Міжнародне право

5. Міжнародно-правовий режим Арктики

У наукових виданнях зазначається, що Арктика - північна полярна область Земної кулі, що охоплює весь Північний Льодовитий океан, частини Тихого та Атлантичного океанів, що прилягають до нього, а також окраїни материків Євразії та Північної Америки в межах полярного кола (66°33" північної широти). У цій зоні розташувалися п´ять країн, що є приарктичними: Росія, США, Канада, Данія та Норвегія. Вражаючою є широчінь арктичних просторів. Так, загальна площа Арктики становить близько 27 млн км², якщо провести її південний кордон уздовж північного кордону зони тундри. Якщо ж вираховувати кордони Арктики по лінії проходження Північного полярного кола, то її площа становитиме близько 21 млн км².

Акцентуючи увагу на науково-пізнавальному значенні дослідження міжнародно-правового режиму Арктики, доречно вказати на те, що арктичний регіон значною мірою впливає на формування клімату й погоди Північної півкулі, відіграє виключно важливу роль у збереженні екологічної рівноваги на планеті.

Дедалі більше промислове значення як для приарктичних, так і для багатьох інших держав світу має освоєння практично невичерпних біологічних ресурсів арктичних морів, значна частина яких, на думку фахівців, водночас може слугувати джерелом біологічної сировини. У північній частині Арктики розташовано понад дві третини родовищ російського газу, одна третина покладів нафти США, а також унікальні мінеральні ресурси Канади. Необхідно зважати на те, що через своє географічне й геополітичне розташування суттєво зростає значення Арктики в контексті винятково стратегічної безпеки держав, які належать до приарктичного регіону.

Термін «арктичні прибережні держави» позначає групу з названих вище п´яти держав, узбережжя яких виходить до Північного Льодовитого океану, і які мають тут свої внутрішні морські води, територіальне море, континентальний шельф та/або виключну економічну зону. Терміном «арктичні держави» позначають групу держав, територія яких перетинається Північним полярним колом. До арктичних держав у цьому випадку, крім названих п´яти, відносять ще й Фінляндію, Ісландію та Швецію. Названі держави є членами Арктичної ради, підписали Нуукську декларацію про навколишнє середовище і розвиток в Арктиці 1993 р., Інувікську декларацію про захист навколишнього середовища та сталий розвиток в Арктиці 1996 р. і Ікалуітську декларацію міністрів держав-членів Арктичної ради 1998 р. тощо.

У міжнародно-правовій літературі зазначається, що основним принципом під час вирішення проблем правового режиму Арктики слід вважати секторальний принцип. Згідно з концепцією «полярних секторів» визнається, що невід´ємною частиною території держави, узбережжя якої виходить до Північного Льодовитого океану, є землі, в тому числі землі островів, на північ від материкового узбережжя такої держави в межах сектора, утвореного цими узбережжям і меридіанами, що сходяться в точці Північного географічного полюса та проходять через західний і східний край такого узбережжя. Відповідно арктична держава здійснює в такому секторі «prima facie» (на перший погляд) цільову юрисдикцію, перш за все з метою захисту тендітного арктичного навколишнього середовища, збереження біорізноманіття, екосисте- мної рівноваги тощо. У межах такого сектора за зовнішньою межею територіального моря арктичної держави підводні, крижані й водні терени державну територію не становлять. Так само межі полярних секторів арктичних держав не є державними кордонами; сектор - це перш за все зона реалізації історично сформованих прав, оборонних, економічних, природоресурсних і природоохоронних інтересів конкретної арктичної держави.

Концепція арктичних «полярних секторів», будучи найбільш відомою, зрозумілою й на практиці застосовуваною Канадою та свого часу Радянським Союзом, не є в той же час єдиною. У міжнародно-правовій літературі висловлювалися й інші думки: наприклад, про те, що Арктика перебуває в спільному користуванні всіх держав світу або що слід відмовитися від історично сформованих прав Канади та Росії в Арктиці, і все право, яке застосовується до дна Північного Льодовитого океану, звести до Конвенції ООН з морського права 1982 р.; що доцільно розробити арктичними державами для цього регіону механізм міжнародного кондомініуму (від лат. слова con - разом, dominium - співволодіння, спільне володіння); або, що Арктика є нічийним простором. Однак нормами загального міжнародного права жодну з цих ідей сьогодні не закріплено.

Компроміс був знайдений у статті 234 Конвенції ООН з морського права 1982 р., що наділила прибережні держави правами ухвалювати закони та правила щодо запобігання забрудненню та збереження морського середовища у вкритих кригою районах завширшки не більше 200 миль.

Останнім часом дедалі більшу підтримку здобуває теза, що Арктика - це особливий регіон, який потребує міжнародно-правового захисту, що було закріплено в Угоді про збереження білих ведмедів 1973 р. (на жаль, єдиній сьогодні міжнародній угоді регіонального рівня). Особливо добре це розуміє міжнародна наукова громадськість, з ініціативи якої в 1989 р. була створена неурядова організація - Міжнародний арктичний науковий комітет (МАНК).

Міжнародний арктичний науковий комітет (МАНК) (International Arctic Science Committee (IASC) є міжнародною науковою організацією задля об´єднання зусиль науковців світу у вирішенні всього комплексу проблем регіону. Він здійснює місію заохочення та сприяння співпраці в усіх аспектах арктичних досліджень у будь- якій державі, що займається дослідженнями Арктики й Арктичного регіону.

Керує роботою Міжнародного арктичного наукового комітету Рада, що складається з одного представника від кожної держави-члена (21 представник), яка щорічно збирається на тижневі саміти Арктичної науки. Рада визначає пріоритети та спрямовує роботу організації. Виконавчий комітет, що складається з обраного Президента, чотирьох обраних Віце-президентів і Постійного виконавчого секретаря, діє як Рада директорів і керує діяльністю Комітету між засіданнями Ради.

Міжнародний арктичний науковий комітет не фінансує дослідження, однак надає можливість науковцям стати учасниками робочих груп за такими напрямками: атмосфера, кріосфера, морська справа, соціальні та гуманітарні науки, земельна справа. Кожна держава-член МАНК призначає до двох членів для кожної з п´яти робочих груп.

Місцезнаходження Міжнародного арктичного наукового комітету - м. Акюрейра (Ісландія).

З урахуванням економічного, екологічного й наукового значення Арктики та високого рівня мілітаризації регіону гостро назріла необхідність удосконалення її міжнародно-правового режиму. З урахуванням сучасних тенденцій розвитку міжнародних відносин можна стверджувати, що виникли передумови щодо розроблення та ухвалення рамкової конвенції щодо Арктики, у додаткових протоколах до якої можна було б вирішити конкретні проблеми цього важливого регіону - поетапної демілітаризації та нейтралізації, корінних народів, екологічної безпеки, морського судноплавства тощо. Відправною точкою в цьому процесі могли б стати основні положення Договору про Шпіцберген 1920 р., що закріпили суверенітет Норвегії над Шпіцбергеном (Свальбард) на умовах його мирного економічного й наукового освоєння всіма державами-учасницями за повної демілітаризації й нейтралізації архіпелагу.

Відповідно до положень Договору 1920 р. архіпелаг Шпіцберген (Свальбард) визнається норвезькою державною територією спільного користування. За юридичною природою він є частиною державної території Норвегії, однак на якій діє режим спільного користування щодо всіх держав-учасниць Договору, включно із сувереном, що сформувався внаслідок міжнародного звичаю. При цьому учасники Договору повинні дотримуватися норвезького законодавства, яке діє на архіпелазі, що, у свою чергу, не повинно суперечити положенням Договору.

У вересні І996 р. вісім арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія та Швеція) підписали в м. Оттава (Канада) Декларацію про заснування Арктичної ради (АР).

Арктична рада (Arctic Council (AC) є регіональною міжнародною організацією, завданням якої є організація співробітництва, координації та взаємодії приар- ктичних держав з проблем Арктики (крім питань військової безпеки) із залученням об´єднань корінних народів арктичного регіону; моніторинг та координація програми охорони навколишнього середовища Арктики, програми арктичного моніторингу й експертних оцінок, програми збереження арктичної флори та фауни, програми захисту арктичного морського середовища, програми запобігання, готовності та реагування на надзвичайні ситуації, визначення кола завдань щодо реалізації програми сталого розвитку, її контроль і координація, поширення інформації, заохочення освіти та забезпечення цікавості до проблем Арктики.

У Декларації зазначається, що Арктична рада не займатиметься проблемами військової безпеки й демілітаризації Арктики, незважаючи на те, що спочатку ця галузь планувалась як одна із пріоритетних у її діяльності. Пояснюється це тим, що Арктика є одним із найбільш мілітаризованих і нуклеаризованих (виведення ядерної зброї з цієї території) регіонів Землі.

Корінні народи Півночі, міжнародні неурядові організації, наукові центри та громадськість північних країн наполягають на вжитті термінових та ефективних заходів щодо обмеження озброєнь в Арктиці з перспективою повної демілітаризації й нейтралізації регіону. На жаль, арктичні держави не внесли до переліку цілей Арктичної ради цей важливий напрямок співробітництва.

Позитивною особливістю структури Арктичної ради є включення до неї у статусі постійних учасників представників міжнародних неурядових організацій корінних народів Півночі. Неарктичні держави можуть брати участь у роботі Арктичної ради як спостерігачі.

Основним форумом Арктичної ради є засідання на міністерському рівні (зазвичай глав закордонних відомств), що проводяться раз на два роки. На зустрічі ухвалюються рішення, що стосуються подальшої діяльності Ради, підписуються документи, відбувається передання головування від держави до держави.

Місцезнаходження Арктичної ради - м. Томсьо (Норвегія).

Значним внеском у розвиток міжнародно-правового режиму Арктики стало розроблення у 1998 р. Міжнародного кодексу безпеки суден, які здійснюють плавання у полярних водах («Полярний кодекс»). Практичну дію цього Кодексу спрямовано на забезпечення безпеки судноплавства та запобігання забрудненню морської акваторії в полярних водах.