Міжнародне право
3. Державні кордони: поняття, види, порядок установлення
У науці міжнародного права є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі суходільної або водної території держави, інші - як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не лише поверхні, але також надр і повітряного простору, а треті - як фактичні або уявні лінії на суходільному, водному й повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Під державним кордоном розуміється лінія, яка не лише встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади.
Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на суходільному, водному, повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного суверенітету й поширення територіального верховенства держави. Вони відділяють територію однієї держави від іншої, визначають межі державної території з усіма ресурсами, що є матеріальною умовою існування суспільства.
Існують також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» від 1991 р. визначає державний кордон як лінію та вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України, - суші, вод, надр і повітряного простору. Це визначення загалом відповідає тлумаченню державних кордонів у науці міжнародного права.
Міжнародне право зобов´язує утримуватися від будь-яких посягань на кордони інших держав, від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Державні кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права лише мирним шляхом.
Лінія проходження кордонів і їх правовий режим закріплюються договорами між прикордонними державами. Відомі також випадки, коли традиційні кордони визнавали без договірного оформлення, спираючись на норми звичаєвого права.
Розрізняють суходільні, водні й повітряні кордони державної території.
Суходільні кордони держави - це лінії, що відокремлюють суходільну територію однієї держави від суміжної території іншої держави. Як правило, державні кордони на суші проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості. Такими особливостями можуть бути гори, ріки, озера тощо.
У міжнародній практиці відомі орографічні, геометричні та географічні державні кордони.
Орографічний державний кордон - це лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському вододілу та руслах прикордонних рік (такі кордони переважно існують між більшістю суміжних держав).
Геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з´єднує дві визначені на місцевості точки державного кордону й перетинає місцевість без урахування її рельєфу (кордон між Єгиптом і Суданом, Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом, Аляскою (США) і Канадою). Лінія геометричного державного кордону, як правило, оминає населені пункти.
Географічний (астрономічний) державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати та збігається іноді з тією чи іншою паралеллю або меридіаном (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю).
Водні кордони держави поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках - по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних - по середині головного рукава ріки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з´єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншої водойми. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль.
Повітряними кордонами держави є бокові й висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по суходільній і водній лініях державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 100-110 км.
За міжнародним правом процес установлення кордону передбачає два послідовні етапи - делімітацію та демаркацію.
Делімітація кордону (від лат. «delimito» - встановлення) - це договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою великомасштабних карт, у яких повністю визначено населені пункти, рельєф, гідрогеографію й інші особливості місцевості. Під час делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому міжнародному договорі або в додатку до нього. Установлена в такий спосіб лінія державного кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону - проведення його на місцевості.
Демаркація кордону (від франц. «demarcation» - розмежування) - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти й описи. Вона здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Для цього виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їх координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.
Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, становить протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак.
В особливих випадках, зокрема в разі розпаду держав або реалізації сецесії (відокремлення від певної держави територіальної або національної одиниці з метою утворення власної держави або приєднання до іншої), процедура визначення державних кордонів новоутворених держав здійснюється відповідно до міжнародно-правового принципу «uti possidetis». У результаті застосування цього принципу внутрішні (адміністративні) кордони набувають статусу державного кордону. Принцип отримав широке застосування в теорії та практиці міжнародного права. Так, договірно-правове оформлення лінії державного кордону України після проголошення нею незалежності головним чином збігається з лінією проходження адміністративного кордону України у складі колишнього Радянського Союзу. У схожий спосіб було визначено державні кордони новоутворених держав після розпаду колишньої Югославії.
Згідно з міжнародно-правовим принципом непорушності кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Він визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм.
У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням і ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків.
Уздовж державного кордону на місцевості (як на суходолі, так і на воді), як правило, встановлюється прикордонна зона зовширшки до 5 км, у межах якої прикордонні війська наділяються особливими правами щодо забезпечення прикордонного режиму.
Із метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються прикордонними комісарами або прикордонними уповноваженими. Вони взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі двосторонніх договорів.
Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, які, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території. Територія держави є недоторканною й не може бути об´єктом воєнної окупації або інших примусових дій. Не визнаються будь-які територіальні надбання або інші вигоди, отримані в результаті застосування сили або погрози силою.
У XX столітті значну роль у процесі утворення нових держав відігравав принцип самовизначення народів. Його реалізація зумовила масштабні територіальні зміни, в результаті яких на політичній карті світу з´явилось безліч нових держав. З огляду на це міжнародне право допускає такі правомірні способи зміни державної території.
- цесія - передання частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території); вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи іншій формі;
- плебісцит - усенародне голосування з питання державної належності певної території; воно може проводитись як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору;
- ад’юдикація - підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів (наприклад, Міжнародний суд ООН);
- акреція - зміна державної території, що відбувається внаслідок дії природних катаклізмів або антропогенної діяльності людини; зокрема, акрецією варто вважати утворення в результаті виверження вулкану острова в територіальних водах держави, у такому випадку острів автоматично входить до складу державної території, оскільки територіальні води є водною територією держави, на яку поширюється її суверенітет.
До неправомірних способів зміни державної території відносять такі:
- дебеляиія - завоювання, захоплення територій за допомогою сили шляхом знищення державної влади;
- анексія - протиправне насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку.