• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав становить основу сучасних міжнародних відносин, що означає повагу до суверенітету держав і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах. Із цього випливає обов´язок кожної держави поважати право іншої держави здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з боку інших держав і на основі цього самостійно реалізовувати свої права й обов´язки як суб´єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Принцип суверенної рівності проголошено у пункті 1 ст. 2 Статуту ООН «Організацію засновано на принципі суверенної рівності всіх її членів».

У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., визначен такі елементи поняття суверенної рівності:

а) держави є юридично рівними;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов´язана поважати правосуб´єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держав є недоторканими;

ґ) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

д) кожна держава зобов´язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов´язання та існувати в мирі з іншими державами.

Положення про принцип суверенної рівності держав містяться також у Декларації принципів Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав- учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1989 р., Паризькій хартії для нової Європи 1990 р., установчих актах регіональних організацій та в інших міжнародних документах.

Принцип суверенної рівності держав складається з двох елементів - суверенітету й рівноправності, між якими існує нерозривний зв´язок. Суверенітет може бути реальним лише в умовах рівноправності. Взаємна повага до суверенітету - необхідна умова рівноправності.

Суверенітет зазвичай розуміється як повновладдя держави всередині країни і незалежність зовні. Точність цього розуміння є відносною. Повновладдя держави всередині країни обмежено правами народу та людини. Загальна декларація прав людини 1948 р. підтвердила загальний принцип конституційного і міжнародного права: «Воля народу повинна бути основою влади уряду» (ст. 21). Конституція України передбачає, що «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5).

Народу належить право визначати економічну, соціальну та політичну систему держави. Міжнародне право зобов´язує державу поважати право народу розпоряджатися своєю долею. Народ вирішує питання про державну форму свого існування аж до ліквідації цієї держави, наприклад шляхом приєднання до іншої держави тощо.

Зовнішня незалежність також є відносною. Суверенна влада держави обмежується аналогічною владою інших держав. Уже через це стає очевидною неспроможність концепції абсолютного, тобто необмеженого суверенітету. Одна з головних функцій міжнародного права - розмежування сфер дії суверенної влади держав. Крім того, суверенітет здійснюється в рамках міжнародного права.

Так само як свобода особи може бути забезпечена лише в межах права, так і суверенітет може бути реальним для всіх держав лише в умовах міжнародного правопорядку. Зміцнення цього правопорядку призводить до підвищення реальності прав держав, особливо середніх і малих, які в минулому були жертвами сваволі великих держав.

Рівність як другий елемент розглянутого принципу стосується рівності суверенних прав держав. При цьому права держав можуть істотно відрізнятися.

Одна держава бере участь у багатьох договорах, інша - в обмеженій кількості. Міжнародне право - право рівних («jus inter pares»).

Не слід разом із тим спрощувати проблеми рівності. Ніхто не стане заперечувати фактичну нерівність держав, але це лише підкреслює значення їх юридичної рівності. Нерівними є і люди за своїми можливостями, але це не викликає сумнівів щодо їх рівності перед законом.

Рівність правового статусу держав означає, що всі норми міжнародного права застосовуються до них однаково. Держави мають рівну здатність створювати і брати для себе права та зобов´язання. На думку Міжнародного Суду ООН, рівність означає також рівну свободу в усіх справах, що регулюються міжнародним правом. Усі країни мають рівне право брати участь у вирішенні міжнародних проблем, у яких вони правомірно зацікавлені.

Незважаючи на визнання юридичної рівності держав у міжнародно- правових актах, об´єктивно зберігається їх фактична нерівність у порядку роботи деяких міжнародних органів та організацій. Наприклад, права постійних членів Ради Безпеки ООН відрізняються від прав непостійних членів цього головного органу Організації Об´єднаних Націй. Зроблено це з метою забезпечення ефективної роботи Ради Безпеки ООН. Фактична нерівність держав також виявляється в діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) та інших міжнародних організацій. Виявляється це в системі зваженого, тобто нерівного голосування під час ухвалення рішень.

Сьогодні дедалі частіше в науковій літературі обговорюється необхідність договірного передання суверенними державами частини своїх повноважень міжнародним органам та організаціям із метою ефективного і швидкого вирішення регіональних та глобальних проблем. При цьому деякі юристи-міжнародники вважають, що таке делегування своїх прав державами на користь міжнародних інституцій означає обмеження суверенітету держав. Насправді, передаючи частину своєї компетенції міжнародним організаціям, держави не обмежують свого суверенітету, а навпаки, реалізують своє суверенне право добровільно укладати угоди з іншими суб´єктами міжнародного права. Крім того, за державою зберігається право розірвати таку угоду на підставі міжнародно-правових норм. Проте зростання кількості міжнародних угод, за якими держави делегують частину своїх прав міжнародним органам та організаціям, не означає обмеження їх суверенітету, а свідчить про те, що сучасний світ стає все більш взаємопов´язаним і вимагає колективних зусиль у вирішенні складного комплексу проблем.

Виходячи зі змісту принципу суверенної рівності держав, можемо визначити такі права держав:

- право кожної держави на юридичну рівність;

- право на територіальну цілісність;

- право на свободу й політичну незалежність;

- право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

- право встановлювати свої закони й адміністративні правила;

- право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у відповідності до міжнародного права;

- право змінювати свої кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю;

- право бути учасником міжнародних організацій;

- право бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод;

- право на нейтралітет.

Розглядуваний принцип накладає на держави також і певні обов’язки, а саме:

- поважати правосуб´єктність інших держав;

- виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов´язання;

- існувати в мирі з іншими державами;

- не нав´язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Отже, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує:

- оптимальне співвідношення прав та обов´язків держав;

- статус держав як суб´єктів міжнародного права;

- засади правомірного ухвалення рішень;

- основні начала правового регулювання міждержавних відносин.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, рівність держав за міжнародним правом більше стосується рівності під час застосування права, а не під час його створення.