• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

3. Міжнародний звичай

Існуючу міжнародно-правову систему неможливо уявити без міжнародного звичаю не лише через те, що в сучасному міжнародному праві багато галузей та інститутів складаються частково або повністю зі звичаєвих норм, а й тому, що продовжують виникати нові норми звичаєвого права у тих сферах, де через різні причини є неможливим договірне врегулювання.

Немає єдиної думки щодо цілісності системи звичаєвих норм у міжнародному праві. Такий стан у доктрині міжнародного права зумовлюється різними підходами науковців до змісту юридичної природи та порядку формування міжнародно-правового звичаю.

Особливість міжнародного звичаю як джерела міжнародного права полягає в тому, що порівняно з міжнародним договором у ньому набагато складніше провести відмінність між правотворчою процедурою і нормативним результатом, тоді як міжнародний договір, що виникає у межах формальних переговорів, існує у вигляді нормативного акта, відповідно, міжнародний звичай створюється практикою держав і функціонує у вигляді норми, яка закріплює цю практику.

Формулювання міжнародного звичаю подано у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН, підтверджує визнання міжнародного звичаю одним із джерел міжнародного права. Крім цього, ця ж стаття вказує на згоду всіх членів міжнародного співтовариства щодо основних елементів, наявність яких є необхідною для констатації звичаєвих норм міжнародного права. Отже, йдеться про наявність, з одного боку, практики, а з іншого - визнання цієї практики у вигляді правової норми.

Практика держав, яка формує міжнародний звичай, складається внаслідок взаємодії домагань, які висувають держави у міжнародній сфері, та є результатом їх міжнародно-правової позиції з конкретних проблем, а також їх активної чи пасивної реакції на ці домагання з боку інших держав. Висунення таких правових домагань відбувається у формі конкретних дій, односторонніх чи багатосторонніх актів чи заяв держав. Узгодження позицій держав при цьому є значно меншим, ніж у разі договірного нормотворення.

У процесі міжнародного звичаєвого нормотворення узгодження волі держав щодо змісту правила поведінки й визнання цього правила як міжнародно-правової норми досягається в межах процедури, яку умовно можна назвати «неформальним консенсусом», який трапляється у практиці співробітництва держав. На відміну від угоди, яка зумовлює виникнення договірних норм і є наслідком узгодження волі держав, згода або погодження, які містяться у підґрунті міжнародного звичаю, є результатом не узгодження волі, а збігу думок і переконань держав. За допомогою конкретних дій, заяв чи інших актів, які використовуються у міждержавній практиці, держави свідомо та цілеспрямовано можуть впливати на процес формування загального міжнародного права.

Від міжнародного звичаю необхідно відрізняти міжнародну звичку як правило поведінки держав, що використовується ними у взаємовідносинах, стосовно якого вони не визнають обов´язкової юридичної сили. Порушення міжнародної звички варто розглядати лише як недружній акт. До міжнародних звичок відносять, наприклад, правила міжнародної ввічливості («comitas gentium»), зокрема правила дипломатичного етикету чи дипломатичного протоколу.

Оскільки для міжнародного звичаю здебільшого є характерною відносна нечіткість нормативного змісту, відповідно, застосування звичаєвих норм на практиці супроводжується низкою проблем, зокрема, визначення сфери застосування норм договору виражається через процедуру ратифікації, тоді як застосування норм звичаєвого права ґрунтується на мовчазних формах згоди держав. Усе це в кінцевому підсумку може призвести до виникнення спорів стосовно їх обов´язковості для конкретних держав.

Особливістю міжнародного звичаю є те, що порівняно з договірними нормами міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Однак це зовсім не означає, що звичаєві норми не можуть мати письмової форми. Наочним прикладом цього є Гаазькі конвенції про закони і звичаї ведення війни 1907 р., положення яких є, з одного боку, договірним правом для держав, які підписали й узяли на себе зобов´язання виконувати їх, а з іншого - звичаєвим правом для держав, що не є стороною цих конвенцій, але завдяки загальному визнанню держави дотримуються їх у своїй практиці як юридично обов´язкових.

Здебільшого міжнародний звичай сприяє створенню норм універсального характеру. Він виступає первинним джерелом регулювання у тих випадках, коли через певні обставини держави взагалі не закріплюють свої зобов´язання у зазначеній сфері відносин у договірній формі, що надає цьому джерелу міжнародного права важливу стабілізуючу та регулюючу роль. За наявності кодифікації у вигляді конвенції міжнародний звичай продовжує бути джерелом правового регулювання взаємних відносин держав, які не є її учасниками, у відносинах цих держав з учасниками конвенції.

Оскільки міжнародний звичай формується у практиці держав, то природно виникає питання щодо тривалості практики, необхідної для того, щоб з´явилася звичаєва норма. Загалом ця обставина ніколи не мала вирішального значення, хоча й надавала звичаю додаткового авторитету. А тому коли йдеться про міжнародні звичаї, то не тривалість, а розумність їх існування повинна слугувати визначальним фактором. Час, необхідний для створення міжнародного звичаю, залежить від конкретних обставин і може змінюватися.

Що ж стосується практики Міжнародного суду ООН із цього питання, то вона була досить чітко викладена в рішенні Суду у справі про континентальний шельф Північного моря у 1969 р. Зокрема, в рішенні Суду зазначалося, що «короткий період часу не є обов´язковим або сам по собі перешкодою для утворення нової норми міжнародного звичаєвого права».

У сучасних умовах розвитку міжнародних відносин склався дещо спрощений порядок створення звичаєвих норм. Він є простішим порівняно з порядком укладення договорів. Значно спрощується процедура вираження згоди зі звичаєвою нормою, де вирішальну роль відіграє мовчазна згода та відсутність протесту.

Необхідно зазначити, що процедура створення звичаєвих норм загального міжнародного права йде шляхом спрощення, тоді як сама процедура вираження незгоди ускладнюється. Так, якщо окрема держава не згодна зі звичаєвою нормою, яку приймає більшість, то вона повинна наполегливо та послідовно висловлювати свій протест.

Необхідно також наголосити на тому, що звичаєва норма не є обов´язковою для суб´єкта, який її визнав, щодо дій чи фактів, які стались до набуття нею чинності, або стосовно будь-якої ситуації, що перестала існувати до цього часу.

Припинення звичаєвої норми загального міжнародного права може відбуватися зі згоди міжнародного співтовариства загалом, при цьому застереження до звичаєвої норми міжнародного права не допускаються.

Отже, деякі особливості міжнародного звичаю, такі, як здатність заповнювати прогалини у договірному праві, пов´язувати більшість держав міжнародного співтовариства, здатність до змін у міру потреб суспільства та практики держав, дозволяє зробити висновок про те, що міжнародний звичай ніколи не зможе повністю бути замінений міжнародним договором.

Велике значення міжнародного звичаю полягає в тому, що головною формою існування основних принципів сучасного міжнародного права є саме звичай. Очевидно, недоречним було б ставити питання про абсолютний примат міжнародного договору або міжнародного звичаю, адже як і міжнародний договір, так і міжнародний звичай є лише різними формами однієї суті, угодою суб´єктів міжнародного права. Вони не суперечать один одному, а перебувають у взаємодії.