• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

1. Поняття населення в міжнародному праві

Сучасна доктрина, як і існуючі норми міжнародного права, зокрема статті 1 Міжамериканської конвенції про права та обов´язки держави 1933 р. («Конвенція Монтевідео»), наголошує, що поряд із певною територією, урядом і здатністю бути учасником зносин з іншими державами, наявність постійного населення є однією з головних ознак держави.

Традиційно правовий статус населення визначається законодавством держави, під чиїм суверенітетом перебуває територія, на якій це населення проживає. Однак сучасне міжнародне право виходить з того, що деякі аспекти статусу населення не можуть бути у виключній компетенції держави й регулюються нормами міжнародного права. Існує низка норм міжнародного права, що прямо чи опосередковано впливає на статус населення (як у цілому, так і окремих його категорій або навіть окремих осіб). Ці норми стосуються, перш за все, прав людини, правового статусу іноземців, осіб без громадянства, біженців, надання притулку тощо. Деякі з них можуть прямо діяти на території тієї чи іншої держави, інші зобов´язують державу ухвалювати внутрішні акти щодо правового статусу населення.

В одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу особи, в інших є безпосередньою підставою для виникнення суб´єктивних прав та обов´язків людини. Форма впливу міжнародно-правових норм на правовий статус населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої концепції співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права.

У міжнародному праві, так само як і у внутрішньому праві більшості держав світу, немає однозначного й чіткого визначення поняття «населення», незважаючи на те, що воно часто згадується в різних міжнародно-правових актах. Загалом населення розуміється як проста сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її адміністративно-територіальної одиниці. За цією ознакою категорія «населення» суттєво відрізняється від схожих категорій, зокрема «нація», «народ» чи «етнос», ознакою яких є наявність певної єдності, як правило історичної, соціальної, культурної чи мовної.

Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх індивідів, які проживають у конкретний момент на території тієї чи іншої держави та підпорядковуються її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:

- громадяни або піддані;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди).

Крім цього, можуть виділятися проміжні категорії населення, наприклад особи з множинним (поліпатриди), у тому числі подвійним (біпатриди) громадянством. Однак необхідно розуміти, що поліпатриди та біпатриди матимуть специфічний статус лише у випадку перебування на території однієї з держав, громадянство яких вони мають. У разі перебування на території третіх держав їх правовий статус нічим не відрізнятиметься від статусу інших іноземців з одним громадянством. Законодавство Латвії окремо виділяє ще одну особливу категорію населення - так званих негромадян. До них належать особи, які постійно проживають на території цієї держави, однак не виконали особливих процедур для набуття громадянства.

До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з міжнародними імунітетами, наприклад персонал дипломатичних представництв та консульських установ, глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію держави перебування.

Особливий правовий статус передбачено для біженців та осіб, що шукають притулок. Варто зауважити, що хоча всі ці особи, і перебувають на території певної держави, але користуються дипломатичними імунітетами й не належать до складу населення.

Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються на резидентів, які постійно проживають на території країни, і нерезидентів, які перебувають на ній тимчасово. Критерії віднесення певної особи до резидентів чи нерезидентів визначаються національним законодавством, як правило податковим.

Отже, необхідно зазначити, що ключовою ознакою, необхідною для віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є поширення на цю особу юрисдикції держави.

Визначення правового статусу кожної з названих категорій населення відповідно до принципу суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Однак досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (невідповідності між законодавчими актами різних держав призвели до появи безгромадянства та множинного громадянства), про правовий статус іноземців і захист прав людини тощо. Під час здійснення державами співпраці у протидії злочинності інколи виникають проблеми щодо вирішення питань екстрадиції. Результатом цього є велика кількість двосторонніх і багатосторонніх договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні міждержавні відносини. Із цього випливає необхідність врегулювання правового статусу населення міжнародним публічним правом.

У міжнародному праві існує чимало правових актів, які прямо чи опосередковано стосуються визначення правового статусу населення, зокрема з питань громадянства, екстрадиції, захисту прав людини, статусу іноземців тощо. До них належать Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про права дитини 1989 р. та інші. Зобов´язуючи держави діяти певним чином одна стосовно іншої, норми міжнародного права зобов´язують їх тим самим вжити ті чи інші заходи і у сфері їх внутрішнього життя, зокрема стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.

Важливо зазначити, що в міжнародному праві разом із поняттям «населення» інколи використовується поняття «народ», хоча статус населення й народу відрізняється. Усе населення володіє основними правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип поважання до прав людини зобов´язує держави поважати права людини стосовно всіх осіб на її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. закріплено, що кожна держава зобов´язується поважати й забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, визнані у Пакті права (ст. 2), але лише громадянин має право брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно, правом на самовизначення володіє не населення, а народ, що прямо випливає із Статуту ООН та інших міжнародних актів. Усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов´язана поважати це право. Кожна держава зобов´язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу та незалежність.