Міжнародне право
1. Поняття та зміст міжнародного права
Термін «міжнародне право» вперше в науковий обіг був уведений англійським філософом і правознавцем Дж. Бентамом у 1780 році. Майже через півстоліття цей термін замінив застарілі терміни «lavo of nations» (англ.), або «droid de gens» (франц.), яка бере свій початок у концепції «jus gentium» (лат. - «право народів») із римського права. Якщо раніше й існувала певна суперечність між термінами «міжнародне право» та «право народів», то тепер це питання не викликає жодних дискусій. Більшість науковців у своїх публікаціях застосовує саме термін «міжнародне право». Поняття «міжнародне право» є широко визнаним у правовій, дипломатичній і зовнішньополітичній практиці держав. Разом із тим залежно від різних чинників у різні часи для позначення цього феномену були запропоновані та застосовувалися десятки інших термінів, зокрема «jus inter gentes» («право між націями»), «міждержавне право», «наднаціональне (транснаціональне) право», «світове право» тощо. Утім, за винятком терміна «право народів», який застосовують у німецькій, норвезькій, ісландській, фламандській та деяких інших мовах, переважно вживається саме термін «міжнародне право» (італ. - «diritto internazionale», франц. - «droit international», англ. - «іПета^опаі law», іспан. - «derecho internacional», румун. - «drept international», португал. - «direto international», угор. - «nemzetkozijog», рос. - «международное право», укр. - «міжнародне право» тощо).
Міжнародне право має особливі юридичну природу та соціальну сутність порівняно з національним. Необхідно зазначити, що інколи в науковій літературі небезпідставно звучать критичні висловлювання щодо відсутності примусу у випадках порушення норм міжнародного права. Із цього приводу деякі науковці ставлять питання: «Чи є міжнародне право саме “правом” з огляду на проблему ефективності застосування його норм?» (Р. Дженнінгс, К. Земанек, Е. Штайн, Д. Дельбрук).
Звичайно міжнародне право є правом. Роль економічних, політичних і військових чинників звужує можливість міжнародно-правового регулювання відносин між державами, однак ніщо так чітко не захищає їхні інтереси, як право. Тому під час вирішення особливо важливих і складних спорів держави за допомогою міжнародного права звертаються до арбітражних та судових органів.
Міжнародне право як система права ґрунтується на принципах взаємності та консенсусу. Ця система орієнтується на зовнішні відносини держав і діє не так, як внутрішньодержавні правові системи.
Сфера застосування норм міжнародного права є дуже широкою. Воно охоплює надзвичайно важливі та складні питання які регулюються такими його галузями, як право міжнародних договорів, право зовнішніх зносин, право міжнародних організацій, міжнародне морське право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне гуманітарне право, міжнародне кримінальне право, міжнародне право прав людини тощо.
Міжнародне право як правова система перебуває у певному зв´язку із системами внутрішньодержавного права. Цей зв´язок повинен бути взаємоузгодженим і спрямованим на забезпечення виконання положень міжнародного права за допомогою національного права. Відсутність такої узгодженості може призвести до порушення державою своїх міжнародних зобов´язань і неможливості реалізувати свої міжнародні права. Міжнародне право, закріплюючи свободу вибору держави щодо регулювання тих чи інших питань внутрішнього життя, водночас установлює певні межі цієї свободи в умовах зростаючої взаємозалежності. У практиці переважної більшості держав міжнародне право має перевагу перед національним правом на всій території держави.
Міждержавна основа міжнародного права зумовлює його юридичну природу, що випливає з необхідності регулювати взаємовідносини між носіями суверенної влади, які за загальною домовленістю створюють, а в подальшому виконують сформульовані у відповідних нормах правила належної поведінки. У разі порушення або неналежного виконання зазначені суб´єкти, які створювали ці норми, звертаються до міжнародних органів (до Ради Безпеки ООН, Міжнародного суду ООН) для забезпечення дотримання цих норм. Отже, розглядаючи суть сучасного міжнародного права, його можна охарактеризувати як модулятор згоди держав щодо їх юридично значущої правомірної поведінки. Юридична сила таких норм ґрунтується на згоді держав і, як правило, виявляється у формі міжнародного договору або звичаю та відображає факт існування світового співтовариства держав.
За формою правового регулювання міжнародне право поширюється не лише на держави, а й на інші суб´єкти, починаючи від міжнародних організацій і закінчуючи фізичними особами.
Об´єктом міжнародного права як регулюючої системи є міждержавні відносини, в яких ці держави виступають суб´єктами публічної влади. Отже, міжнародне право регулює не будь-які міждержавні відносини міжнародного характеру, а лише ті, які є міжвладними відносинами держав. Однак суб´єктами сучасного міжнародного права є і міжнародні організації, які також є учасниками різноманітних міжвладних відносин.
Завдяки цьому визначення об’єкта сучасного міжнародного права можна сформулювати як «міжнародні відносини, що склалися між державами, державами та міжнародними організаціями, а також між останніми з приводу реалізації державами своїх суверенних владних прав». Таке визначення об´єкта міжнародного права дає можливість виокремити межі дії міжнародного та внутрішньодержавного права.
Значна кількість науковців намагалася дати об´єктивне, найбільш повне й усебічне визначення міжнародного права як особливої системи права. У таких публікаціях віддзеркалюються особисті переконання, а також практичний досвід тих, хто пропонує ту чи іншу наукову концепцію. У кожному із запропонованих у літературі визначень є сильні та слабкі сторони, які дають підстави для певних критичних висловлювань. Наявна наукова полеміка жодним чином не впливає на саму природу зазначеної системи права, яка існує об´єктивно, незалежно від того, як її тлумачать.
Можна виділити декілька основних підходів до визначення міжнародного права. Переважна більшість учених сприймає міжнародне право як «матеріальне право». Прихильники такої позиції у визначенні, як правило, вказують, що це система юридичних норм і принципів. До них, зокрема, варто віднести Л. Опенгейма, Ж. Тузкоза, Г. Тункіна, І. Лукашука та багатьох інших. Цю теорію активно підтримували радянські вчені, вона все ще є домінуючою на пострадянському просторі, зокрема в Україні. Проте в межах цього підходу можна виділити десятки шкіл, кожна з яких залежно від того, якої концепції права дотримувалися її представники, вирізняла свої особливості міжнародного права. До основних із них можна віднести позитивістів, школу природного права та соціологічну школу. Так, згідно з теорією позитивізму, яка набула особливого поширення у XIX та першій половині XX ст., суб´єктами міжнародного права вважаються лише держави, тому в цей період до права, що регулювало відносини між державами, застосовували термін «міждержавне право», який у цілому відповідав його змісту. Разом із тим теорія і практика міжнародного права не залишалися незмінними, оскільки виникнення адміністративних союзів, а в подальшому міжнародних міжурядових організацій та національно-визвольних рухів об´єктивно вимагало враховувати ці реалії під час формулювання дефініцій поняття та змісту міжнародного права. У сучасних умовах міжнародне співробітництво вже не є виключно міждержавним, відповідно, і міжнародне право необхідно розглядати як право, яке регулює відносини між усіма суб´єктами міжнародних відносин.
Інша група вчених виходила з того, що міжнародне право за своєю природою є процесуальним, тобто йдеться не про норми, а про процес їх утілення в життя. Найбільш відомим представником такого напрямку можна вважати Р. Хіггінс.
Крім того, існує низка інших досить цікавих та оригінальних підходів. Так, наприклад, деякі вчені стверджують, що під час визначення міжнародного права треба виходити з того, що саме воно регулює або які завдання виконує. До вчених, які дотримувалися такої позиції, належить Н. Динь, який стверджував, що міжнародне право - це право, яке застосовується для регулювання відносин у міжнародній спільноті.
Низка визначень міжнародного права міститься й у рішеннях міжнародних судових органів. При цьому варто зазначити, що іноді вони є досить оригінальними. Так, Міжнародний суд ООН стверджує: «Міжнародне право - це велика споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть з метою створення і забезпечення нормальних упорядкованих відносин між державами». Не менш відомим є визначення міжнародного права, яке дала Постійна палата міжнародного правосуддя у справі пароплавства «Лотос» у 1927 р., де зазначено: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами». Як бачимо, і ці визначення не є досконалими.
Кожна з названих позицій має свої «плюси» й «мінуси». Загалом варто наголосити, що, даючи дефініцію міжнародного права, слід виходити з класичних елементів, які, як правило, включають у дефініцію тієї чи іншої галузі права, зокрема, основні джерела, коло суб´єктів та сферу правового регулювання.
Ураховуючи зазначене, можемо сформулювати такі визначення поняття «міжнародне право».
Міжнародне право (у широкому розумінні) треба розуміти як систему договірних і звичаєвих норм, які регулюють взаємовідносини між державами та іншими суб´єктами міжнародного права, визначають взаємні права й обов´язки, виражають їх узгоджену волю і спрямовуються на врегулювання міжнародних відносин з метою розвитку міжнародного співробітництва та забезпечення міжнародного миру та безпеки.
Міжнародне право (у вузькому розумінні) - це особлива система права, що регулює відносини між державами й іншими учасниками міжнародно-правових відносин.
Як уже було зазначено, міжнародне публічне право виступає одним з регуляторів міжнародних відносин. Для більш повного розуміння його сутності, природи, значення, ролі та можливостей в урегулюванні міжнародних відносин важливого значення набуває характеристика міжнародного права як правової системи, зокрема, його відмінностей, переваг та певних недоліків порівняно з національним (внутрішньодержавним) правом.
Зазвичай більшість науковців стверджує, що міжнародне право - це система права, хоча і з певними притаманними їй особливостями. У такий спосіб наголошується на тому, що, незважаючи на значні особливості, міжнародне право зберігає всі ознаки, характерні для правової системи. На цю обставину важливо звернути увагу, тому що деякі науковці, акцентуючи увагу на таких особливостях, перебільшуючи їх значення, стверджують, що цей регулятор міждержавних відносин не має ознак, які б характеризували міжнародне право саме як систему права. На їхню думку, ці особливості є настільки значними, що дозволяють говорити про міжнародне право швидше як про систему політичних, а не юридичних норм.