• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

1. Поняття права міжнародних договорів, його джерела

В історії розвитку міжнародних відносин міжнародні договори відігравали та продовжують відігравати важливу роль як одне з основних джерел міжнародного права. Такі договори були покликані регулювати міждержавну торгівлю та встановлення кордонів, визначати статус іноземців тощо.

У 60-70-ті роки минулого століття під впливом держав, що розвиваються, та за підтримки соціалістичних держав були укладені численні багатосторонні міжнародні договори з тим, щоб кодифікувати, а також спробувати змінити існуючі звичаєві норми у більш сприятливому для цих держав напрямку. Через це договори посідали дедалі важливіше місце серед інших джерел міжнародного права. До того ж вони мають певні переваги технічного порядку: їх можна обговорювати й укладати у стислий термін; на норми, які вони диктують, можна легко посилатися, без проблем доведення, вони є зрозумілими та точними.

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм та інститутів, які визначають зміст, структуру й підстави набуття чинності договорів і діяльність суб´єктів щодо порядку укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів.

Ця галузь має провідне становище в системі міжнародного права. Вона пов´язана з усіма іншими його галузями й інститутами. У теорії та практиці використовується також таке поняття, як «міжнародне договірне право», яким позначають норми, створені договорами, на відміну від звичаєвих норм.

Право міжнародних договорів має багатовікову історію. Перші міжнародні договори, що дійшли до сьогодні, датуються XXIII і XIII ст. до н. е. Проте протягом багатьох століть домінуючим джерелом міжнародного права був усе ж таки міжнародний звичай, лише розширення та поглиблення міжнародних відносин призвело до значного розвитку міжнародної договірної практики.

Перший кодифікований акт у галузі права міжнародних договорів був ухвалений у 1928 р. на конференції американських держав - це Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці.

Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їх ролі в міжнародних відносинах вимагали договірного оформлення їх відносин як з державами, так і між собою. З появою Організації Об´єднаних Націй і створенням у її структурі Комісії міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним із головних завдань останньої, що постали перед комісією. У результаті не лише з´явилася велика кількість таких договорів, але була вироблена певна міжнародна практика, що стосується укладення, виконання та припинення цієї категорії договорів.

Основними джерелами, з точки зору права міжнародних договорів, є такі міжнародні угоди універсального характеру:

- Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.;

- Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.;

- Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

У 1969 р. на міжнародній конференції в м. Відень (Австрія) була ухвалена Конвенція про право міжнародних договорів, яка набула чинності в 1980 р. Конвенція кодифікувала звичаєві норми щодо головних питань, пов´язаних з укладенням, виконанням і припиненням дії договорів державами.

У зв´язку зі зростанням активності на світовій арені міжнародних організацій у 1986 р. була ухвалена Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, яка досі не набула чинності.

У 1978 р. на основі проєкту статей, підготовленого Комісією міжнародного права, була ухвалена Конвенція про правонаступництво держав щодо договорів, яка, однак, теж дотепер не набула чинності.

Хоча Віденські конвенції 1978 і 1986 рр. і не набули чинності, багато їх положень діють як звичайні норми. Ці конвенції кодифікували не всі чинні звичайні норми в галузі права міжнародних договорів, зокрема не були кодифіковані звичайні норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому поряд з договірними продовжують діяти і звичайні норми.

Окремі принципові положення права міжнародних договорів закріплено в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. У зв´язку з важливістю міжнародних договорів як для досягнення мети зовнішньої політики будь-якої держави, так і для вирішення багатьох внутрішньодержавних питань у законодавстві держав існують норми, що безпосередньо стосуються процесу укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів. Такі норми загального характеру зазвичай містяться в конституціях. Крім того, держави, як правило, мають спеціальний закон щодо процедури розроблення, підписання, ратифікації та припинення дії міжнародних договорів, що укладаються цією державою.

Одним із суттєвих аргументів, що підтверджують такий міжнародний аспект, стала конституційна регламентація міжнародних договорів України, що визначає її правове положення на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов´язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Там само міститься положення про те, що укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, може лише відбуватись після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Якщо ці положення можна назвати статутними, то інші статті Конституції України містять у собі положення, які, швидше за все, мають процесуальний характер. Так, у статті 26 Конституції міститься вказівка на те, що права, свободи, а також обов´язки іноземців та апатридів, що перебувають в Україні на законних підставах, можуть бути обмежені міжнародними договорами України; у пункті 32 ст. 85 закріплено повноваження Верховної Ради України щодо надання у встановлений термін згоди на обов´язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України; у пункті 3 ст. 106 закріплено права Президента України на ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України. Нарешті, у статті 151 Конституції України закріплено права Конституційного Суду України на надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов´язковість.

29 червня 2004 р. ухвалено відповідний Закон України «Про міжнародні договори України», що встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, досягнення цілей, виконання завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Відповідно до цього закону Постановою Кабінету Міністрів від 17.06.1994 № 422 було затверджено Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру (поточна редакція від 11.05.2006 р.).

Норми й інститути права міжнародних договорів покликані забезпечити стабільність міжнародної договірної практики, тому вони поширюються на всі види міжнародних угод незалежно від їх форми та конкретного найменування, кількості й видів суб´єктів міжнародного права, що беруть участь у них, об´єкта та предмета регулювання. Стійка договірна практика є запорукою стабільності міжнародних відносин.