Міжнародне право

1. Поняття суб`єкта міжнародного права

Поняття суб´єкта міжнародного права є нерозривно пов´язаним з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятор міждержавних відносин зумовило розуміння поняття суб´єкта міжнародного публічного права, яке істотно відрізняється від поняття суб´єкта національного (внутрішньодержавного) права.

У підґрунті загальнотеоретичного визначення суб´єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права, тобто тут суб´єктами права визнаються всі носії прав та обов´язків, закріплених нормами права. У науці міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб´єктів. Ця концепція ґрунтується на тезі про те, що основною властивістю суб´єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій і незалежної реалізації своїх прав та обов´язків, у тому числі і здатність спільно з іншими суб´єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

Суб’єктами міжнародного права є учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами й обов´язками, здійснюють їх на основі міжнародного права та несуть у необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність.

За такого підходу до суб´єктів міжнародного права належать лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи - держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення.

Однак останнім часом у теорії міжнародного права виникла тенденція більш широкого розуміння поняття суб´єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов´язками. Наразі до суб´єктів міжнародного публічного права почали включати також і приватних осіб (як фізичних, так і юридичних), діяльність яких виходить за межі однієї держави. У цілому такий погляд ще не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж трапляються у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є, з одного боку, суверенна держава, а з іншого - транснаціональна корпорація.

З поняттям суб´єкта міжнародного права тісно пов´язується і поняття міжнародної правосуб´єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Міжнародна правосуб’єктність - це якісна характеристика статусу суб´єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права, брати участь у їх створенні й володіти міжнародними правами та обов´язками.

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб´єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б перебували над суб´єктами та встановлювали для них загальнообов´язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб´єкти міжнародного права, і лише вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб´єктність має деякі елементи, не властиві правосуб´єктності в національному праві.

До елементів міжнародної правосуб’єктності слід відносити такі:

- здатність бути носієм міжнародних прав та обов´язків (міжнародна правоздатність);

- здатність своїми діями набувати міжнародних прав та здійснювати міжнародні обов´язки (міжнародна дієздатність);

- здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

- здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність) властиві правосуб´єктності в цілому, а останні два - лише міжнародній правосуб´єктності. За загальним правилом, будь-який суб´єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє всіма елементами міжнародної правосуб´єктності водночас, хоча інколи вони можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час Другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їх дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в «екзилі» (від лат. «ехіїіит» - вигнання, висилка; уряд у вигнанні - уряд, що був сформований і працює за межами держави, яку представляє).

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов´язки, які є змістом міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

- загальні міжнародні права та обов´язки, властиві всім суб´єктам міжнародного права незалежно від їх виду; до таких прав та обов´язків, зокрема, належать право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов´язок поважати права інших суб´єктів тощо;

- видові міжнародні права та обов´язки, властиві суб´єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям); так, державі як суб´єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

- індивідуальні міжнародні права та обов´язки, якими наділяється конкретний суб´єкт міжнародного права; зазвичай, такі права та обов´язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій; наприклад, відповідно до статті 3 Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов´язана приймати над своєю територією спостережні польоти відповідно до положень цього Договору; зазначений обов´язок є прикладом індивідуального обов´язку держави, який вона бере на себе, приєднавшись до договору.

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виокремити такі групи суб’єктів міжнародного права.

  1. Первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права. Такими суб´єктами є держави, а за деяких умов - і нації та народи, що борються за незалежність (намагаються створити власні форми державності). Первинні суб´єкти ніким не створюються, а виникають у результаті об´єктивних історичних процесів і внаслідок самого лише свого існування («ipso facto») є носіями міжнародних прав та обов´язків. Первинні суб´єкти мають універсальну міжнародну правосуб´єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов´язки.
  2. Вторинні (похідні, несуверенні) суб’єкти міжнародного права. Такі суб´єкти створюються первинними й наділяються останніми залежно від їх намірів і бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи належать міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб´єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав та обов´язків, як правило, визначається у міжнародному договорі між засновниками таких утворень і є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб´єктів.
  3. Специфічні суб’єкти міжнародного права. Такі суб´єкти беруть участь у міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їх міжнародна правосуб´єктність - скоріше виняток, ніж правило. Крім того, вони завжди перебувають під суверенітетом якоїсь держави. До них належать міжнародні неурядові та інші громадські організації, транснаціональні корпорації та фізичні особи.

Крім названих груп суб´єктів міжнародного права, інколи виділяються напів- суверенні суб’єкти міжнародного права, до яких належать держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається у держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб´єктів належать держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а за кордоном його представляє Швейцарія. Відповідно до договору 1918 р. між Францією та Князівством Монако останнє зобов´язується здійснювати свої суверенні права у повній відповідності до політичнихи, воєнних, морських та економічних інтересів Франції. Франція також представляє за кордоном інтереси Князівства Монако відповідно до договору 1918 р. Аналогічна ситуація є і у відносинах між США та державами, які уклали угоди про вільну асоціацію із США (Республіка Маршалові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Палау тощо). Ці угоди передбачають, що держави, які стають учасниками вільної асоціації із США, повністю зберігають свій суверенітет, за винятком питань оборони, які передаються до відання США. По суті, в усіх цих випадках держава не перестає бути носієм суверенітету й не відчужує його, а лише добровільно передає частину суверенних повноважень іншій державі. Таке передання повинно здійснюватися на основі міжнародного договору і не суперечити основним принципам міжнародного права.