Міжнародне право
6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів, покликаний забезпечити мирне співіснування держав, належить до норм, що лежать у підґрунті існування та стабільного функціонування міжнародного співтовариства.
Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів супроводжувалася серією міжнародних договорів та угод, які, у міру обмежування права вдаватися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов´язок держав використовувати такі засоби.
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів знайшов своє закріплення в багатьох міжнародно-правових актах, таких як Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1899 і 1907 р., Конвенція про обмеження застосування сили у разі стягнення договірних боргових зобов´язань 1907 р., Статут Ліги Націй 1919 р., Женевський Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів 1924 р.; Паризький договір про відмову від війни як засобу національної політики 1928 р., Загальний акт Асамблеї Ліги Націй про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р., Генеральна конвенція про міжамериканську процедуру примирення 1929 р., Міжамериканський воєнний договір про ненапад і процедуру примирення 1933 р. тощо.
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплено на універсальному рівні в Статуті ООН (п. 3, ст. 2): «всі члени Організації Об´єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами в такий спосіб, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість».
Тлумачення принципу мирного вирішення міжнародних спорів міститься в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р., Декларації про запобігання та усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі 1988 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 р. тощо.
Із принципу мирного вирішення міжнародних спорів випливає, що кожній державі ставиться в обов´язок вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в спорі не мають права відмовитися від мирного врегулювання і не можуть вивести з-під дії цього принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, які стосуються справ, що належать, по суті, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання у внутрішні справи).
Держави, між якими виникли спори, не мають права залишати свій міжнародний спір невирішеним. Це означає вимогу якнайшвидше його вирішити та необхідність продовження пошуку шляхів врегулювання, якщо взаємно узгоджений сторонами спосіб врегулювання не дав позитивних результатів.
Держави мають право вільного вибору за спільною згодою конкретних засобів мирного врегулювання спорів і конфліктів, що виникає з принципів суверенної рівності держав і невтручання в їхні внутрішні і зовнішні справи.
Різні джерела міжнародного права вирішують проблему вибору мирних засобів вирішення міжнародних спорів по-своєму. Так, Конвенція ООН з морського права 1982 р. передбачає чотири обов´язкові процедури врегулювання спорів, кожну з яких держава-учасник може вибрати шляхом письмової заяви під час підписання або ратифікації Конвенції: Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний суд ООН, арбітраж, утворений згідно з додатком VII до Конвенції, та спеціальний арбітраж, сформований згідно з додатком VIII до Конвенції.
Стаття IX Договору про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включно з Місяцем та іншими небесними тілами, 1967 р. передбачає проведення міжнародних консультацій у разі, якщо будь-яка держава- учасник договору має підстави вважати, що діяльність або експеримент однієї держави можуть створити потенційно шкідливі перешкоди космічній діяльності інших держав.
Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об´єктами, 1972 р. передбачає процедуру врегулювання спорів з питань компенсації збитків: якщо переговори сторін у спорі не призводять до вирішення спору протягом одного року, на прохання будь-якої зі сторін спір передається в Комісію по розгляду претензій, якій притаманні ознаки погоджувального, слідчого та арбітражного органу (ст. XIV).
Держави-члени ООН відповідно до Статуту взяли на себе зобов´язання «проводити мирними засобами, згідно з принципами справедливості і міжнародного права, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру» (п. 1 ст. 1).
Згідно зі статтею 33 Статуту ООН держави, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед прагнути вирішити спір шляхом «переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або іншими мирними засобами за своїм вибором».
Ураховуючи зазначене положення, доцільно більш детально розглянути кожний із засобів мирного врегулювання міжнародних спорів, включно з не згаданими в Статуті ООН добрими послугами.
Переговори є найбільш доступним та ефективним засобом мирного вирішення міжнародних спорів. Вони відіграють провідну роль серед інших мирних засобів. Конкретні цілі, склад учасників та інші процедурні питання узгоджуються самими сторонами, що спорять. У відповідності до основних принципів і норм сучасного міжнародного права переговори повинні вестися на рівноправній основі, що виключає порушення суверенної волі зацікавлених сторін.
Консультації сторін почали широко застосовуватися після Другої світової війни. Процедура обов´язкових консультацій на основі добровільної згоди сторін дозволяє використовувати подвійну функцію консультацій: як самостійного засобу вирішення спорів і для запобігання та профілактики можливих спорів і конфліктів, а також залежно від обставин як засіб досягнення сторонами спору домовленості про застосування інших засобів урегулювання. У науковій літературі консультації часто називають різновидом переговорів.
Обстеження - такий засіб мирного врегулювання, до якого вдаються у тих випадках, коли сторони спору розходяться в оцінці фактичних обставин, що призвели до спору. Для здійснення процедури обстеження сторони створюють на паритетних засадах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої держави або міжнародної організації. Слідча комісія повинна формуватися на підставі спеціальної угоди між сторонами. В угоді визначаються факти, що підлягають розслідуванню, порядок і термін утворення комісії, обсяг повноважень її членів, місце перебування комісії тощо. Результати роботи комісії фіксуються в доповіді, яка має обмежуватися лише встановленням фактів. За сторонами зберігається повна свобода використання висновків слідчої комісії на свій розсуд.
Посередництво передбачає безпосередню участь третьої сторони в мирному вирішенні спору. Беручи участь у переговорах, посередник покликаний усіляко сприяти виробленню прийнятного для сторін спору механізму вирішення спору. Він має право пропонувати свої варіанти такого вирішення, хоча пропозиції посередника не мають для сторін спору обов´язкового характеру.
Примирення (погоджувальна процедура) - це не лише з´ясування фактичних обставин, а й вироблення конкретних рекомендацій для сторін спору. У разі застосування погоджувальної процедури, як і у випадку з обстеженням, утворюють на паритетних засадах міжнародну погоджувальну комісію, яка і виробляє свої рекомендації, причому висновки цієї комісії мають факультативний характер, тобто не є юридично обов´язковими для сторін, що беруть участь у спорі.
Міжнародний арбітраж - це добровільно виражена згода сторін спору передати свій спір на розгляд міжнародних арбітражних органів. Обов´язковість визнання та виконання рішення є головним, що відрізняє арбітражну процедуру від зазначених вище засобів мирного врегулювання спорів. Існують два види арбітражних органів - постійний арбітраж та арбітраж «ad hoc».
Судовий розгляд - це добровільно виражена згода сторін спору передати свій спір на розгляд міжнародного судового органу. До основних міжнародних судових органів належать Міжнародний суд ООН і Суд ЄС.
Добрі послуги - засіб вирішення міжнародного спору, здійснюваного третьою стороною, що не є стороною спору. Ці дії можуть бути спрямовані на встановлення контактів між сторонами спору. Добрі послуги можуть надаватися як у відповідь на відповідне прохання однієї або обох сторін спору, так і за ініціативою самої третьої сторони. Вони нерідко переростають у посередництво.
Відповідно до Статуту ООН Організація може застосовувати відповідну процедуру для врегулювання міжнародних спорів. Рада Безпеки ООН у разі виникнення спору або ситуації уповноважена «рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання», зважаючи на процедуру, яка вже була прийнята сторонами. Спори правового характеру повинні, за загальним правилом, передаватися сторонами в Міжнародний суд ООН (ст. 36 Статуту ООН).
Для запобігання погіршенню ситуації у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії Рада Безпеки ООН може «вимагати від зацікавлених сторін виконання тих тимчасових заходів, які вона вважає необхідними або бажаними» (ст. 40 Статуту ООН). Ці тимчасові заходи (створення повністю або частково нейтральних зон, заморожування домагань сторін, відведення військ, проведення тимчасових демаркаційних ліній) не повинні завдавати шкоди правам, домаганням або становищу зацікавлених сторін.
Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирне вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій, що не виключає передання таких спорів Раді Безпеки ООН, якщо докладні зусилля не призвели до успіху. Рада Безпеки ООН може застосовувати примусові дії з використанням регіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про вдосконалення співробітництва між ООН і регіональними угодами або органами в галузі підтримання міжнародного миру та безпеки, яка закликала Раду Безпеки
ООН до співробітництва з регіональними органами й організаціями в справі мирного вирішення міжнародних спорів.
Зокрема, мирне вирішення спорів у межах Ліги арабських держав (ЛАД) передбачається статтею V Статуту Організації, ухваленого 22 березня 1945 р. У разі виникнення спору між державами-членами ЛАД, якщо цей спір не порушує незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав, і якщо сторони спору звернуться до Ради Ліги для його вирішення, рішення Ради буде остаточним та обов´язковим для сторін.
Механізм мирного вирішення спорів передбачено Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 02.09.1947 р. Статтею 7 Договору встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору його учасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають у конфлікті, відновити первинний стан і вжити додаткових заходів «для відновлення або збереження міжамериканського миру та безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами». Ухвалений 30 квітня 1948 р. Статут Організації американських держав (ОАД) присвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний розділ IV. У статті 21 передбачено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.
Аналіз принципу мирного вирішення міжнародних спорів свідчить про закріплення обов´язку держав докладати зусиль для того, щоб у стислий термін прийти до справедливого вирішення спору, що ґрунтується на міжнародному праві, продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи мирного врегулювання спору у тих випадках, коли спір не вдається вирішити; утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище такою мірою, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки, і тим самим зробить мирне врегулювання спору більш важким.
Виходячи зі змісту принципу мирного вирішення міжнародних спорів, можемо визначити такі зобов’язання суб’єктів міжнародного права:
- вирішувати всі свої спори та розбіжності виключно мирними засобами;
- урегульовувати спори в найкоротший строк;
- не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;
- використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби або інші засоби на власний вибір;
- утримуватися від ультимативності;
- утримуватися від будь-яких дій, які можуть загострити спір;
- ураховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;
- виконувати ухвалене в узгодженому порядку рішення.