• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

1. Поняття джерел міжнародного права

Термін «джерела права» узвичаєно вживати у двох значеннях - матеріальному і формальному. Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права найбільше цікавлять правознавців - це ті форми, в яких знаходять своє вираження норми права. Лише формальні джерела права є юридичною категорією і є предметом вивчення юридичних наук, у тому числі й міжнародного права.

Отже, під терміном «джерела міжнародного права» слід розуміти форми зовнішнього вираження міжнародно-правової норми.

Джерела міжнародного права відрізняються від джерел національного права за такими параметрами:

- по-перше, норми міжнародного права встановлюються його суб´єктами шляхом укладення міжнародних угод між ними, що виражають їх узгоджену спільну волю, саме тому такі міжнародні угоди і є джерелами міжнародно-правових норм; це свідчить про те, що правотворчість у міжнародному праві здійснюється «по горизонталі», тобто між рівноправними суб´єктами, тоді як у національному праві існує «вертикальний» порядок правотворчості - зверху вниз.

- по-друге, суб´єктивному праву суб´єктів, передбачених нормами міжнародного права, завжди протистоять юридичні зобов´язання інших суб´єктів міжнародного права, тоді як у національному праві така ситуація зустрічається не дуже часто.

У зв´язку з цим про джерела міжнародного права цілком закономірно говорити або як про джерела суб´єктивних прав, або як про джерела юридичних зобов´язань суб´єктів міжнародних правовідносин. Здебільшого варто говорити про зобов´язання, оскільки зобов´язаний суб´єкт не може їх не дотримуватися, не зазнавши несприятливих юридичних наслідків у вигляді міжнародно-правових санкцій. Суб´єктивним же правом уповноважений суб´єкт може розпоряджатися на свій розсуд, крім випадків наявності імперативної норми.

Г оловна проблема джерел міжнародного права полягає в нечіткості їх переліку. Міжнародно-правові акти не містять вичерпного переліку джерел. Орієнтовний перелік джерел, який багатьма науковцями сприймається як список джерел міжнародного права, міститься у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН, яка передбачає, що «Суд, який зобов´язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, визнані державами, що спорять;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) із застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».

Під загальними міжнародними конвенціями розуміються договори, в яких беруть чи можуть брати участь усі держави і які містять норми, обов´язкові для всього міжнародного співтовариства, тобто норми загального міжнародного права. До спеціальних належать договори з обмеженою кількістю учасників, для яких є обов´язковими положення цих договорів.

Міжнародним звичаєм може стати таке правило поведінки суб´єктів міжнародного права, яке утворилося в результаті повторюваних однорідних дій і визнається як правова норма.

Повторення дій передбачає тривалість їх учинення. Міжнародне право не встановлює, який саме часовий відрізок необхідно мати на увазі для формування звичаю.

Рішення міжнародних організацій, незважаючи на те, що вони не згадуються у статті 38 Статуту, можуть стати відправним моментом для утворення звичаю, у разі, якщо вони висловлюють узгоджені позиції держав, - в теорії узгоджена позиція держав з приводу конкретної проблеми називається «state practice» (державна практика).

Із виникненням правила поведінки процес утворення звичаю не закінчується. Лише визнання державами як правова норма («opinio juris») перетворює те чи інше правило поведінки держав на міжнародний звичай.

Кваліфікація правила поведінки як міжнародного звичаю є складним процесом. На відміну від договірних норм, звичай не оформлюється єдиним актом у письмовому вигляді, тому для встановлення існування міжнародного звичаю використовуються допоміжні засоби, які також перераховано у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН (судові рішення і доктрини найбільш визнаних фахівців у галузі міжнародного права різних країн), а також у теорії як додаткові джерела виділяють рішення міжнародних організацій та односторонні акти й дії держав.

До судових рішень, які є допоміжним засобом, належать рішення Міжнародного суду ООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів. Передаючи спір до Міжнародного суду ООН або в інші міжнародні судові органи, держави нерідко просять їх установити наявність звичаєвої норми, обов´язкової для сторін спору.

Міжнародний суд ООН у своїй практиці не обмежувався констатацією існування звичаїв, він давав їм більш-менш чіткі формулювання. У деяких випадках судові рішення можуть покласти початок формуванню звичаєвої норми міжнародного права.

У XIX столітті праці видатних учених у галузі міжнародного права часто розглядалися як джерела міжнародного публічного права. Сьогодні також не можна виключати значення доктрини міжнародного права, яка в деяких випадках сприяє з´ясуванню окремих міжнародно-правових положень, а також міжнародно- правових позицій держав, проте слід пам´ятати про те, що навіть праця найвидатнішого вченого не може бути визнана Міжнародним судом ООН обов´язковим джерелом.

Допоміжним засобом для визначення існування міжнародного звичаю, як уже було зазначено, є односторонні дії й акти держав. Вони можуть виступати доказом визнання того чи іншого правила поведінки міжнародним звичаєм. До таких односторонніх дій та актів належать внутрішні законодавчі й інші нормативні акти. Міжнародні судові органи для підтвердження існування звичаєвої норми нерідко вдаються до посилань на національне законодавство. Офіційні заяви глав держав, урядів та інших представників, у тому числі в міжнародних органах, а також делегацій на міжнародних конференціях теж можуть слугувати доказом існування звичаєвої норми, так само як і спільні заяви держав (наприклад, комюніке за підсумками переговорів).

Що мається на увазі у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН під «загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями», досі незрозуміло. У теорії міжнародного права однозначної відповіді на це питання немає, однак більшість учених-міжнародників схиляється до того, що це «юридичні постулати», відомі з часів імператора Юстиніана, наприклад: «подальша норма скасовує попередню», «спеціальна норма скасовує загальну», «норма з більшою юридичною силою скасовує норму з меншою силою», «рівний над рівним влади не має» тощо.

Інші науковці загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями, вважають не основні принципи міжнародного права, а принципи права взагалі. Зазначені положення є принципами побудови міжнародного права, основними ідеями, на яких ґрунтується функціонування як міжнародно-правової системи, так і правових систем окремих держав.

Також деякі науковці звертають увагу на формулювання «цивілізовані нації» і називають її некоректною, оскільки в судовій практиці не існує чітких критеріїв цивілізованості.

Доктрини найбільш кваліфікованих фахівців у галузі права можуть служити лише допоміжними засобами для визначення точного змісту позицій суб´єктів міжнародного права під час застосування і тлумачення міжнародно-правових норм.

Держави та інші суб´єкти міжнародного права, погоджуючи свою волю щодо міжнародного правила поведінки, ухвалюють рішення і про форму вираження цього правила, тобто про джерело, в якому буде закріплена норма. При цьому держави є вільними у виборі форми закріплення міжнародно-правової норми.

У практиці міжнародного спілкування вироблено чотири форми джерел міжнародного права: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, акти міжнародних конференцій і нарад та резолюції міжнародних організацій. Два останніх джерела деякі науковці називають міжнародним «м´яким правом», якому властива відсутність юридичної обов´язковості.

Статут Міжнародного суду ООН у статті 38 не згадує про резолюції (рішення) міжнародних організацій в списку джерел міжнародного права. Однак варто звернути увагу на те, що Статут не є загальноправовим документом: він має функціональний характер, закріплює створення міждержавного інституту - Міжнародного суду ООН і встановлює правила, обов´язкові лише для цього інституту.

Згідно з установчими документами (статутами) більшості міжурядових організацій останні мають право укладати міжнародні договори, а також регламентувати міжнародні відносини за допомогою своїх резолюцій.