Міжнародне право
2. Види й форми міжнародно-правової відповідальності
Відповідальність держави-правопорушниці існує в конкретних видах і формах. У міжнародному праві виділяють такі види відповідальності, матеріальна та політична (нематеріальна, або моральна).
На практиці політичний і матеріальний види міжнародно-правової відповідальності держави є тісно пов´язаними, тому що найчастіше шкода, заподіяна міжнародним правопорушенням, має як матеріальний, так і політичний характер, однак це не означає заперечення доцільності виділення окремих видів міжнародно-правової відповідальності держави. Поділ видів міжнародно-правової відповідальності на відповідні форми її реалізації надає можливість правильно оцінювати різні за своєю природою наслідки міжнародних правопорушень і тим самим полегшує завдання встановлення обсягу відповідальності держави-правопорушниці.
Поділ відповідальності на матеріальну й політичну до певної міри є умовним, але необхідним для її практичного здійснення.
Види відповідальності як відображення специфіки обмежень, що накладаються на державу-правопорушницю, виражаються у формах, обумовлених цією специфікою. На відміну від видів відповідальності держави, її форми являють собою конкретні способи, за допомогою яких ця держава виконує обов´язки, які випливають з відповідальності, і тим самим несе відповідні покарання.
Більшість науковців традиційно відносить до форм матеріальної відповідальності реституції, субституції та репарації, а до форм політичної відповідальності - сатисфакції, ресторації, репресалії, реторсії та санкції. Окремі юристи- міжнародники виносять санкції за межі форм відповідальності, розглядаючи їх як заходи примусу, тобто засіб, що забезпечує припинення міжнародних правопорушень і відновлення міжнародного правопорядку, покликаний примусити дер- жаву-правопорушницю виконати обов´язки, що випливають з її відповідальності.
Матеріальна відповідальність полягає у повній або частковій компенсації матеріальної шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діянням держави. Вона виникає у двох випадках: коли правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, і коли шкода була завдана без порушення норми права, але її відшкодування передбачено спеціальним міжнародним договором.
Реституція полягає в поверненні державою-правопорушницею потерпілим суб´єктам неправомірно захопленого в них майна, що має індивідуальні характеристики (архіви, історичні, художні та інші цінності тощо); тобто це відновлення - реституція в натурі матеріального становища, що існувало до вчинення правопорушення. Так, у перемир´ях, а потім і мирних договорах із переможеними країнами гітлерівського блоку містились положення про необхідність реституції всієї впізнаної власності. Звичайно, цілям реституції найбільше відповідали індивідуально визначені речі.
Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного або пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Наприклад, у мирних договорах із переможеними також установлювалось, що у разі неможливості повернення в натурі вилучених предметів художньої, історичної або археологічної цінності вони підлягають заміні предметами такого самого типу або наближено рівноцінними.
У науці міжнародного права виділяють ординарну й надзвичайну репарацію.
Ординарна репарація полягає у відшкодуванні державою-правопорушницею матеріального збитку шляхом виплати грошових сум, постачання товарів чи надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає відшкодуванню потерпілим суб´єктам.
Надзвичайна репарація - це особливі обтяження, що виражаються в тимчасовому обмеженні правомочності держав, що вчинили міжнародне правопорушення, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. Їх мета полягає не лише в забезпеченні максимально можливої матеріальної шкоди, завданої потерпілим суб´єктам, але й у виключенні факторів, що сприяють учиненню правопорушень, відповідно, вони можуть обмежувати самостійність держави- правопорушниці у виборі джерел репарації.
Політична відповідальність виникає в разі порушення суб´єктом міжнародного права будь-якого міжнародного зобов´язання. Цей вид відповідальності виникає із самого факту порушення норми, що охороняє інтереси іншої держави, вона виникає і в тому випадку, якщо майнова шкода або інші видимі негативні наслідки відсутні.
Окремим різновидом політичної відповідальності є сатисфакція.
У науці міжнародного права існує думка про доцільність вирізнення ординарних і надзвичайних сатисфакцій.
Ординарна сатисфакція - це задоволення державою-правопорушницею правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави, що полягає у запевненні державою-правопорушницею про недопущення повторення правопорушення. Найхарактерніші її форми - вибачення, вираження жалю чи співчуття, покладання обов´язку матеріального відшкодування на осіб, причетних до вчинення міжнародного правопорушення, та їх покарання. В особливих випадках направляються спеціальні місії, а самі вибачення супроводжуються церемоніями надання почестей прапору потерпілої держави, виконанням гімну тощо. Мета сатисфакції - відновлення нематеріальної шкоди, насамперед заподіяної честі й гідності потерпілої держави, а характерними ознаками її є суворо офіційний характер, урочистість і гласність. Ординарні сатисфакції, зазвичай, - це символічні обтяження, які не є принизливими та надмірними.
Надзвичайна сатисфакція - це різні тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держав, що вчинили міжнародне правопорушення. Її метою є викорінювання причин, що спонукали до правопорушення, і створення гарантій його неповторення у майбутньому. Надзвичайними сатисфакціями можуть бути: реорганізація окремих елементів політичної системи та скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла вчиненню державою міжнародного правопорушення; тимчасова окупація частини або всієї території; міжнародний контроль за використанням наукового та промислового потенціалу; демілітаризація промисловості або скорочення збройних сил.
Ресторація полягає у відновленні нематеріальних прав потерпілих суб´єктів міжнародного права (наприклад, припинення незаконної окупації, звільнення незаконно затриманих осіб, скасування судових рішень, що завдають шкоду потерпілим державам, їх юридичним і фізичним особам).
Репресалії - правомірні примусові дії, які застосовуються до держави- правопорушниці як засіб примусити її відмовитися від своїх незаконних дій (наприклад, затримка риболовецького судна за незаконний вилов риби, накладення арешту на майно або його конфіскація тощо). Вони мають бути пропорційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вищою за ту, що є необхідною для досягнення безпосередньої мети. Перевищення меж необхідного само по собі є правопорушенням, зловживанням правом. Репресалії не передбачають застосування збройного впливу на порушника, але можуть бути пов´язані з демонстрацією збройної сили або мирною блокадою.
Реторсії - це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі чи дискримінаційні дії. Точніше, реторсія є контрзаходом у разі порушення політичних і моральних норм та правил ввічливості. Вона спрямована на обмеження прав, не охороню- ваних міжнародним правом: обмеження імпорту, підвищення мита, вилучення внесків із банків держави, відкликання свого посла, відповідне обмеження прав громадян держав, на території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежуються у правах.
До міжнародних санкцій відносять головним чином засоби примусу, що застосовуються до держав-правопорушників.
Власне відповідальність не містить у собі засоби примусу, оскільки правопорушення породжує лише первинну відповідальність, яка полягає в обов´язку відновити порушене право і лише в разі небажання виконати цей обов´язок настає вторинна відповідальність - за небажання відновити порушене право. При цьому примус повинен бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами й обсягом. Правомірність визначається, насамперед, за критерієм відповідності основним цілям і принципам міжнародного права.
У науці міжнародного права існує тенденція розуміти під санкціями примусові заходи, що здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж стосується держав, то вжиті ними заходи слід іменувати контрзаходами.
Осудливі резолюції, ухвалені, наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН, не можна віднести до санкцій, але сила їх морально-політичного впливу є дуже значною. Такі резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо в них міститься невизнання результатів, отриманих шляхом погрози або застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція.
Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій) - індивідуальні (самодопомога) та колективні (у межах міжнародних організацій). Кожен вид має декілька форм: індивідуальні - реторсії, репресалії, розрив відносин і самооборона; колективні - відмова у членстві в організації, призупинення прав члена організації, виключення з міжнародного спілкування та колективні збройні заходи.
Самооборона - це застосування збройної сили держави у відповідь на злочинний збройний напад іншої держави. Право на самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад.
У разі особливо небезпечних посягань на міжнародний правопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушниці колективних примусових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статуту ООН уповноважує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання (відновлення) міжнародного миру та безпеки.
Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного правопорушення, їх застосування в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння шкоди. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (висунення претензії на відшкодування шкоди) застосування санкцій полягає не лише в компенсації інтересів постраждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відповідача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди бувають пропорційними шкоді, заподіяній державою-правопорушницею, вони можуть перевищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає характерна ознака санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характеру покарання.
Згідно зі статтею 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин».
До переможених держав, які розв´язали агресивну війну, може вживатися така санкції, як заборона мати власні збройні сили. Своєрідною санкцією є переслідування порушників міжнародного права, зокрема осіб чи злочинних угруповань, причетних до скоєння міжнародних злочинів (тероризм, воєнні злочини тощо).
Необхідно зазначити, що матеріальна та політична відповідальність може застосовуватися водночас за вчинення одного міжнародного правопорушення. Крім того, види міжнародної відповідальності можуть взаємно перехрещуватися - за заподіяння нематеріальної шкоди може наставати матеріальна відповідальність і навпаки.