Оксигенотерапія — це застосування кисню з лікувальною метою. Вдихання кисневої суміші, що містить 40—50 % кисню усуває гіпоксію, зменшує ціаноз, вирівнює дихання, покращує роботу серця, нормалізує сон, тому кисневу терапію застосовують при лікуванні гострої та хронічної дихальної недостатності.

ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ ПРИ РОБОТІ З КИСНЕМ

Для оксигенотерапії використовують спеціальний медичний кисень, в якому міститься 99 % чистого кисню, 1 % азоту і відсутні домішки. Балони з медичним киснем мають бути пофарбованими в і блакитний колір з позначкою чорною фарбою “Кисень” та літерою “М”, (медичний). Наповнюють киснем балони без найменших дефектів та випробувані на стійкість до високого тиску не більше 5 років тому. На верхній сферичній частині балона зазначається рік його виготовлення і дата наступного випробування. На бракованому балоні вибивається клеймо круглої форми діаметром 12 мм з хрестом усередині.

Вихідний отвір замикального вентиля кисневого балона має бути закритим гайкою-заглушкою, а весь вентиль захищеним ковпаком, який на нього закручується.

У зв’язку з тим, що кисень знаходиться у балоні підтиском 150 атм (такий високий тиск сам по собі є небезпечним), балони зберігаються у спеціальному приміщенні або металевих шафах, які знаходяться за межами лікарняних відділень, розміщуються у вертикальному положенні і надійно фіксуються металевими скобками. Підвищення температури всередині балона внаслідок високої температури повітря, яке його оточує, дія сонячних променів та ін. можуть призвести до різкого підвищення тиску газу в балоні у зв’язку з його розширенням. Тому кисневі балони треба зберігати в сухому приміщенні при температурі не вищій 35 °С. Опалення в такому приміщенні має бути водяним або паровим. Балони треба віддалити від радіаторів опалення на відстань, не меншу 2 м. Зберігати в цьому приміщенні інші гази та мастила, які горять, категорично забороняється, тому що кисень при стиканні з мастилом, жиром, нафтою та продуктами їхньої переробки вступає з ними в реакцію, внаслідок чого виникає загорання і вибух. Вибух може настати також при сполученні кисню з воднем, метаном, ацетоном, парами бензину.

В осіб, які перебувають біля кисневого балона, руки, одяг, інструменти не повинні бути забруднені жиром, мастилом, фарбою. Замикальний вентиль балона, з’єднувальні трубки, редуктор та частини різних кисневих установок категорично забороняється змащуватимастилом, жиром. Потрібно пам’ятати, що ушкодження балона, стукання металевими предметами по ньому можуть стати причиною. При перенесенні або перевезенні балона необхідно оберігати від падіння. При транспортуванні на незначну відстань балон треба перекачувати в нахиленому положенні або використовувати спеціальні візки. Якщо виявляється якась несправність вентиля, ректора та інших деталей, слід негайно звернутися до спеціалістів. Манометри редуктора треба перевіряти не рідше 1 разу на 2 роки. При відкриванні вентиля кисневого балона не рекомендується ставати обличчям навпроти бокового штуцера, тому що при попаданні сильного струменя кисню на кон’юнктиву та рогівку ока може виникнути ушкодження їх.

Наповнення кисневого обладнання киснем з балона виконують під тиском не більше 1—2 атм. Для цього до вихідного штуцера балона приєднують редуктор, за допомогою якого можна регулювати тиск надходження кисню із балона.

Кисневий редуктор має 2 манометри: лівий з них показує тиск кисню в балоні, правий — тиск у робочій камері редуктора, тобто тиск, під яким кисень випускається з балона. Для підвищення тиску в балоні вентиль за допомогою спеціального ключа крутять за годинниковою стрілкою, для пониження — проти годинникової стрілки.

Для визначення кількості тиску в балоні необхідно величину тиску, що її показує манометр, помножити на ємність балона. Так, у балоні емністю 40 л при тиску 150 атм кількість кисню становить 6000 л.

Кисень можна вводити інгаляційним і неінгаляційним методом. Інгаляція кисню — це найпоширеніший метод його застосування. Доводять її за допомогою носових катетерів, масок, кисневої порки, кисневих палат і гіпербаричної оксигенації. Інгаляція кисню є основний метод боротьби з гострою дихальною недостатністю. Доцільніше всього у палату підвести кисень від централізованої установки, яку в разі потреби можна зразу увімкнути.

Перед уведенням кисню пацієнтові потрібно переконатися у прохідності дихальних шляхів. Уводять кисень через стерильний гумовий пластмасовий катетер, кінець якого змочують розчином фурациліну 1:5000 і вводять через нижній носовий хід в носову частину глотки на глибину 15 см (відстань від кутиків рота до зовнішнього слухового проходу). Кінець уведеного катетера можна побачити при огляді зіва. Зовнішню частину катетера фіксують до шкіри обличчя липким пластиром. Перед попаданням у дихальні шляхи кисень зволожують водою за допомогою апарата Боброва.

Перед уведенням катетера необхідно перевірити його еластичність, цілість, оскільки пошкоджений катетер може порватися і асміщуватися в дихальні шляхи.

Внутрішній кінець катетера не повинен просуватися далі носової ни глотки, оскільки при цьому виникає небезпека його потрапляння у стравохід з наступним роздуванням і навіть розривом щЛунка. Якщо катетер розташований поверхнево, більша частина кисню витрачається марно, спричиняючи подразнення слизової оболонки носа.

Через кожні 1—3 год інгаляції потрібно робити перерву на 20-30 хв, щоб запобігти гіпервентиляції та токсичній дії високих концентрацій кисню.

Максимально допустимим вважається вміст кисню в газовій суміші до 60 % на короткий час.

Не можна допускати перенасичення організму киснем, оскільки при тривалому вживанні у високих концентраціях він негативно впливає на серцево-судинну і дихальну системи. Оптимальною дозою кисню є 4—6 л за хвилину, що забезпечує концентрацію кисню в повітрі до 30—40 % . При одночасному диханні через рот ефективність оксигенотерапії зменшується.

Тривале вдихання недостатньо зволоженої суміші повітря з киснем висушує поверхню повітропровідних шляхів та альвеол, порушує активність миготливого епітелію та сприяє утворенню кірочок на поверхні слизової оболонки трахеї та бронхів.

При відсутності централізованої подачі кисню оксигенотерапію проводять за допомогою кисневої подушки об’ємом 16—25 л. На одному кінці подушки є гумова трубка з краном для регуляції подачі кисню і мундштуком. Для заповнення подушки киснем знімають мундштук, відкривають кран, гумову трубку з’єдують з краном редуктора і повільно відкривають редукторний вентиль. Після заповнення подушки закривають вентиль редуктора, а потім кран подушки. Перед подачею кисню на вільний кінець гумової трубки надягають продезінфікований мундштук, обгорнений вологою марлевою серветкою в декілька шарів і прикладають до рота хворого. При вдиху кран відкривають і кисень надходить у дихальні шляхи, при видиху закривають. Швидкість надходження кисню регулюють краном на трубці. Коли кисню в подушці залишається мало, вільною рукою натискають на подушку або поступово скручують її. Слід пам’ятати- що при користуванні кисневою подушкою кисень у дихальні шляхи надходить нерівномірно, деяка частина його втрачається внаслідок нещільного прилягання мундштука до рота, не можна точно дозувати його.

Гіпербарична оксигенація — це застосування кисню під тиском 1—2 атм у спеціальних камерах. Розчинність такого кисню в плазмікрові значно підвищується, що сприяє кращому забезпеченню киснем тканин організму. Застосовується цей метод лікування при гострому порушенні прохідності периферичних, вінцевих, мозкових судин, при отруєнні, газовій емболії, анаеробній та гнильній інфекціях, для лікування виразок, обширних ран тощо.

До неінгаляційних методів відносяться ентеральне введення кисню, кисневі коктейлі, що являють собою суміш кисню з водними витяжками лікарських трав, а також введення кисню в шлунок та підшкірні введення кисню в передньозовнішню поверхню стегна в об’ємі 30—500 мл тощо.

Таким чином, у разі збільшення вмісту кисню в тканинах знижується метаболічний ацидоз завдяки видаленню недоокиснених продуктів обміну речовин, що призводить до усунення гіпоксії, зменшення ціанозу, нормалізації дихання, поліпшення роботи серця, нормалізації сну.