Порівняльне літературознавство
9.6. Історичні форми міжтекстовості
Різні епохи відрізняються способом міжтекстових відсилань. Для середньовічної інтертекстуальності притаманна струнка ієрархія, серцевину якої становили біблійні ідеї, сюжети й стилістика, а навколо них концентрувалися місцеві та запозичені поганські міфи, фольклорні тексти й історичні перекази, різнорідні клапті яких зшивалися в текст за допомогою елементів жанрово-стильової традиційності (безперервної повторюваності тематики, сюжетів, образних зворотів, порівнянь, епітетів, риторичних етикетних формул, за якими немає реального змісту, як-от топос «скромності», коли автор перепрошує читача за свою неосвіченість чи невміння).
Мозаїчне поєднання біблійних, міфологічних та історичних мотивів притаманне найдавнішому нашому літопису - «Повісті минулих літ». Свій виклад Нестор розпочав од світового потопу і «змішання мов». Після потопу, коли зійшла вода, троє Ноєвих синів - Сим, Хам і Яфет - розділили землю, і Яфет замешкав у Європі - ось, мовляв, звідкіля походимо ми, слов´яни. Оповідає літописець і про те, як Бог наділив різними мовами будівників Вавилонської вежі: вони втратили взаєморозуміння і, не завершивши через те своєї будови, розійшлися по всій Землі; від них ото й пішли різні народи. Далі Початковий літопис викладає прадавню географію слов´янського світу (які племена осіли вздовж Дунаю, а які - понад Дніпром та на інших ріках) і його праісторію.
Надзвичайно поетичним є сюжет про апостола Андрія Первозванного. За різними джерелами, після Воскресіння Ісуса Христа його учні-апостоли пішли у світ нести християнське вчення. Петро рушив у Рим, аби заснувати там Церкву Христову, туди ж подався й Андрій, але іншим, кружним шляхом, довкола всієї Європи. Ось як розповів про це літопис:
І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог».
(Переклад Леоніда Махновця)
Такими ж фразами - короткими і вагомими, немов витесаними з моноліту, ритмізованими монотонним повтором сполучника «і», скупо прикрашеними суворими, проте величними епітетами, зрідка - порівняннями, прислів´ями й алітераціями, - літопис оповів чимало цікавих леґенд і повчальних бувальщин - про те, як на тім самім місці над Дніпром, яке благословив апостол, згодом брати-поляни Кий, Щек і Хорив та їхня сестриця Либідь заснували столицю України-Руси; про перших руських князів - Аскольда і Діра, про Олега, котрий здійснив успішний похід на Царгород; про Ігоря, що загинув від розлючених деревлян, і його дружину Ольгу; про сина їхнього - мужнього Святослава, котрий попереджав ворога словами «Іду на ви!», та їхнього онука Володимира - Хрестителя Русі і правнука Ярослава Мудрого - великого шанувальника книжки, добродія, який збудував собор Св. Софії в Києві...
На стильовому рівні дослідники зауважують схильність «Повісті минулих літ» до сталих формул-топосів, що наближує її до епосу всіх часів і народів 1. Так, початок битви означується словами «поставити стяг» та «зломити спис», війська або вбитих на війні буває «без числа», битва завжди «люта», «якої ще не бувало», князі збирають «вояків багатьох та сміливих («вої многи і храбри»), вони повертаються з походу «зі славою та перемогою великою», сумуючи за втратами, «втирають сльози».
Уже в Середньовіччі існували стильова диференціація і міжстильовий діалог. Так, автор «Слова о полку Ігоревім», риторично полемізуючи як прихильник жорсткої правдомовності зі своїм попередником Бояном, котрий був представником квітчастої поезії, сам у тексті «Слова...» залюбки вдається до барвистого орнаментального стилю. З фольклору і попередньої поетичної традиції «Слово» запозичило уособлення сил природи в образах поганських богів (сонце - Дажбог чи Хоре, вітер - Стрибог), згадки про Готських дів і давні «віки Троянові», численні риторичні звороти (як-от порівняння бою зі жнивами та бенкетом, звертання до відсутніх осіб і природних сил, прислів´я, наприклад, «лучче порубаними бути, ніж полону зазнати»), архетипи «міфологічного древа», «міфологічних чисел» тощо. Густий міжтекстуальний серпанок оповиває увесь твір, надає йому семантичної багатозначності, привабливої поетичності. У міфо-фольклорному ореолі ідея об´єднання України-Русі стає переконливішою в історичному, етичному та емоційно-естетичному планах.
У ренесансній інтертекстуальності на перше місце вийшли античні ремінісценції, а середньовічні традиції витіснено на периферію. Найвідоміший приклад - «Дон Кіхот» Сервантеса, у якому засоби і мотиви середньовічного лицарського роману трактовані полемічно і пародійно - з висоти ренесансного гуманізму.
Наступна епоха - доба Бароко - органічно поєднала обидві - античну й середньовічну - міжтекстуальні стихії. Ось як розгортає банальну, здавалося б, панегіричну тему Іван Величковський у віршах 1687 p., які присвятив гетьману Іванові Самойловичу з нагоди прибуття його до полкового міста Полтави. Поет розпочав панегірик з давньогрецького міфу про славетного митця Дедала, котрий разом зі своїм сином Ікаром вибрався з лабіринту на волю, піднявшись у повітря на змайстрованих ним крилах:
Змишляють поетове, іж Дедал, отданий бувши в заточеніє, за море засланий,
В лябіринт, з которого вийти було трудно для помішаних доріг, а сидіти нудно,
Учинив собі крила з различних матерій, і так, не шукаючи в лябіринті дверій,
Вилетів з лабіринту і през море снадне
прелетів, приправивши крила собі складне.
Далі митець прояснює алегоричний зміст міфу, спрямовуючи читачеву думку до філософічного осмислення сенсу життя: всі ми, мовляв, ув´язнені в понурому лабіринті буднів і шукаємо, як той Дедал, виходу з нього, спрямовуючи тужливий погляд до вічного неба наших мрій. Де ж нам узяти тих крил, щоб добутися далекої мети? Розмірковуючи над тим питанням, поет згадав життєву долю гетьманового патрона - святого Івана Кущника. І враз - лунає з небес голос самого святого, який витлумачує ось яку повчальну істину: тими Дедаловими крильми є Віра, Надія, Любов і високі особисті чесноти, які надихнули Івана Самойловича на добрі справи для блага своєї Вітчизни. Побожний, суворий до ворогів, але миролюбний, гетьман натхненно заповнює дні свого життя доброчинними справами: мурує церкви, є меценатом для вчених, плекає мистецтво і науку,
з которих росте слава, оздоба, подпора
милой Отчизні нашой і утіха скора.
Крила добрих справ винесуть гетьмана в небо омріяної вічності: його ім´я, викарбуване на скрижалях національної історії, назавжди залишиться в пам´яті вдячних нащадків. У бароковій поезії, якщо висловлюватися образно, крила античного міфу ширяють у небі християнської філософії.
Інтертекстуальна модель Просвітництва - tabula rasa, чиста дошка, на якій стерто всі ознаки теперішньої цивілізації, щоби написати на ній нові заповіді для людства - природні й тому рятівні. Цей ідеал інтертекстуальної рекультивації втілено в романі Даніеля Дефо «Робін- зон Крузо» (1719) з його іронічним ставленням до тогочасної культури і вірою в силу людського розуму та особистісної ініціативи. Цей знаковий для доби Просвітництва твір породив не лише традицію пригодницьких «робінзонад», а й жанр антиробінзонади. Як своєрідну «робінзонаду навпаки» читач сприймає повість Вольтера «Простак» (1767), де розповідається про юного «дикуна», котрий опинився в цивілізованому суспільстві. Вихований американським племенем гуронів юнак у Франції дістав за свою правдомовність прізвисько Простак. Невдовзі, ставши жертвою умовностей, через лицемірність і підступність оточення втративши кохану, Простак позбувся наївності й пройнявся зневагою до антигуманної цивілізації.
Шляхами відважного інтертекстуального оновлення пішов романтизм - відкинувши загальнокласицистичні умовності, він занурився у живодайні джерела фольклору (легенда, казка, балада, дума, пісня), таємничі сутінки далекого середньовіччя (Готичний роман) та спекотну орієнтальну екзотику (біблійна і східна тематика й образність).
Порівняно з сусідніми стильовими напрямами - попереднім романтизмом та наступним символізмом - реалізм і натуралізм видаються такими, що позбавлені інтертекстуальності й безпосередньо репрезентують реальну дійсність. Однак, як стверджують сучасні дослідники, це враження оманливе. Реалістична проза створює ефект реальності не тому, що, мовляв, наслідує саму дійсність, а тому, що послуговується усталеними формами звичного щоденного мовлення \ які власне творять отой суто мистецький ефект відсутності інтертексту / присутності реальності.