• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

3. Міжнародна правосуб`єктність народів і націй, що борються за незалежність

Характерною ознакою сучасного міжнародного права є визнання та затвердження в міжнародному житті принципу рівності й самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплено як загальновизнану норму міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні й моноетнічні народи, і якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Як і держави, народи, що реалізують право на самовизначення, мають повну міжнародну правосуб´єктність і належать до первинних суб´єктів міжнародного права.

Водночас слід зазначити, що єдиного визначення поняття «народ», незважаючи на наявність у науці міжнародного права більше сотні формулювань, дотепер немає. Судячи зі світової практики реалізації права народів на самовизначення, під терміном «народ» розуміється плем´я, група племен, народність, етнічна нація, релігійна спільність, мовна спільність. Тому, згадуючи про право народів, ми фактично вказуємо на право націй, з яких ті складаються, або можна говорити про єдину політичну націю (у разі поліетнічності народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Нація - це історична спільнота людей, які мешкають на певній території і мають єдність політичних, економічних і соціально-культурних укладів життя та спільність мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного проміжку часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності та фіксовану самоназву. У такої спільноти з´являється менталітет, що відрізняє її від інших людських спільнот.

Політико-юридичною основою міжнародної правосуб´єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на підставі цього мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, які ще не мають власної державності та які ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН 1960 р., підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що внаслідок права на самовизначення, у відповідності до своєї вільно вираженої волі установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об´єднаних Націй 1970 р., ці положення знайшли своє широке тлумачення. У документі зазначено: «Усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов´язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ стають учасником міжнародних правовідносин, об´єктом яких є насамперед питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації чи народу, що борються за незалежність, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. Серед них виділяються такі права:

- бути учасником відносин із державами та міжнародними організаціями;

- направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їх участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

- брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;

- застосовувати у будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом та одержувати необхідну допомогу від держав і міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються за незалежність, тощо.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН А/РБ8/181 (II) «Майбутній уряд Палестини» від 29.11.1947 р.). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб´єктність свого народу, отримала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав і підтримує зв´язки з Ізраїлем, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями та іншими державами.

Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться за незалежність, набуває додаткових прав та отримує захист. Для того щоб стати визнаним суб´єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

- знати й указувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

- мати в наявності військові формування;

- мати політичний центр або організацію, визнану такою, що має тісний зв´язок із населенням країни, якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

- повинна бути визнаною певним чином міжнародним співтовариством.

Розрізняють права, якими вже володіє нація (вони випливають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (випливають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб´єкт міжнародного права припиняє своє існування й починає функціонувати на міжнародній арені як держава. Отже, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб´єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; і вона від свого імені має право застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

Необхідно підкреслити, що право на самовизначення мають лише ті народи, в яких немає своїх національних держав, наприклад палестинці або курди. При цьому не слід плутати право національних меншин захищати свою національно-культурну самобутність із правом народів на самовизначення. Відповідно до статті 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. національним меншинам не може бути відмовлено у праві користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і користуватися рідною мовою. Інакше кажучи, національні меншини мають права добиватися у межах держав, на території яких вони проживають, створення для них національно-культурної або національно-територіальної автономії, але не права на самовизначення, оскільки за чинним міжнародним правом воно їм не належить.

За законодавством деяких держав специфічними правами користуються нечисленні корінні народи (кримські татари, ескімоси, саамі, ненці, ханти, мансі тощо). Міжнародно-правовий статус корінних народів поки що остаточно не визначено. З 1982 р. діє Робоча група ООН з корінного населення, яка займається цією проблемою. Вона підготувала проєкт Декларації ООН про права корінних народів, ухваленої згодом на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2007 р. У цьому документі закріплено права і свободи, якими володіють корінні народи. Серед цих прав було закріплено і право корінних народів на самовизначення (Преамбула і ст. 3). Проте у статті 4 Декларації встановлено, що реалізація права корінних народів на самовизначення стосується автономії або самоврядування в питаннях, що належать до їх внутрішніх і місцевих справ, а також шляхів і засобів фінансування їх автономних функцій.