та Чехословацькою Республікою згідно з угодою від 1945 р.;

- трансферт - автоматичний перехід населення території, що змінює свою державну належність, у громадянство держави, якій вона передається; він дуже схожий на оптацію, однак у цьому разі вибір громадянства відбувається примусово.

Слід зазначити, що міжнародне право забороняє автоматичну зміну громадянства. Про це, зокрема, згадується у статті 4 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. та в низці інших міжнародно-правових актів. Проте останнє не стосується правонаступництва - саме в цьому разі найчастіше відбувається трансферт. Прикладом є надання громадянства ФРН усім громадянам НДР у 1990 р. під час об´єднання Німеччини.

Історія знає приклади, коли оптація та трансферт застосовувалися водночас. Так, під час передання Росією Сполученим Штатам Америки Аляски російським поселенцям було надано право вибору - прийняти американське громадянство або залишити російське й повернутися в Росію (оптація), а корінне населення (алеути) автоматично отримало громадянство США (трансферт).