Порівняльне літературознавство
9.5. Палімпсестова будова тексту
Різні історичні пласти тексту подібні до палімпсесту, де старе і нове, своє і чуже перебувають у взаємодії і часто потребують інтегрального підходу. Е. Р. Курціюс переконливо продемонстрував, як європейська література Середньовіччя і пізніших епох успадкувала від поганського світу мову, форми та образи. У «Втраченому раю» Мільтона, де християнська тематика постає в язичницькому одязі, новий християнсько-героїчний ідеал виявляється на тлі старого класично-героїчного ідеалу. Таким чином, нове може виокремитися і стати сприйнятим, бути зрозумілим, лише спираючись на старе, відоме, звичне.
З погляду неориторики, у системі «текст - інтертекст» розуміння тексту відбувається за посередництва інтерпретанти - третього тексту, що використовується як їхній частковий еквівалент і забезпечує переклад тексту в інтертекст. Поняття інтерпретанти запровадив у літературознавчий ужиток Мішель Ріффатер, запозичивши його в семіотика Чарлза Пірса і надавши йому значення реального або уявного еквівалента знака-провідника з іншої семіотичної системи. Еквівалентність може отримувати на поверхневому рівні форму запозичень, цитат або алюзій, у яких проявляються значущі відхилення.
Чим важливе поняття інтерпретанти? Воно відкриває перспективи прочитання поетичних текстів, які мають не лише референційну структуру (текст-дійсність), а риторичну (текст-текст). Досить змінити інтерпретанту, як зміниться концептуальне чи емоційне звучання твору. Наведемо приклад з трактуванням «Одержимої» Лесі Українки: гостро конфліктна позиція Міріам зближена у книжці Володимира Антофійчука з позалітературним ідеологічним контекстом - церковним догматизмом, який не терпить іншої думки Міріам і церковні ортодокси?! Цікава, хоча й досить ризикована аналогія, чи не так? А якщо вписати образ Лесиної героїні в той ідеологічний контекст доби символізму й неоромантизму, що витворив довжелезну галерею безкорисливих фанатів, запеклих бунтарів-протестантів, непокірних нонконформістів, котрі йшли під гаслами «мистецтво для мистецтва» (С. Малларме), «бунт для бунту» (Г. Чупринка), «чесність з собою» (В. Винниченко)... У світлі цієї ін- терпретанти монолог героїні
Месіє! коли ти пролив за мене... хоч краплю крові дарма... я тепер за тебе віддаю... життя... і кров... і душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... ні... за любов - сприйматиметься не як «абстрактна декларація», а як вираз цілковитої самопосвяти, безоглядної палкої віри неоромантичного героя, фанатично відданого великій ідеї.
Міжтекстуальними сигналами, які вказують на інтерпретанту, можуть бути різні компоненти тексту: назви творів (наприклад, «Ромео і Джульетта» Шекспіра, «Сільські Ромео і Джульетта» Ґ. Келлера, «Ромео, Джульетта і пітьма» Я. Отченашика), епіграфи, цитати, ремінісценції, перегуки з іншими персонажами, фабулами, концепціями, композиційні засоби (послідовна образна й концептуальна антитеза «Думи про братів неазовських» Ліни Костенко до фабули відомої народної думи).
Назва, епіграф, приховані та явні відсилання до Святого Письма творять важливу для розуміння «Саду Гетсиманського» Івана Багряного наскрізну алюзійну мережу, що змушує читача постійно проектувати романний сюжет на євангелійну подію, яка і є інтерпретантою твору. Як Ісус Христос свідомо прийшов у призначене місце у призначений час, аби самопожертвою врятувати людство (а міг того вечора, злякавшись за своє життя, обминути сад Гетсиманський, і тоді світова історія склалася б інакше), так і Андрій Чумак, маючи вибір - зберегти власне життя ціною зради чи загинути як чесна людина, свідомо обрав смерть.
А в новелі «Ікар» Ярослава Івашкевича такою інтерпретантою є античний міф, до якого алюзійно відсилають читача заголовок і сюжет: з німецького авта, під колеса якого ледь не потрапив хлопець, що зачитався книжкою, вискочили розлючені гітлерівці й заарештували замріяного «Ікара».
Отож інтерпретанта проектує текст на інтертекстуальну площину, внаслідок чого він безмежно розширює власну семантику.