Міжнародне право
5. Стадії укладення міжнародних договорів
- Стадії укладення міжнародних договорів
Укладення міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до основних прав держав.
Укладення міжнародного договору є складним процесом, що складається з низки послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу здебільшого полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. не визначають, що слід розуміти під «укладенням договору». Виходячи з міжнародної практики можна дійти висновку, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи набуттям договором чинності.
У науці міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладення договорів. Ураховуючи теорію та практику можна виокремити такі стадії укладення міжнародних договорів:
1) призначення уповноважених осіб для ведення переговорів;
2) подання та перевірка повноважень;
3) узгодження тексту договору;
4) обговорення й ухвалення проєкту договору;
5) установлення автентичності, парафування договору;
6) підписання договору;
7) заява застережень;
8) ратифікація договору;
9) обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування;
10) промульгація (опублікування) договору;
11) реєстрація договору;
12) передання ратифікаційних грамот депозитарію.
Договори, як правило, готуються й підписуються спеціально уповноваженими на те особами, які повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує їх право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати договори без спеціальних повноважень «ех-оАсіо» можуть глава держави, глава уряду та глава відомства закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише з метою ухвалення тексту договору.
Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний міжнародний договір з одночасним презентуванням проєкту тексту договору.
Розроблення тексту договору може відбуватися на переговорах чи на спеціально скликаних міжнародних конференціях у межах міжнародних організацій.
Двосторонні договори розробляються головним чином на переговорах відповідних держав.
Після того як текст договору було узгоджено, необхідно встановити його автентичність. Установлення автентичності тексту - це передбачена у тексті договору або узгоджена між державами процедура фіксації того, що ухвалений текст міжнародного договору є остаточним і не може бути змінений. Установлення автентичності договору здійснюється шляхом його парафування (проставлення під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання «ad referendum» (підписання договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в підсумковий документ конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.
Парафування міжнародного договору - попереднє підписання міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Може здійснюватися парафування всього тексту договору й певних його статей.
Якщо після процедури встановлення автентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни або доповнення, автентичність підлягає новому встановленню.
Текст договору може ухвалюватися голосуванням (одноголосно, простою більшістю, двома третинами голосів або іншою більшістю за угодою сторін), консенсусом (без голосування за відсутності заперечень учасників переговорів; якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може бути ухвалений до тих пір, доки не буде змінено відповідне положення договору або заперечення не буде знято).
Якщо договір розробляється в межах міжнародної організації, текст може ухвалюватися шляхом голосування за резолюцію про ухвалення договору (наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї ООН). Текст договору, що розробляється на конференції, може ухвалюватися також шляхом включення його в підсумковий документ конференції чи наради.
Наступною стадією укладення договору є вираження згоди держав та інших суб´єктів міжнародного права на обов´язковість договору. Статті 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. встановили такі способи вираження згоди на обов’язковість договору.
- підписання договору;
- обмін документами;
- ратифікація договору;
- його ухвалення, затвердження;
- приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.
Найбільш поширеним способом вираження згоди на обов´язковість договору є його підписання. Підписання договору означає або остаточне ухвалення його тексту, або вираження згоди на його обов´язковість. Воно може бути повним, остаточним або попереднім. У підписаний договір не можуть вноситися зміни.
У деяких міжнародних організаціях узвичаєно процедуру, яка взагалі не передбачає підписання. Наприклад, у Міжнародній організації праці МОП конвенції ухвалюються конференцією і передаються на затвердження державам.
Згода на обов´язковість договору може бути виражена шляхом обміну документами, наприклад нотами або листами ідентичного змісту. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.
Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного договору, що означає згоду на обов´язковість для неї договору, який набуває юридичної чинності лише після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом держав.
Як правило, найважливіші договори відповідно до законодавства різних держав підлягають ратифікації найвищим законодавчим органом держави або главою держави. На підставі акта про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Відомі випадки, коли питання про ратифікацію договору виносять на референдум. Договори, які не підлягають ратифікації, схвалює уряд або одна з урядових структур (тоді вони підлягають затвердженню).
Ратифікація договору вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами (двосторонній договір) або вручення їх депозитарію (багатосторонній договір). Ратифікація є остаточною, від неї не можна відмовитися або знову винести договір на обговорення. Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори, згоду на обов´язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом ухвалення закону про ратифікацію, невід´ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує ухвалення нових або внесення змін до чинних законів України, проєкти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом із проєктом закону про ратифікацію й ухвалюються водночас.
Ухвалення, затвердження - процедури вираження згоди на обов´язковість договору, що не підлягає ратифікації, але передбачає схвалення після підписання. Зараз договори, звичайно, містять положення про те, що ухвалення здійснюється кожною зі сторін відповідно до її внутрішнього права.
Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо вони передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу або Кабінетом Міністрів України у формі постанови (ст. 12 Закону України «Про міжнародні договори України» від 2004 р.).
Згода на обов´язковість договору може бути виражена також через приєднання до договору (ст. 15 Віденських конвенцій 1969 і 1986 рр.). Можливість приєднання передбачається в самому договорі або узгоджується з його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється тими ж органами, що і ратифікація.
Після ратифікації договору здійснюється обмін ратифікаційними грамотами або здавання їх депозитарію.
Депонування міжнародного договору - у міжнародному праві передання ратифікаційної грамоти чи інших документів на зберігання під час укладення багатостороннього міжнародного договору. Депонування здійснюється держа- вами-учасницями міжнародних договорів, які здають свої ратифікаційні грамоти або інші документи урядові держави чи міжнародній організації, що були обрані депозитаріями.
Депонування міжнародного договору фіксується у протоколі, який має важливе доказове значення. Під час здавання документів договору на зберігання держава отримує засвідчену копію протоколу про це здавання; водночас усім іншим учасникам договору надсилаються повідомлення про здійснене здавання і засвідчена копія відповідного протоколу. Юридичне значення депонування міжнародного договору полягає в тому, що у зв´язку зі згодою держави на підписання або приєднання до договору він набуває для неї чинності з моменту депонування, якщо інше не передбачено цим договором.
Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов´язання зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію, про приєднання до договору інших держав тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Як правило, це держава, в якій відбуваються переговори та підписання договору.
Основними функціями депозитарію є зберігання оригінального тексту договору, підготовка та засвідчення копій договору, реєстрація договору в ООН, інформування учасників договору про надходження ратифікаційних грамот та іншої документації (заяви, застереження, приєднання, денонсації) щодо договору.
Реєстрація міжнародних договорів - внесення до спеціального реєстру міжнародної організації міжнародного договору, який набув чинності, що дає змогу посилатися на нього в органах такої організації. Вона здійснюється в секретаріатах ООН, спеціалізованих установах ООН, Ради Європи та інших міжнародних організацій. Включення цієї статті в Статут ООН мало на меті обмежити таємну дипломатію й довести до відома міжнародного співтовариства зміст договорів. Якщо договір зареєстровано у міжнародній організації, він обов´язково підлягає, як випливає з Віденських конвенцій 1969 і 1986 рр., обов´язковій реєстрації в Секретаріаті ООН.
Договори, зареєстровані в ООН, публікуються в спеціальних збірниках. Для ООН незареєстрований міжнародний договір юридично не існує, проте це не впливає на його обов´язкову силу стосовно сторін договору.
Багатьма державами передбачається порядок публікації договорів з їх участю. В Україні міжнародний договір, що набув чинності, реєструється в Міністерстві закордонних справ, яке відповідає разом із Верховною Радою України за його розповсюдження. Внутрішньодержавну публікацію називають промульгацією міжнародного договору.
У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згоден з будь-якою частиною договору, яка, однак, не виключає його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Це суверенне право кожної держави, яке можна заявити на всіх стадіях укладення договору.
Застереження - це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, ухвалення договору чи приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до цієї держави. Заява є недопустимою в двосторонньому договорі, якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких це застереження не належить, або коли застереження є недопустимим з точки зору об´єкта й мети договору (ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).
Для застереження згода інших учасників не вимагається, але Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. встановлено, що воно вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заяви вони не висловили проти нього заперечень. Разом із тим слід ураховувати, що заява застереження створює новий режим договору між державою, яка заявила застереження, і тими, які застереження не заявляли. Він полягає в тому, що така держава визнає договір не в цілому, а лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх інших держав договір діє у повному обсязі.
Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. договір може бути змінений за згодою його сторін шляхом внесення поправок (ст. 39). Вони за своїм призначенням і за процедурою ухвалення рішення дуже відрізняються від застережень; за допомогою поправок змінюється договір, а застереження здебільшого уточнюють використання відповідних положень договору стосовно конкретного учасника.