• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне право

5. Співвідношення міжнародного та національного права

Нині наукою вироблено дві основні теорії співвідношення міжнародного та національного права - моністичну та дуалістичну.

Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право - це два елементи однієї цілісної системи. У межах монізму залежно від місця норм у ієрархії узвичаєно виділяти дві течії - монізм із приматом національного права і монізм із приматом міжнародного права.

Виникнення моністичної теорії з приматом національного права, як правило, пов´язують з іменем Г. Гегеля, який у своїх працях стверджував, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, яке підпорядковується державі й не може нею керувати. Прихильники цієї течії А. Цорн, І. Мозер Ф. Ларсон та А. Шміт розглядали міжнародне право як зовнішнє відносно держави, а суверенітет - як найвищу міжнародно-правову цінність.

Сьогодні така концепція практично не має прихильників, проте її досить активно використовували тоталітарні держави для обґрунтування вищості своїх правових систем, що загалом призвело до узаконення в таких державах масових порушень прав людини.

Моністична теорія з приматом міжнародного права була найкраще обґрунтована в працях послідовників віденської школи. Одним із найбільш відомих представників цієї течії є Г. Кельзен, який стверджував, що всі існуючі норми права утворюють єдину систему. При цьому міжнародне право є вищим відносно кожної з національних правових систем і, за суттю, єдиним чинником, який обмежує діяльність держав. Інший представник цієї школи, Г. Лаутерпах, із цього приводу зазначав, що міжнародне право є необхідним для існування держав і їх національних правових систем.

Іноді в межах цієї течії виділяють ще поміркований монізм із приматом міжнародного права. Зокрема, його підтримував А. Фердрос, який вважав, що для національного суду домінує принцип, відповідно до якого національне право має перевагу над міжнародним, тоді як для міжнародного суду все навпаки. Проте перевага національного права над міжнародним має тимчасовий, епізодичний характер, оскільки держава, яка уклала міжнародний договір, зобов´язана привести відповідно до нього норми національного законодавства, що в підсумку обумовлює підпорядкованість національного права міжнародному.

Сьогодні така концепція має досить незначну кількість прихильників. Г оловним її недоліком є те, що тепер держави на практиці нерідко прагнуть довести перевагу національного права. Крім того, порівняння норм міжнародного та національного права дозволяє знайти як у першій, так і в другій системі права норми, які не є пов´язаними між собою і жодним чином не взаємодіють.

Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, які розвиваються паралельно. Загальні положення цієї теорії були викладені Г. Тріпелем у праці «Право міжнародне і внутрішньодержавне», опублікованій у 1899 р. Серед інших прихильників цієї теорії варто назвати Д. Анцілотті, а також більшість представників радянської школи, зокрема таких, як Г. Тункін, А. Гавердовський, Д. Левін, І. Лукашук та багато інших. Вони стверджували, що міжнародне та внутрішньодержавне право покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право - міжнародні, а національне право - відносини між фізичними та юридичними особами. При цьому у другому випадку всі суб´єкти перебувають під юрисдикцією держави. Взаємна відокремленість міжнародних і внутрішньодержавних відносин передбачає і взаємну відокремленість відповідних правових систем, однак вона не має абсолютного характеру. Іноді зазначені системи взаємодіють - норми міжнародного права чинять певний вплив на національну правотворчу та правозастосовну діяльність. Можливим є і зворотній вплив. Попри це, кожна із зазначених систем володіє верховенством у своїй галузі.

Дуалістична теорія є ближчою до реальності, незважаючи на наявність у ній низки спірних моментів. Одними з таких моментів є тези про те, що норми двох правових систем не можуть мати суперечності між собою, та про те, що такі системи є абсолютно незалежними. Але нині починає домінувати думка, що міжнародне право є чужим для національного, однак його норми в окремих випадках можна застосовувати в національних правових системах, однак у такому разі вони діють лише з дозволу норм національного права.

Загалом варто зауважити, що кожна держава у своєму законодавстві визначає власну систему співвідношення через установлення в конституції норм, що передбачають особливості застосування норм міжнародного права в національному правопорядку.

У законодавстві України питання щодо співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права вирішено положенням статті 9 Конституції України таким чином: «чинні міжнародні договори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Закон України «Про міжнародні договори України» від 2004 р. у статті 19 підтверджує положення ст. 9 Конституції України і вказує на те, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства», уточнюючи, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачаються у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19).