Міжнародне право

5. Відповідальність фізичних осіб у міжнародному праві

Питання стосовно відповідальності фізичних осіб у міжнародному праві залишається дискусійним. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання фізичних осіб.

Першою спробою порушити цю неписану форму був Версальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушенні законів і звичаїв війни. Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над фізичною особою в міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал (створений за домовленістю Союзу РСР, США, Великобританії і Тимчасового уряду Французької Республіки під час конференції 26 червня - 8 серпня 1945 р. у м. Лондон, Великобританія), на думку якого «міжнародне право покладає обов´язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними одиницями, і лише покаранням фізичних осіб, які вчиняють такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права».

Лондонська угода передбачала, що Нюрнберзький трибунал засновується для притягнення до відповідальності головних воєнних злочинців за злочини, не пов´язані з географічно певним місцем, і встановлювала (ст. 6), що Угода не применшує компетенції й не обмежує прав національних або окупаційних судів, які вже були створені або будуть створені на будь-якій союзній території або в Німеччині для здійснення судочинства над воєнними злочинцями. На підставі вироків Нюрнберзького міжнародного воєнного трибуналу були притягнені до міжнародної кримінальної відповідальності головні воєнні злочинці (нацистські політики, військові, ідеологи нацизму) за злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності.

Згодом, 19 січня 1946 р. був заснований на тих же само засадах Міжнародний воєнний трибунал для Далекого Сходу (Токійський трибунал) для судового переслідування японських воєнних злочинців за злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності.

Положення Статуту Нюрнберзького, а потім Токійського трибуналу стали складовою частиною загального міжнародного права, що підтверджують факт переслідування сотень і тисяч німецько-фашистських, японських та інших злочинців Другої світової війни судами практично всіх європейських і деяких неєвро- пейських країн.

Обов´язок держав переслідувати за національним законодавством (або видати) за воєнні злочини та злочини проти людяності передбачено Женевськими конвенціями про закони і звичаї війни 1949 р. Так, згідно зі статтею 146 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р. її учасники зобов´язані «надати чинності будь-якому закону, необхідному для вжиття дієвих кримінальних санкцій щодо осіб, які вчинили або наказали іншим учинити будь-яке серйозне порушення цієї Конвенції». Кожна сторона Конвенції, згідно з цією ж статтею, «зобов´язується розшукати осіб, яких обвинувачено у вчиненні або наданні наказу вчинити такі серйозні порушення, і віддати під суд осіб, незалежно від їх громадянства». Держава, якщо побажає, може передавати цих осіб для здійснення судочинства іншій зацікавленій стороні.

Міжнародну кримінальну відповідальність для фізичних осіб передбачають і інші міжнародні конвенції, зокрема Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Конвенція проти катувань та інших жорстких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання 1984 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 р. тощо.

До фізичних осіб можна застосувати положення Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р., конвенцій, що передбачають видачу злочинців за окремими видами злочинів (наприклад, за крадіжку повітряного судна тощо), та конвенцій, укладених державами з питань надання правової допомоги у кримінальних, сімейних та цивільних справах. Головний принцип, якого дотримуються практично всі держави, полягає в невідворотності покарання за вчинене міжнародне правопорушення, особливо за міжнародні злочини, що зачіпають життєво важливі інтереси більшості держав або всього міжнародного співтовариства.

У середині 90-х років ХХ століття з метою притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності створено Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 р. (створений Резолюцією Ради Безпеки ООН від 25.05.1993 № 827), і Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші схожі до нього порушення, вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. по 31 грудня 1994 р. (створений Резолюцією Ради Безпеки ООН від 08.11.1994 № 955). Ці трибунали є повноважними здійснювати судове переслідування фізичних осіб, відповідальних за злочин геноциду, злочини проти людяності та серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.

Відповідно до Договору між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне від 16.01.2001 р. і Резолюцією Ради Безпеки від 14.08.2000 № 1315 був створений Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне. За своєю правовою природою такий суд є так званим «гібридним трибуналом», заснованим угодою між урядом Сьєрра-Леоне та Організацією Об´єднаних Націй і поєднує в собі міжнародні та національні механізми, персонал, слідчих, суддів, обвинувачів і правові норми. Він почав функціонувати з 1 липня 2002 р.

Спеціальний суд повноважний притягувати до відповідальності фізичних осіб, які вчинили серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в Сьєрра-Леоне та злочини відповідно до національного законодавства, вчинені на території Сьєрра-Леоне з 30 листопада 1996 р. Статут Суду передбачає відповідальність як за міжнародні злочини (проти людяності та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права), так і за тяжкі злочини за законодавством Сьєрра-Леоне (злочини проти дітей і їх статевої недоторканності, а також підпал).

Під час створення Спеціального суду по Сьєрра-Леоне був урахований досвід, отриманий у процесі діяльності Міжнародного трибуналу по колишній Югославії та Міжнародного трибуналу по Руанді. Механізм, використаний для його створення (укладення міжнародного договору між державою і міжнародною міжурядовою організацією), без сумніву, є новаторським у практиці сучасного міжнародного права.

На Міжнародній конференції 17 липня 1998 р., що проходила в м. Рим (Італія), був ухвалений Статут Міжнародного кримінального суду. Його юрисдикція обмежується найбільш серйозними злочинами, що викликають заклопотаність усього міжнародного співтовариства. Відповідно до статті 5 Статуту Суд має юрисдикцію щодо таких злочинів: а) злочин геноциду; б) злочини проти людяності; в) воєнні злочини; г) злочин агресії.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб лише на підставі вироку суду та лише за вчинення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Отже, міжнародне кримінальне переслідування за вчинення інших злочинів виключається.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в´язниця Шпандау (адміністративний округ у м. Берлін, Німеччина), у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким міжнародним воєнним трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судовими органами, покладається відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.

Важливо зазначити, що статути міжнародних кримінальних судових органів не виключають право держав-учасниць притягувати до відповідальності осіб, які вчинили міжнародні правопорушення.

Держави можуть покарати винних у вчиненні міжнародних правопорушень, здійснюючи свою юрисдикцію, тобто правовий і політичний контроль над особами, на підставі таких основ юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб´єктність, захисний принцип, універсальність та екстериторіальність.

Територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем.

Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, яка порушує судову справу. У разі, коли він є апатридом (особою без громадянства), враховується реальний та ефективний зв´язок між державою та злочинцем.

Принцип пасивної правосуб’єктності використовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача.

Принцип захисної юрисдикції визнає право держави розслідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи основним державним функціям, незалежно від того, де було вчинено злочин.

Принцип універсальної юрисдикції полягає в тому, що правом притягти особу до відповідальності володіє будь-яка держава. Як правило, цей принцип поширюється й на міжнародні злочини (наприклад, злочини проти людства).

Екстериторіальна юрисдикція - це застосування права однієї держави на території інших держав на тій підставі, що поведінка сторони викликає певні «наслідки» на території іншої держави.

Питання для самоконтролю

  1. Дайте визначення поняття «міжнародно-правова відповідальність».
  2. Назвіть ознаки міжнародно-правової відповідальності.
  3. Визначте роль Проєкту статей про відповідальність держав 2001 р. у розвитку інституту міжнародної відповідальності.
  4. Назвіть підстави міжнародно-правової відповідальності.
  5. Розкрийте види міжнародних правопорушень.
  6. Назвіть підстави звільнення від відповідальності держав.
  7. Розкрийте види й форми міжнародно-правової відповідальності.
  8. Визначте зміст санкцій і контрзаходів у міжнародному праві.
  9. Розкрийте особливості відповідальності міжнародних міжурядових організацій у міжнародному праві.
  10. Розкрийте особливості відповідальності фізичних осіб у міжнародному праві.