• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

9. Принцип поваги до прав людини й основних свобод

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги до прав людини й основних свобод вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.

Ставлення держави до свого населення стає об´єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов´язання дотримуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв´язку внутрішнього та міжнародного життя держав.

Формування принципу поваги до прав людини й основних свобод безпосередньо пов´язується з Лігою Націй та ООН, діяльність яких заклала підвалини для подальшого формування міжнародно-правової та інституційної основи в цій сфері.

Колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, коли найбрутальнішим чином зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту ООН народи Об´єднаних Націй висловили свою рішучість «знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй...» Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії.» (п. 3 ст. 1 Статуту ООН).

Формально принцип поваги до прав людини й основних свобод не закріплено у статті 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також із ст. ст. 55 і 56 Статуту. У статті 55 Статуту ООН проголошується, що «з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями... Організація Об´єднаних Націй сприяє загальному поважанню і дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії». У статті 56 Статуту ООН міститься зобов´язання держав-членів здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об´єднаних Націй для досягнення мети, зазначеної в статті 55.

У розвиток положень Статуту ООН щодо захисту прав людини й основних свобод міжнародне співтовариство розробило й ухвалило Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Додаткових протоколів до них. Проте гостре протистояння періоду «холодної війни» значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у галузі захисту прав людини й основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років ХХ століття сприяло тому, що у статті VII Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. був закріплений як самостійний принцип поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії та переконань. У ній, зокрема, проголошується: «Держави-учасниці . заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне забезпечення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які випливають із гідності, властивої людській особі, і є важливими для її вільного і повного розвитку». До цього можна додати, що вони є також важливими для мирного й гармонійного розвитку міжнародних відносин.

На розвиток Хартії про права людини було ухвалено низку міжнародно-правових актів у галузі захисту прав людини, серед яких слід звернути увагу на такі: Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 р., Конвенція про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р., Конвенція щодо дискримінації в галузі праці та занять 1958 р., Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, 1989 р. тощо.

Для захисту прав людини велике значення мають також регіональні міжнародно-правові акти, ухвалені регіональними міжнародними організаціями (Рада Європи, Європейський Союз, Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Організація американських держав, Африканський Союз), в яких закріплюється принцип поваги до прав людини й основних свобод, докладається чимало зусиль для його ефективної реалізації.

Особливим регіональним міжнародним договором, що встановлює унікальний механізм захисту прав людини на європейському континенті, є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, ухвалена Радою Європи в 1950 р. Унікальність її полягає в діяльності Європейського суду з прав людини, покликаного максимально гарантувати права і свободи людини, передбачені цією Конвенцією.

Визначальною ознакою сучасного етапу розвитку принципу поваги до прав людини й основних свобод є заохочення індивідів та їх об´єднань до активної участі в розвитку концепції прав людини й основних свобод, а також у їх захисті з використанням засобів національного і міжнародного права. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1989 р. було закріплено, що держави-учасниці ОБСЄ «поважатимуть право своїх громадян, самостійно або спільно з іншими, здійснювати активний внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод».

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов´язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в межах міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання у внутрішні справи. У Документі Московської наради Конференції з людського виміру Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1991 р. підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод становить одну з основ міжнародного правопорядку». Відповідні зобов´язання становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до виключно внутрішніх справ відповідної держави.

Аналіз вищезгаданих міжнародно-правових актів дозволяє виділити такі основні зобов’язання суб’єктів міжнародного права:

- визнання гідності, властивої всім членам людського суспільства, а також їх рівних і невід´ємних прав є основою свободи, справедливості і всеосяжного миру;

- кожна держава зобов´язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальному поважанню і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

- права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і диктатури;

- держава зобов´язана шанувати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її юрисдикції, права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якого розрізнення щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження тощо;

- держава зобов´язана вживати законодавчих та інших заходів, необхідних для забезпечення загальновизнаних прав людини;

- держава зобов´язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушено, ефективні засоби правового захисту;

- держава зобов´язана забезпечити право людини знати свої права й діяти відповідно до них.