• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

2. Поняття міжнародного договору

Міжнародні договори є необхідними інститутами людського спілкування, без яких воно було б неможливим. Вони становлять складну, багатогалузеву глобальну систему, що охоплює практично всі види взаємодії держав. За допомогою договорів узгоджують спільні дії суб´єктів міжнародного права, вирішують різні спори.

У системі міжнародних відносин міжнародні договори виконують низку важливих правових функцій, насамперед упорядкування міжнародних відносин і формування їх правової основи. Вони сприяють стабільності міжнародного правопорядку, підтримці міжнародного миру та безпеки й розвитку міжнародного співробітництва на засадах рівноправності. Крім того, міжнародні договори є важливим засобом забезпечення національних інтересів держави та захисту основних прав і свобод людини тощо.

Відповідно до пункту «а» ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. поняття «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами у письмовій формі, на основі міжнародного права незалежно від того, викладено таку угоду в одному документі, у двох чи декількох пов´язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Оскільки Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. поширюється лише на угоди, укладені державами й лише письмово, то таке визначення поняття міжнародного договору має, так би мовити, цільове значення. Схоже визначення «mutatis mutandis» (з урахуванням відповідних відмінностей) міститься і у Віденській конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

Фактично, міжнародний договір - це угода, що укладається між суб´єктами міжнародного права, які мають право на нормотворення, незалежно від її форми та найменування й відповідає нормам міжнародного права. Відмінністю будь- якого міжнародного договору є закріплення в ньому правил поведінки суб´єктів міжнародного права й надання останнім юридично обов´язкового характеру.

Запропоноване визначення поняття міжнародного договору надає можливість виокремити його характерні ознаки:

- по-перше, міжнародним договором може бути угода лише між суб´єктами міжнародного права; суть договору - угода між сторонами, які укладають договір;

- по-друге, міжнародна угода є результатом, утіленням узгодженого волевиявлення сторін; зміст їх волевиявлення може в певних межах змінюватися відповідно до вимог життя без зміни тексту договору, проте ці зміни мають бути взаємно узгодженими;

- по-третє, до міжнародних договорів слід відносити лише ті відносини, які регулюються міжнародним правом.

У міжнародному договорі заведено виділяти його мету, об’єкт і предмет.

Мета договору - це кінцеві результати, яких прагнуть досягти суб´єкти міжнародного права, укладаючи договір. Зазвичай, мета закріплюється в преамбулі або початкових статтях договору. Наприклад, мету ООН закріплено в преамбулі та ст. 1 Статуту цієї організації.

Об’єктом договору є міжнародні відносини, врегульовані нормами, що містяться в ньому. Будь-який об´єкт міжнародного права може бути об´єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є таким об´єктом, проте утримуються від того, щоб об´єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об´єкт договору відображається в найменуванні договору.

Предмет договору - це конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які покликана міжнародна угода. Наприклад, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини, екологічна чистота морських вод тощо.

Сторонами в міжнародному договорі можуть бути суб´єкти міжнародного права, що володіють правоздатністю на їх укладення. Стаття 6 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення про те, що держави володіють такою правоздатністю. Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. встановлює, що така правоздатність для міжнародних організацій визначається правилами цих організацій (ст. 6). Під терміном «правила організації» слід розуміти засновницькі акти організації, ухвалені відповідно до них рішення та резолюції, а також сталу практику організації (п. ц ст. 2 Конвенції 1986 р.). Це означає, що держави володіють необмеженою правоздатністю укладати міжнародні угоди. Правоздатність міжнародних організацій у цій сфері зумовлюється межами їх мети, визначеної насамперед у засновницьких документах організації.

Щодо сторін договірного процесу в міжнародній практиці затвердилися такі поняття: «держава, що бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у переговорах», «договірна держава», «договірна організація», «учасник», «третя держава», «третя організація». Дефініції цих понять можна знайти у статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і ст. 1 Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

«Держава, що бере участь у переговорах», означає державу, яка брала участь у складанні й ухваленні тексту договору. Договірна держава - це держава, що погодилася на обов´язковість для неї договору незалежно від того, набув договір чинності чи ні. «Учасник» означає державу, яка погодилася на обов´язковість для неї договору й для якої договір має силу. Третя держава - це держава, що не є учасником договору.

У межах цього питання необхідно звернути увагу на критерії участі держав та інших суб´єктів міжнародного права у міжнародних договорах. У класичному міжнародному праві був поширений принцип «свободи договорів», згідно з яким великі держави могли укладати договір з будь-якого питання і самі визначати коло учасників таких договорів. Зрозуміло, в таких «вільних умовах» справедливі інтереси та права слабких держав часто порушувалися через незапрошення їх для участі в договорах.

Сучасне міжнародне право не визнає принципу «свободи договорів», хоча його рецидиви інколи ще трапляються. Зацікавлена держава, тобто та держава, чиї законні інтереси є основним предметом договірного регулювання, має абсолютне право брати участь у такому міжнародному договорі. Неучасть хоча б однієї такої держави в міжнародному договорі може потягти за собою його недійсність, оскільки порушується міжнародно-правовий принцип суверенної рівності держав і загальноправовий принцип справедливості.