Міжнародне право
1. Визнання в міжнародному праві
У міжнародному праві існує низка проблем, остаточно не вирішених з погляду їх теоретичного обґрунтування та нормативно-правового регулювання. Однією з таких проблем є випадки утворення нових держав та правові наслідки, що виникають за таких обставин. Створення нових держав є характерним не лише для історично віддалених часів - остання хвиля відбулась зовсім нещодавно, наприкінці ХХ століття.
За останні роки утворення нових держав було зумовлено переважно територіальними змінами (хоча насправді причини таких змін, безумовно, є набагато глибшими), і як результат - об´єднання (Німеччина), розпад або роз´єднання (СРСР, Югославія, Чехословаччина), а також виокремлення частин. Проте не втрачають своєї актуальності і випадки утворення нових держав у результаті докорінної зміни соціально-економічної формації, форми правління чи політичного режиму держави внаслідок революцій, боротьби національно-визвольних рухів або інших соціальних потрясінь.
І в усіх схожих випадках виникає питання про те, як повинна реагувати світова спільнота на факт появи нової держави. У міжнародному праві в таких ситуаціях використовують термін «визнання держави» іншими суб´єктами міжнародного права.
Під визнанням у міжнародному праві розуміють односторонній, добровільний акт держави, в якому вона прямо чи опосередковано заявляє про виникнення нового суб´єкта міжнародного права і має намір підтримувати з ним офіційні відносини.
Визнання як правовий інститут містить головним чином звичаєво-правові норми, а окремі аспекти визнання регламентуються міжнародними договорами зацікавлених держав і резолюціями міжнародних організацій. Інститут визнання досі не кодифіковано, хоча деякі кроки в цьому напрямку робилися. У 1949 р. Комісія міжнародного права ООН включила питання про визнання держав та урядів у список таких, що підлягають першочерговій кодифікації, однак ця проблема так і не була вирішена.
Визнання в міжнародному праві поєднує в собі два акти - політичний та юридичний. Перший полягає у схваленні чи несхваленні новоствореної держави, уряду, воюючих чи повсталих сторін. Визнання як юридичний акт тягне встановлення певних правовідносин, що регулюються міжнародним правом.
Визнання здійснюється за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір підтримувати взаємовідносини з нею як із суверенною державою, зокрема встановити з нею дипломатичні або консульські відносини. Водночас визнання як юридичний факт є основою для всіх подальших відносин між суб´єктами міжнародного права. Дипломатичні й консульські відносини встановлюються після визнання як політичного акта.
Визнання є суверенним правом кожної держави і не повинно впливати на її відносини з іншими суб´єктами міжнародного права. Питання про визнання найчастіше виникає у разі виникнення нової держави (незалежно від способу - поділ чи, навпаки, об´єднання), а також коли в уже існуючій державі до влади неконституційним шляхом приходить нова політична сила. Окремим випадком слід вважати визнання воюючої або повсталої сторони.
Визнання здійснюється, як правило, компетентним органом держави. Відповідно до пункту 4 ст. 106 Конституції України, рішення про визнання у нашій державі ухвалює Президент України. Однак варто наголосити, що визнання не завжди є явно вираженим актом, у деяких випадках воно може випливати з факту встановлення дипломатичних чи консульських відносин із державою.
Визнання, яке вже сталося, як правило, не може скасовуватись або відкликатися, хоча такі випадки в історії розвитку міжнародних відносин теж відомі. Так, Франція у 1918 р. відкликала своє визнання Фінляндії, коли в останній хотіли коронувати родича німецького Кайзера Вільгельма II, але після того, як Фінляндія відмовилася від таких планів, повторно її визнала. Ще більш цікавим є акт визнання комуністичного уряду Китаю США у 1979 р., яким водночас було скасовано визнання уряду Республіки Китай, що перебував у Тайвані.
Іноді на практиці виникають питання про те, чи є необхідним акт визнання для того, щоб існував певний суб´єкт міжнародного права. Наприклад, нещодавно таке питання постало стосовно Косова, Абхазії та Південної Осетії.
Але виникає питання про те, чи можна вважати новоутворену державу рівноправним суб´єктом міжнародного права, якщо її не визнають інші держави, і чи не ставиться обсяг її правосуб´єктності в пряму залежність від волевиявлення вже існуючих суб´єктів. Із цього приводу існують дві протилежні теорії визнання держав - декларативна та конститутивна.
Декларативна теорія виходить із того, що держава є суб´єктом міжнародного права з моменту свого виникнення, визнання не наділяє її міжнародною правосуб´єктністю, а лише констатує таку правосуб´єктність і сприяє входженню нової держави в систему міждержавних відносин.
Конститутивна теорія (іноді її ще називають теорією Тобара-Вільсона) виходить із того, що держава набуває статусу суб´єкта міжнародного права лише в результаті її визнання іншими державами. Отже, відповідно до цієї теорії сам факт виникнення держави не означає автоматичного надання їй статусу суб´єкта міжнародного права. І дійсно, якщо жодна держава не визнала новостворену, навіть якщо вважати, що остання володіє міжнародною правосуб´єктністю, вона не зможе її реалізувати за відсутності інших суб´єктів, які хочуть підтримувати з нею відносини. «Мінусом» цієї теорії є те, що невідомо, яка кількість актів визнання потрібна для того, щоб констатувати появу нового суб´єкта міжнародного права. З іншого боку, відомо про випадки, коли держави можуть існувати і підтримувати відносини з іншими суб´єктами міжнародного права без їх визнання (наприклад, Тайвань, Турецька Республіка Кіпру).
Цієї концепції дотримувався Паризький конгрес 1856 р., стверджуючи залежність виходу держави на міжнародну арену від згоди провідних держав. Саме таким шляхом Туреччина на цьому конгресі була допущена до співпраці з європейськими країнами. Добре відома складна історія визнання Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), а згодом Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), яке затяглося на довгі роки. Після утворення Китайської Народної Республіки (КНР) у 1949 р. західні держави, насамперед США, багато років відмовляли їй у визнанні.
Погляди юристів-міжнародників у сучасний період ґрунтуються на уявленні про те, що визнання нової держави є актом великої політичної важливості. Воно надає можливість новій державі ефективно реалізувати свою міжнародну правосуб´єктність. Невизнана держава має можливість здійснювати свою правосуб´єктність, брати участь у багатосторонніх конференціях, договорах, міжнародних організаціях тощо. Так, установлюючи норму про те, що членом ООН може бути лише держава, Статут ООН не вимагає, щоб цьому передувало визнання. Разом із тим, прийняття невизнаної держави у міжнародну організацію також не означає її визнання з боку тих держав, які голосували за її прийняття, а лише підтверджує, що вона є суб´єктом міжнародного права з моменту свого виникнення.
Беззаперечним є те, що визнання констатує наявність юридичного факту, пов´язаного з появою нової держави. Воно дозволяє державі найповніше користуватися своїми основними правами та нести основні обов´язки, брати участь у створенні та забезпеченні міжнародно-правових норм. Визнання повинно здійснюється з дотриманням усіх основних принципів міжнародного права.
Практика держав виробила різні обсяги визнання. У зв´язку з цим існують такі форми визнання - юридичне і фактичне.
Юридичне визнання, в свою чергу, поділяється на визнання де-юре (de jure) і визнання де-факто (de facto). Де-юре (de jure) є повним визнанням, що означає обмін між державами дипломатичними представництвами, тобто встановлення стабільних політичних відносин. Практика держав виробила певні способи оформлення повного юридичного визнання безпосередньо в офіційному документі. Визнання де-факто (de facto) як особлива юридична форма визнання є неповним, тому що відносини між державами не доводяться до рівня дипломатичних відносин.
Від юридичного, офіційного визнання слід відрізняти визнання фактичне, неофіційне. Воно здійснюється у формі постійних або епізодичних контактів як на урядовому, так і на неурядовому рівнях. Варіантом фактичного визнання вважається визнання ад хок (ad hoc) - «разове, на цей випадок».
Крім форм визнання, в науці міжнародного права узвичаєно виокремлювати види визнання. Розрізняють визнання держав, урядів, урядів у вигнанні, націй, воюючих та повсталих сторін, а також державоподібних утворень.
Визнання держав, як уже було зазначено, є найбільш використовуваним видом визнання. Потреба в ньому виникає у випадку виникнення нової держави. Чітких критеріїв для визнання держав не існує, хоча можна назвати декілька міжнародних документів регіонального характеру, які врегульовують ті чи інші аспекти цього питання. Так, ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов´язки держав 1933 р. визначає чотири ознаки держави: постійне населення, територію, уряд і здатність бути учасником міжнародних відносин. Виходячи з цього положення визнавати варто лише ту державу, яка відповідає всім вищеназваним ознакам.
У межах Європейського Співтовариства в 1991 р. було ухвалено Декларацію «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі». Цей документ передбачав, що держави ЄС визнають новостворені держави за умови виконання ними таких вимог: поваги до Статуту ООН, положень Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та Паризької хартії для нової Європи 1990 p., поваги до прав і свобод людини, національних та етнічних груп і меншин, поваги до принципу непорушності кордонів, роззброєння та мирного вирішення всіх спорів про правонаступництво.
Визнання уряду відбувається тоді, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом. Такими прикладами є Росія 1917 p., Куба 1959 p., Греція 1967 p., Чилі 1973 р. тощо. Деякі держави відмовляються від такого виду визнання, оскільки воно, за суттю, є актом узаконення неконституційної влади. Тому багато сучасних держав дотримується практики, згідно з якою питання визнання уряду не розглядаються окремо від визнання держави. У 1 907 р. Міністр закордонних справ Еквадору Тобар навіть висунув доктрину про невизнання урядів, що прийшли до влади революційним шляхом.
У сучасних умовах розвитку міжнародних відносин визнання урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом, усе ж таки є можливим, але при цьому враховуються певні обставини, наприклад, чи підтримується народом діяльність нового уряду, чи відповідає його волі; чи здійснює уряд ефективну владу на території держави; чи встановлено демократичний політичний режим і чи гарантується дотримання основних прав і свобод людини.
Досить подібним до вищеназваного є визнання уряду у вигнанні. Проблема із цим постає у тих випадках, коли законний уряд держави змушений покинути територію своєї держави внаслідок її окупації. Як приклад можна згадати уряди Польщі та Норвегії, які впродовж Другої світової війни перебували у м. Лондон (Великобританія).
Визнання націй є винятком із загального правила і може відбуватись лише в тому випадку, коли така нація здійснює своє право на створення власної держави. Варто зазначити, що таке визнання, як правило, надається нації в особі певної організації (національно-визвольного руху), яка її представляє. Сьогодні до таких націй належить Палестина. Арабський народ Палестини представляє Організація визволення Палестини, міжнародна правосуб´єктність якої була визнана в 70-х роках XX століття спочатку Радою Безпеки, а згодом Генеральною Асамблеєю ООН. Організація визволення Палестини отримала статус спостерігача в ООН, Лізі арабських держав та інших міжнародних організаціях і контактує з досить великою кількістю держав, у тому числі з Єгиптом, Францією, Сирією та Ліваном. Палестина є учасницею декількох десятків універсальних міжнародних договорів, зокрема Женевських конвенцій 1949 р. і Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Визнання воюючих і повсталих сторін здійснюється в тих випадках, коли певна організація бореться з окупаційною владою. Прикладами організацій є діяльність рухів опору у Франції та Польщі під час Другої світової війни. На відміну від інших видів визнання, цей має набагато менші наслідки і зводиться до можливості застосовувати до учасників таких рухів норми міжнародного гуманітарного права.
Визнання державоподібних утворень трапляється надзвичайно рідко, як і самі такі суб´єкти. Воно має важливе значення для встановлення їх міжнародної право- суб´єктності, адже формально вони є похідними суб´єктами міжнародного права. Прикладами є визнання Ватикану або Мальтійського ордену.
Можна також виокремити такий вид, як попереднє визнання. Воно застосовується для визнання суб´єктів у процесі їх становлення. Так, визнання націй, що борються за незалежність, завжди є попереднім, оскільки вони мають на меті створити власну державу.
Іноді акт визнання може ухвалюватися в межах міжнародних організацій чи конференцій. Такий вид визнання називають колективним.